Біль війни перетворили на узори - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.87 € 29.32
Біль війни перетворили на узори

Ірина Смірнова та Анна Голюк і на уроках, і в житті вчать не тільки вишивати, а й бачити красу та позитив довкола.

Фото з архіву Ірини Смірнової.

Біль війни перетворили на узори

Біль війни перетворили на узори

«Якби не сталася ця трагедія в моєму житті, я не була б такою, як є…» —ці слова звучать з уст володимирчанкиІрини Смірнової, яка завдяки своєму авторському проєкту «Нить продовження життя» стала відомою на всю Україну, а тепер ​ще й поза її межами

Треба щось робити заради тих, кого забрали небеса

Ми розмовляємо в їхньому новому, ще до кінця не обжитому офісі, але який уже зараз виглядає як творча, креативна майстерня.

— Чому ми так назвали цей проєкт? — ​емоційно запитує і відповідає: — ​Життя обривається тільки тоді, коли втрачається сенс. І я щаслива, що він для багатьох вдів і матерів загиблих на війні бійців повернувся через спілкування, став тим світлим віконцем, через яке в їхні душі проник промінчик сонця.

Досі Ірина жила в своєму горі. Коли побачила, що не одна — ​з’явилося друге дихання. Свою розраду — ​заняття вишивкою — ​вирішила передавати іншим. Ідея створити щось на зразок клубу за інтересами для людей, долі яких пошматувала війна, виникла в Ірини якось спонтанно два роки тому. Попервах, коли звістка про загибель коханого чоловіка 29 серпня 2014-го накрила чорним крилом, вона й сама не знала, як далі жити. Коли почала зустрічатися з такими, як і сама, зрозуміла: треба щось робити заради тих, кого забрали небеса…

Її вірним помічником у справі стала подруга Анна Голюк. Обидві викладають трудове навчання у школі № 2, де прищеплюють дітям уміння не лише шити-​вишивати, а й  бачити красу довкруж. Разом почали творити узори стрічками, об’єднавши свої роботи в студію «Вишиванки княжого міста». Скільки чудових, неповторних речей вийшло з-під їхніх талановитих рук! Бувало, що жінок або дівчат у гарних сорочках чи платтях зупиняли посеред вулиці, запитували адреси майстринь. Посипалось чимало позитивних відгуків через інтернет. Особливо після того, як, крім одягу, почали робити й демонструвати святково оздоблені великодні кошики. Це, безумовно, окрилило. Виготовляти унікальні речі допомагали сестра та дві доньки. Але Ірина відчувала: цього недостатньо, треба йти далі!

Коли діти цвітуть від щастя

Зустріч із співзасновником громадської організації «Меценати ​для солдата» Русланом Теліпським стала знаковою і визначальною. Опікуючись дітьми воїнів Небесного легіону в рамках благодійного проєкту, волонтер вийшов на Ірину Смірнову. Їхні бабусі, як виявилося, живуть в одному селі — ​Охнівка. Обмінювалися інформа­цією, особливо для жінки цінною була та, що стосувалася проведення різних майстер-класів для родин загиблих, зустрічей із волонтерами. Вона мала що запропонувати і за кожної нагоди долучалася до громадської роботи. Бо це близьке і дороге її серцю.

— Спочатку зосередилася на матерях загиблих хлопців, — ​розповіла пані Ірина. — ​Ці жіночки згадували, як колись вишивали. А оскільки сторінка наша була вже досить розкручена, то окремі речі, зроблені на замовлення, продавали. Гроші зайвими не були. Хоч головне — ​не заробіток. Заняття улюбленою справою стало досить сильною психологічною реабілітацією. Згорьовані жінки побачили свою потрібність. Тоді й зародився вже спільний проєкт, об’єднавши інші — ​«Меценати для солдата», «Нить продовження життя» та «Вишиванки княжого града». До організаційної роботи активно долучилися чотири дружини загиблих. Ви навіть не можете уявити, з яким ентузіазмом жінки взялися за вишивку. Бувало, що надсилали фрагменти, радилися, разом підбирали відтінки кольорів і напрямок ниток, як саме вони лягають. Скажу чесно, інколи мене просто розривали емоції! Бо це були узори, виплекані любов’ю, тому в завершеному вигляді ставали для когось справжніми оберегами. Залучали й дітей до майстер-класів з вишивання стрічками, оздоблення кошиків, виготовлення ляльок-мотанок.

— Вдалим виявився задум зустрічі дітей воїнів Небесного легіону з відомими артистами, — ​згадує з усмішкою пані Ірина. — ​Спочатку — ​гурт «Без обмежень», солісту якого я подарувала власноруч вишиту сорочку (її творчі вироби, що є вже досить знаними, можна побачити у багатьох відомих людей. — ​Авт.), потім — ​тепле спілкування з учасниками групи «Антитіла». Діти цвіли від щастя, коли ставали до спільного фото зі своїми кумирами.

Ірина тішиться, що кличе її на підмогу координатор проєкту «Сім’ї народного тилу» Світлана Бахвалова. Наша землячка допомагає їй організовувати благодійні концерти, кошти від яких передають сім’ям загиблих. Двічі їздила разом із дітками в Карпати та в Болгарію на відпочинок. А нещодавно Ірина в Барселоні на запрошення тамтешньої діаспори презентувала свій проєкт.

