Свою славу, нехай і пізню, Наталія Фаліон цінує та береже. Каже, тепер її жіночки з «Батальйону» — приклад того, що і в селі можна вирости до всеукраїнської популярності.
«І лечу я по життю лісапетом, наче танком» (Відео)
Історія номера На шостому десятку літ солістка «Лісапетного батальйону» Наталія Фаліон має воістину всенародну любов, а на додачу до неї нещодавно отримала ще й «сердечний» бонус
Запальна, голосиста і весела, солістка гурту «Лісапетний батальйон» Наталія Фаліон абсолютно всім дається стовідсотково «своєю». Вона, немов сусідка через хвіртку, проста і без краплі зіркової хвороби. І пісні її такі ж – близькі та зрозумілі і старим, і малим. Вона людина-свято, баба з баяном і, як сама каже, — «моцна жінка». «Моцна» настільки, що за усмішкою вдало ховає горе від непоправних втрат.
За один рік померли троє близьких людей
Йде сьомий рік несподіваної слави для пані Наталії та її «Лісапетного батальйону». Із сільського клубу жіночки стрімко випурхнули на велику сцену телевізійного шоу. Та народна улюблениця досі живе у рідному для неї селі П’ятничани на Хмельниччині. До обласного центру, не кажучи вже про столицю, виїжджати не збирається. Тут усе її життя.
Народна улюблениця досі живе у рідному для неї селі П’ятничани на Хмельниччині. До обласного центру виїжджати не збирається. Тут усе її життя.
У будинку співачки все майже так, як і двадцять чи й більше літ тому. Хіба набагато тихіше. Троє дітей (двоє синів і донька) виросли. Рік тому не стало чоловіка Валерія, з яким прожили майже чотири десятиліття. Він довго хворів, тому до втрати чоловіка жінка була, відверто кажучи, підсвідомо готова, наскільки до таких речей узагалі можна бути готовим. Незабаром померла і свекруха. А згодом настав найстрашніший момент у її житті: не стало сина Віктора.
Йому було 36 років, він працював разом із матір’ю у гурті «Лісапетний батальйон», організовував концерти.
Ніколи не скаржився на здоров’я, а тут раптово – серце.
«Мені минула осінь була дуже тяжка, – пані Наталія ще не оговталася від важких втрат. – Але Бог не дає випробування слабким людям. Він вибирає сильних. А я вважаю, що сильна. Не розплескалась у горі, не зламалася, не ридала. Так, можу поплакати, як ніхто не бачить, та в мене є сцена, є обов’язки, є люди, які мене чекають. Найкращі ліки – то праця. Якщо ти роботу любиш, працюєш натхненно – роки не встигають за тобою. Ти їх обдурюєш. Вони чекають, що ти сядеш і вони тобі зморщок намалюють, а ти не присідаєш, тож ці зморшки до тебе не пристають».
Без політики і тут не обійшлося
«Їхали з гастролей якось. Один політик побачив наші збори і каже: «Ви прямо як взвод спеціального призначення, така дисципліна». В мене все дуже чітко: сказано о дев’ятій годині прийти – за десять дев’ята вже всі на місці. Я згадала ці слова, і вирішили так по-військовому назвати колектив перед шоу. Воно навіть гармонує: Фаліон, батальйон, мільйон…».
Артистка каже, що з часом легше не стало, але в роботі і спілкуванні відволікається від важких думок. Вона ж жінка-свято — такою її хочуть бачити і такою вона буде для людей. Вміння нести радість цього разу спрацювало, як бумеранг, – і щастя повернулося й до неї обличчям. Шанувальник її таланту, якого публіці артистка ще не представила, зумів закохати в себе співачку.
Одній любові популярність зашкодила, а іншу – накликала
Тепер вона знає: у 60 життя може початися заново. Так, воно інше, із сивиною, зі спиною, яка часом нестерпно болить, з ногами, яким важко вибути на підборах кілька годин, але ще воно – із популярністю та несподіваним пізнім коханням. «У мене ніколи такого не було в житті, мене ніхто не зустрічав із гастролей, не питав, чи що болить, як провела день або як пройшов тиждень... А зараз така людина є. Він закохався в мене як в артистку, квіти дарував, а потім усе переросло у щось більше», – інтригує народна улюблениця новинами з особистого життя.
Найкращі ліки – то праця. Якщо ти роботу любиш, працюєш натхненно – роки не встигають за тобою.
