Перша психологічна допомога - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.26 € 29.64
Перша психологічна допомога

Говорити мовою аргументів з людиною «у нервах» немає сенсу, бо вона не почує.

Фото hashtap.com.

Перша психологічна допомога

«Ти мене не розумієш! Завжди все перекручуєш! Мені все одно, як хтось зробив!» — ​гарячкував просто на вулиці хлопчина років 14. Поблизу нього стояла, певно, його мама. Один із цієї пари був розлючений, друга розгублена й знервована

Те, що я вловила краєм вуха, — ​класична проблема багатьох. Втішання — ​це справді мистецтво зі своїми правилами, які допоможуть зберегти нерви всім. Якщо більшість із нас зрозуміла, що повчати дитину, коли у неї сталася халепа, — ​не варіант, то інші питання (що ж казати і коли ж тоді вчити розуму) залишаються відкритими.

Що точно теж не допомагає, це фрази на кшталт «нічого страшного, все минеться», «просто не зважай на це», «от у мене колись таке ж було»… Як то не надавати значення, як нічого страшного?! Воно ж уже дістало аж «до печінок»! Молодша дитина через таке недосконале співчуття ще більше сердитиметься чи плакатиме, а старша, яка вже може оформити відчуття у слова, вигукне, що більше по допомогу не прийде.

Практики–психотерапевти радять навчитися розмовляти з дітьми, зануреними через якісь обставини в емоції, тільки на емоційному рівні. То пізніше, коли вже трішки заспокояться, можна пробувати проаналізувати, як до такого дійшло. А спочатку — ​суцільна терплячість і спроба побути дзеркалом. («Бачу, тобі справді неприємно», «у такі моменти погано на душі»…)

У книзі «12 стратегій розвитку дитини» автори науково доводять, що говорити мовою аргументів з людиною «у нервах» немає сенсу, бо вона не почує.

«Я не хочу спа–а–ати!» — ​репетує мій малий, у якого завжди чомусь на час денного сну багато планів. «Я тобі співчуваю, ти таки не хочеш спати», — ​озвучую його думку. Чесно скажу, я повторила це услід за ним разів із 10, уже зневірившись в успішності рекомендованого методу активного слухання. (Якби хто був поруч і покрутив пальцем біля скроні, то я б навіть не обурилася.) Але врешті малий якось дивно на мене глянув і вмовк, а невдовзі заснув. Спрацювало! Тож для тих, хто не любить кричати і бити дітей, рекомендую!

У книзі «12 стратегій розвитку дитини» автори науково доводять, що говорити мовою аргументів з людиною «у нервах» немає сенсу, бо вона не почує. Людський мозок не розуміє їх, якщо є емоційне збудження. Йому справді не доходить саме у цей час. Але співчуття без коментарів діє ідеально.

Найважча ж, як на мене, ситуація, коли дитина в емоціях накидається зі звинуваченнями на нас, батьків. «Ти завжди на її боці, ти її вигороджуєш!» — ​обурюється ще й дотепер мій 18–літній син, коли порушується вічна тема порядку. Перша моя реакція — ​захиститися якимись залізобетонними аргументами, пояснити, чому він помиляється. Але для порозуміння добре було б передусім допомогти йому заспокоїтися. Тож в ідеалі (у мене ще не виходить) має прозвучати щось на кшталт: «Можливо, це справді так видається». …Як гаряча хвиля спаде, дитина спроможеться на «я погарячкував» чи «позадкує» якось інакше, от тоді вже можна переходити на мову логіки. Ось це, власне, друге правило: не станеться нічого страшного, якщо важливу розмову з аналізом, як викрутитися з халепи, з прикрої ситуації відкласти на потім, на кілька годин чи й на завтра. На холодну голову думається легше!

Найприємніше, що хороший бумеранг теж повертається. Маю на увазі, що якось ті діти всотують ось такі маленькі й важливі відкриття, й настає день, коли чуєш: «Мамо, ти така сумна. Щось сталося?». У такі моменти направду перехоплює подих від дива спілкування на рівних. Тоді носишся з цією дитячою турботою, як з писаною торбою, і сподіваєшся, що у майбутньому буде ще ліпше! Маєте свої виховні перемоги — ​діліться. Пишіть про «них і нас» за електронними адресами: okovalenko74@gmail.com або ж tsikava.gazeta@gmail.com. Поштова — ​є в газеті.