39-річним пішов на небо

— Війна і втрата коханого мене дуже змінили, — ​зупиняється і після невеликої паузи продовжує: — ​Не люблю, коли мені співчувають, бо тоді стає надзвичайно важко. Маю колосальну підтримку від друзів, котрі в мене вірять і не втомлюються повторювати: «Іро, ти все можеш». Тоді відчуваю, що я сильна.

Їй Сергій часто сниться. Усміхнений, щасливий — ​такий, яким був тоді, коли познайомилися вперше на весіллі у своїх друзів. Після школи прапорщиків служив у рідній 51-й ОМБ. На Схід пішов у березні 2014-го. Рівненський полігон — ​і в червні вже був у Луганську. Потім — ​Іловайськ. 14 серпня прийшов у відпустку, якраз потрапив на похорон до Андрія Задорожного з Нововолинська. Міг повторно не їхати на передову, адже через травму треба було лікуватися…

Аби їй повірили десятки жінок, які втратили близьких і перебували у важкому морально-психологічному стані, вона невтомно і наполегливо працювала. Інколи незважаючи на терзання, сум і зневіру. Але вона змогла піднятися і підняти інших.

Проводжали з відпустки, як ніколи, всією родиною. Ще й сфотографувався з усіма, хоча раніше не любив цього. В той момент у серці Ірини щось затремтіло. Не хотіла думати про погане, хоча десь там, на самому його денці, з’явилися недобрі передчуття. Згадала сон: поле, дорога, вона їде в машині, де багато солдатів, серед яких її Сергій. Дивиться, а в неї руки й ноги наполовину в крові. Потрактувала, що, навіть коли трапиться біда, він виживе.

Не судилося. 39-річним пішов на небо, залишивши приємні й разом з тим гіркі спомини мамі, дружині й двом талановитим донечкам-красуням — ​Христині та Аліні.

— Сергій міг розбудити мене своїм дзвінком о 5-й або 4-й годині ранку, — ​згадує Ірина з ніжністю в голосі. — ​Казав: вибач, але хотів тебе лише почути. Я його розуміла, була щаслива. А того фатального ранку мовив: «Мені приснився такий сон… Напевно, я звідси вже не виберуся». Останнім дзвінком 28 серпня привітав мою маму з днем народження і сказав, що деякий час не буде зв’язку. Відтоді він припинився. Назавжди.

Після обстрілів 29-го намагалася додзвонитися, але марно. У штабі говорили, що багатьох узяли в полон, чимало зникли безвісти. Казали, треба чекати. Але вона не могла. Закинула в усі соцмережі фото, знайшла двох хлопців — ​Юру та Ігоря, котрі їхали разом із Сергієм у машині, в яку влучив ворожий снаряд. Згадували, що бачили чоловіка живим, він біг, як і інші, за терикони… Потім сказали, що Сергія знайшли з обгорілими руками і ногами. І тоді дружина згадала той сон… Його понівечене тіло було аж у Запоріжжі в морзі — ​аналіз ДНК це підтвердив.

Недошита сорочка коханому

…Ірина дев’ять довгих місяців шукала Сергія. Це були пекельні дні і ночі. Вона об’їздила всі госпіталі, морги, зустрілася з десятками людей — ​всі лише розводили руками. За цей час натрапила на шість Смірнових, зібрала велику теку з документами, які могли пролити хоч якесь світло на те, де перебуває її коханий. Жінка хотіла знати правду, якою б вона не була, бо з цією правдою їй потрібно було жити далі.

Аби морально втриматися, під час пошуку почала вишивати коханому сорочку. Хотіла подарувати, вірила, що він повернеться живий. Так і не закінчила…

— Все, що роблю зараз, — ​це на його честь, — ​змахує з очей непрохану сльозу Ірина. — ​Тому плануємо далі розвивати свої проєкти. Мрію збудувати центр, куди б приходили дорослі й діти, яким частину сонця заступила війна. Де працювали б кравчині, дизайнери, вишивальниці, які вміють створювати свято.

Ірина каже, що зараз в усьому покладається на Бога. І впевнена, що лише з Його доброї волі отримує допомогу від колег, друзів, родини. Втішається, що молодша дочка-десятикласниця гарно співає, а старша, яка працює на фабриці «Оріфлейм» у Варшаві, чудово малює портрети. Волонтерка з великою любов’ю говорить про все і про всіх. Лише скромно замовчує, що для того, аби їй повірили десятки жінок, які втратили близьких і перебували у важкому морально-психологічному стані, вона невтомно і наполегливо працювала. Інколи незважаючи на терзання, сум і зневіру. Але вона змогла піднятися і підняти інших.

…Якось зателефонувала Світлана Бахвалова й попросила для однієї дванадцятирічної дівчинки вишити плаття. Довго підбирала кольорову гаму, візерунок — ​вставала й лягала з думкою-картинкою, якою саме має бути це нарядне вбрання. Вийшло на славу! Коли завезла замовлення, попросила: «Можна, це буде презент — ​і для дівчинки, і для мене…»

Герої не вмирають!

Старший прапорщик Сергій Геннадійович СМІРНОВ (на фото) загинув 29 серпня 2014 року у бою під Іловайськом під час виходу з оточення

 

 Указом Президента України №553/2015 від 22 вересня 2015 року за мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.