Ім’я свого коханого Наталія Фаліон не називає. Віджартовується, що досить у родині одної зірки. Популярністю як тягарем їй не раз дорікав перший чоловік Валерій. Він був військовим, тому любив, коли все чітко й ідеально. А творчим людям це вдавалося не завжди. Нерідко страждали від цього нехитрий сільський побут і господарство Фаліонів. А тримали вони і свиней, і корову («такій моцній жінці негоже було годувати козу»), і буряки в колгоспі мали… Чи то жартома, чи всерйоз, але бідкався, що у всіх удома господині, а в нього – артистка. Сам у творчість дружини не втручався, а коли занедужав, цілими днями дивився телевізор.
«Я так хотіла знайти йому якийсь сенс у житті, намагалася чимось зацікавити, щоб він якось повернувся обличчям до життя, але в нього нічого не викликало інтересу. Можливо, в цьому я винна, – каже пані Наталія. – Я завжди була лідером. А може, він себе не реалізував. Ми не розуміли одне одного багато років. Дуже шкода». Тож тепер вона знає, що бути популярною – не завжди на користь особистому щастю, і намагається не повторити вже зроблених помилок.
«Піаніно вже доїться»
Незважаючи на те, що вже сім літ популярність очолюваного Наталією колективу б’є всі рекорди, вона залишається вкрай простою сільською жінкою. Смажить внукам млинці, вміє гнати самогон, пісня про який і прославила її. Правда, домашнього птаства, якого завжди тримала багато, позбулася. Городи ще вдається доглянути, а от щодня вчасно поратися не випадає.
Великій жінці – велика слава
Наталія Фаліон — таки справді велика жінка: при зрості 185 см має вагу 115 кг, носить взуття 42-го, 43-го, а «одні туфлі є навіть 44-го розміру». Але головне – пані Наталія анітрохи з цього приводу не комплексує.
Колись господарство Наталиних батьків уже зазнавало збитків через її творчу натуру. Школяркою майбутня зірка 8 років «відходила» до музичної школи. Вона тричі на тиждень їздила за кілька кілометрів на заняття.
У третьому класі якось отримала двійку «з фортепіано», бо не мала на чому готуватися до уроків, тому гірко плакала і соромилася знову йти на заняття. «Батько взяв тоді корову за шнурок, повів її на базар продавати, – згадує Наталія Іванівна. – Купив мені фортепіано. Бабуся цілий день плакала, а все село з нього сміялося. Мужики підколювали: «Ну що, Іване, як там твоє піаніно? Вже доїться?». І коли я почала працювати тамадою на весіллі і за вечір отримувала непогані гроші, то він тим, хто насміхався, якось сказав, що вже піаніно доїться».
Інвестиція в доньку все ж дала результати. Спочатку вона бігала співати до клубу, де завідувачем працював її дядько, а потім вступила до Київського інституту культури. У цьому виші згодом навчалися і її діти – Сергій, Віктор і Катерина. Сергій та Катерина працюють ведучими заходів, Сергій ще співає в гурті «БУХАРЬ’est band», який спробував свої сили на тому ж талант-шоу, що колись прославило його маму. Однак членам журі не сподобався їхній виступ, і далі відбіркових турів колектив не пройшов.
Ноги відвалюються, а манікюр тримається
Жінка ж свій талант вклала у два гурти, якими опікувалася та опікується досі: «Бабине літо» у рідних П’ятничанах та «Забава» при музичній школі в Скалі-Подільській на Тернопільщині, де працювала директором. Її «Лісапетний батальйон» став збірною командою цих двох колективів.
Керівниця щиро любить своїх «дівчат», з якими пройшла Крим і Рим. Пам’ятає, як шили спідниці з тканини для оббивання трун, бо вона була дешева, як виступали на колгоспних сценах. Тому теперішні досягнення визнає як цілком заслужений вінець роботи: «Ми є доказом того, що коли добре працювати і вірити в себе, то можна із села потрапити на велику сцену без багатих продюсерів і покровителів».
Усі тяготи популярності співочі сільські жіночки витримують героїчно. «Деколи стою і думаю: «Господи, зараз ноги повідвалюються». Але все мужньо витримуємо. Якщо вже в той потяг потрапив, на ходу з нього вистрибувати не варто. Коли дуже втомлююся, хочеться то все матом послати і втекти. Але потім втома проходить, починаю сумувати за сценою і розумію, що без неї не зможу. Єдине, що вже роки не ті».
Із зіркового життя, запевняє, вони взяли тільки найнеобхідніше. Найперше – стали вибагливішими до себе, стежать за зовнішністю. «У мене тепер на руках манікюр, – показує пальці артистка. – Раніше мені він заважав, вважала, нащо це... Та потрібно! Вже звикла і по-іншому не можу. Ми зрозуміли, що є зразком, до якого тягнутимуться, особливо прості сільські люди».
За матеріалами segodnya.ua, charivne.info, wz.lviv.ua, nslovo.com.
