Спинилась доля серед заметілі… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.18 € 30.90
Спинилась доля серед заметілі…

«А Катя дякує небесам за ту хурделицю».

Фото pinterest.com.

Спинилась доля серед заметілі…

— ​Ну й застряг я тоді посеред дороги. Наче посеред світу, заметеного снігом… Катя усміхається. Григорій ніжно обіймає дружину. За вікном віхола. Світу Божого не видно. Хтось нарікає на таку погоду. А Катя гріється в обіймах коханого. І дякує небесам за ту хурделицю, яка колись спинила на дорозі Гришу. Катя в заметілі знайшла свою долю. Чи то доля чекала її посеред заметілі?..

Катю в сім’ї називали високосною дитиною. Народилася пізно, у високосний рік. Маленькою багато хворіла. Старший брат соромився сестри. Коли вона з’явилася на світ, він уже на дівчат задивлявся — ​Ромкові чотирнадцять виповнилося.

А Левко вперто не вірив, що Катя — ​його донька. Лізка, дружина, в магазині працювала. Подейкували, часто у підсобці з чужими чоловіками зачинялася. Тому й не йняв віри, що мініатюрна Катруся — ​його доня.

— Ні в твоїй, ні в моїй родині такої дрібноти нема, — ​дорікав дружині. — ​А та дитина — ​як кіт навсидячки.

Левко кликав Катю не на ім’я, а просто дитиною. Нелюбов чоловіка до доньки передалася й Лізі.

Якова вважали трохи дивакуватим і навіть побоювалися: бувало, скаже що-небудь — ​а воно й збудеться. 

По-справжньому любила Катрусю одна душа — ​дід Яків. Його хата стояла на самісінькому краю села, під лісом. Яків усе життя працював лісничим. І навіть коли вийшов на пенсію, мало не щодня навідувався до лісу. Збирав ягоди, цілющі трави. А взимку підгодовував звірину. Якова вважали трохи дивакуватим і навіть побоювалися: бувало, скаже що-небудь — ​а воно й збудеться. Проте ходили за помічними травами та відварами.

Дружину Яків поховав давно. Розрадою був ліс і внучка. Називав Катю горошинкою.

Коли вона пішла до школи, то більше жила в діда, ніж удома.

Яків розповідав онучці, яка трава зарадить тій чи іншій хворобі. Про дерева, що можуть дати людині силу.

Про коріння, з якого можна робити цілющі відвари. Радив не боятися лісу, бо він — ​живий і відчуває, хто приходить до нього з добром, а хто зі злим умислом.

— Це погано, що я високосна дитина? — ​якось запитала Катя в діда.

— Не слухай дурниць. Високосний рік дарує людям ще один день. І не Господь, а люди нарекли цей рік нещасливим. Там, на небі, краще знають, як воно має бути. А люди завжди хочуть перехитрити Бога.

Мавкою прозвали Катю в школі за те, що ходила з розпущеним волоссям і любила ліс.

Наука Каті давалася легко. І коли її запитували, ким хоче бути, відповідала:

— Буду людей лікувати.

— Атож! — ​перекривляла доньку Лізка. — ​Ще мені медичка! Нема в мене грошей, аби тебе вчити. Будеш прибирати де-небудь. От тільки чи таке дрібне, як ти, відро з водою підніме? Виродилося на мою голову.

— За що ви так, мамо?

— Не мамай…

Яків утішав онуку:

— Не побивайся, горошинко, підеш учитися. Хіба я жебрак, що не можу допомогти? Та й корову можна буде продати.

У старших класах хлопці пропонували Каті дружбу, вона відмовлялась.

«Тут і доля тебе знайде».
«Тут і доля тебе знайде».

 — Наша Мавка на принца чекає, — ​піджартовували однокласниці.

Мавкою прозвали Катю в школі за те, що ходила з розпущеним волоссям і любила ліс.

…Лізка прийшла до батька, коли син програвся в місті у карти. Ромка добряче почовпли і наказали з-під землі дістати гроші.

— Коли припекло, тоді мій поріг переступила, — ​суворо мовив Яків. — ​Ти ж роками сюди носа не показувала.

— Бо ми через ту… дитиниську посварилися.

— Катя — ​твоя донька. Це — ​по-перше. А по-друге, я не збираюся покривати Ромкові борги. Мені треба внучку вчити.

— Певно, ваш трав’яний чай має якісь чари, — ​пожартував. — ​Мусив вас знову побачити. А може, й чаєм ще раз пригостите?

Лізка метала іскри з очей від люті.

— Не хочу вас обох бачити! Щоб ви… щоб ти… В мене нема доньки.

— Та й, певно, вже батька нема? — ​запитав Яків.

Коли Катя вступила до медучилища, мати з батьком навіть копійки не дали. Тільки Яків підсобляв онучці. І виручала стипендія.

Перед закінченням Катиного навчання Яків занедужав.

— Я хату тобі заповів, — ​сказав онучці.

— Дідусю, ви ж не збираєтеся…

— Збираюся… Бабі Палазі вже сумно на тому світі без мене.

— А я???

— Шукай в місті роботу. Та ти її і знайдеш. І не забувай сюди приїжджати. Хата живе доти, поки в ній людський дух відчувається. Грубку взимку пропалюй. Не бійся сама ночувати. Тут і доля тебе знайде. Чи вже кавалера маєш?

— Ой, дідусю, які кавалери?! Диплом на носі. І про стипендію мушу думати, а не про хлопців.

Яків усміхнувся. «Ти будеш щаслива, дитинко», — ​мовив про себе. Певно, щось знав…

…Якова не стало восени.

Катя працювала медсестрою в районній лікарні. У вихідні їздила до дідової хати. Розпалювала грубку в холоди. Яків заготовив стільки дров, що ого-го на скільки вистачить…

…Прогноз не віщував доброї погоди. А в Каті два вихідних. Не хотіла сидіти в квартирі — ​винаймала кімнату в літніх родичів своєї подруги з медучилища.

Увечері приїхала до села. А вночі звіялася заметіль. Вранці вітер трохи вщух, а сніг падав і падав… Перемело вуличку. І дорогу.

Стукіт у двері сполохав Катю. Відчинила. Перед порогом стояв незнайомий молодий чоловік.

— Доброго дня. Мені б машину відкопати. Застряг навпроти вашої хати. Маєте шуфлю?

— В ганку стоїть, візьміть. Може, вам допомогти?

Не Господь, а люди нарекли високосний рік нещасливим. Там, на небі, краще знають, як воно має бути. А люди завжди хочуть перехитрити Бога.

Рослий незнайомець іронічно глянув на низеньку дівчину:

— Не вистачало, аби ще й вас снігом замело.

Чоловік вправно орудував шуфлею. Завів автівку. Не проїхав і кількох метрів — ​застряг. Знову взявся за шуфлю.

— Ходіть, чаю гарячого вип’єте. А дорогу, я думаю, скоро прогорнуть. Це ж не «глуха» траса. Та й сніг уже перестає падати.

Незнайомець, трохи подумавши, махнув рукою і подався за Катею до хати.

— Не боїтеся жити сама біля лісу?

— Я на вихідні сюди приїжджаю. В місті працюю. От думаю, як буду вибиратися. Тільки б автобус приїхав.

— Якщо не заперечуєте, підвезу вас. Мені також до райцентру. Живу там.

— Певно, ви маєте рацію. Але тут так гарно… Погляньте, який ліс. Наче казка. Хотілося б ще побути.

— До речі, мене Григорієм звати.

— А я Катя.

Дорогу прогорнули аж по обіді. Дівчина зібралася, замкнула хату. Заметеною вуличкою почалапала до автівки.

…Додому після роботи Катя вирішила пройтися пішки. Політував легенький сніг. Дід Яків казав: то ангели перини витрушують. Але її очікував «сюприз» в особі Григорія.

— Певно, ваш трав’яний чай має якісь чари, — ​пожартував. — ​Мусив вас знову побачити. А може, й чаєм ще раз пригостите?

…У них не було весілля. Катя не хотіла. Григорій спершу наполягав, а потім здався. Зате в них було щире кохання. Тепер Катя знала: не лише в книжках пишуть, що чоловіки своїх дружин на руках носять.

…Коли з’явився на світ їхній первісток, у лікарні жартували:

— Така тендітна жінка, а богатиря народила.

Й запитували в Григорія, як назве сина.

— Буде Яковом.

— Тепер мало хто таке ім’я дітям дає.

— Його носила гарна людина. Тепер буде носити наш син.

…Маленький Яків заснув. За вікном витанцьовує хурделиця. Катя запарила трав’яний чай. Налила в горнята.

— Коли вщухне сніг, треба до села поїхати. Хату провідати. В грубці запалити, щоб дух пішов, — ​мовив Григорій.

Катя вдячно усміхнулася. Долила коханому чаю. І їй укотре спало на думку: як дідо Яків знав, що вона стріне свою долю біля його хати?…

Ольга ЧОРНА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.