«Ти живеш на вершині писанки…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
«Ти живеш на вершині писанки…»

«Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки».

Фото lihtaryk.com.ua.

«Ти живеш на вершині писанки…»

Пташинка вподобала місце над її вікном. Поверхом вище живе щаслива молода сім’я з бешкетниками–близнюками. А через стіну — ​бабуся Соня, яку маленькі правнуки називають Сонечком. Діти і внуки Соні–Сонечка мешкають окремо, проте навідуються майже щодня. Їй уже за сімдесят, але інтелігентність надає віку особливого шарму, а доброта скрашує роки. Біля вікон цих людей будувати б пташці свою хатинку. А вона вибрала вікно самотньої молодої жінки

Мініатюрна «пучка духу» носила в дзьобику маленькі гілочки й мудрувала над «апартаментами». І щось «розповідала» своєю пташиною мовою.

— Юлечко, ви бачили «квартирантку» над своїм вікном? — ​запитала Соня–Сонечко.

— Їй із сусідами вище або з вами було б веселіше.

— Дорогенька, птахи і щастя знають, де вити гнізда.

Юля сумно усміхнулася…

…Вона купила квартиру в цьому будинку недавно. Місцевих пліткарок розпирало від цікавості, «що то за одна тут поселилася». Ні чоловіка, ні дітей. Модно вдягається. Користується парфумами а–ля «коштують, певно, з холєри дорого». Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло–друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони… Юля перебралася сюди, де в студентські роки познайомилася з Іваном. Вони обоє народилися і виросли в одному місті і, можливо, ніколи б не зустрілись, якби не навчання в університеті в сусідній області.

Вечорами бігає в парк, а «може, там з якимось сімейним хлопом зустрічається». Поки вона пробігала коло–друге, пліткарки «намотували» кілька кіл довкола її персони. 

…Іван любив розфарбовувати писанки, дряпанки, крапанки. Цим мистецтвом володіли його дідусь із бабусею. Від них і перейняв уміння. В університеті навіть мав виставки. А потім це різнокольорове диво дарував сиротинцю.

Хлопець навчав писанкарству і Юлю. Вона вперше від Івана почула про стародавні крапанки, які, за традицією, повинні мати не більше трьох кольорів. А які гарні мальованки в нього виходили: квіти, мініатюрні пейзажі, різні картинки перетворювали кожне яйце у своєрідний шедевр. Юля зберігає великодні дарунки коханого. А ще колись він прочитав їй чийсь вірш, з якого запам’ятала строфу: «Ти живеш на вершині писанки…» А він жив на вершині її щастя. Тепер оселився на вершині смутку і спогадів…

…Після весілля молодята поїхали в Карпати. Іван любив гори. І освідчився Юлі на високій полонині, де квітне рододендрон, який називають червоною рутою. Гірські річки після рясних дощів були повноводними. Юля з Іваном дійшли майже до середини кладки, коли почули крик на березі. У воді борсалася дитина.

— Хапайся за щось! — ​гукали дорослі малому.

Вода була холодною, а течія сильною. Де вже там переляканій дитині впоратися. Іван віддав наплічник Юлі й побіг на допомогу. Йому вдалося врятувати малого, а в самого увечері підвищилася температура. Господиня, в якої винаймали помешкання, покликала стару гуцулку, котра зналася на травах. Вона поїла Івана узварами. Й шепотіла біля нього чи то молитви, чи заклинання. Коли стало трохи легше, порадила їхати додому. Юля почула крізь відчинене вікно, як знахарка мовила господині:

— Йому суджено стати її ангелом.

Навіть не здогадувалася тоді, що йшлося про неї. Стара гуцулка ще й уміла читати долю…

Гірська річка забрала в Івана здоров’я і життя, а в Юлі — ​чоловіка. Молода вдова замкнула себе у світі, де були тільки вона, її смуток, дім і робота. Батьки пропонували доньці куди–небудь поїхати. Просили навчитися жити без Івана. Але їй було так важко…

У річницю весілля вперше за кілька років зібралася в Карпати. Перед тим зателефонувала до господині, в якої колись зупинялися з Іваном. Та її пам’ятала.

Юля сиділа на березі, де коханий кинувся рятувати малого. Тепер річка не була повноводною. Можна вбрід перейти.

— А ти прости її, — ​почула позад себе чийсь голос. Гуцулка–знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч. — ​Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля.  

— А ти прости її, — ​почула позад себе чийсь голос. Гуцулка–знахарка, яка поїла Івана травами, присіла поруч. — ​Річку прости. Вона жива. Така, як ми з тобою. Ніхто не винен. Така доля. Скільки написано на небесах людині прожити, стільки й проживе. Вилий свої смутки з душі. Легше стане.

— Як жити далі? — ​запитала Юля чи то в гуцулки, чи в світу.

— Ангел підкаже, — ​мовила старенька і, спираючись на різьблений ціпок, подалася до кладки.

Вечірні сутінки огортали гори. Ставало зимно. Юля зачерпнула води в долоні, змила сльози.

— Ніхто не винен, ніхто, — ​шепотіла.

Річка щось жебоніла з маленькими камінчиками і великими камінцями. Може, дякувала за прощення…

Коли повернулася додому, їй уперше приснився Іван. Стояв на протилежному боці вулиці в місті, де познайомилися, і кликав її. Сни повторювалися. Юля сприймала їх з острахом. І вирушила за порадою до старої гуцулки.

— Нічого лихого в снах нема, — ​сказала та. — ​Твій чоловік підказує, де можеш знайти спокій, а може, й долю. Він як ангел для тебе. Любив на землі — ​любить і на небесах.

Юля повідомила батькам, що шукатиме житло і роботу в сусідньому обласному центрі. Засмутилися, але не перечили. Допомогли купити квартиру. І з праце­влаштуванням усе владналося. Місто було для неї, мов людина. Обіймало теплими спогадами, водило вуличками, де колись ходила з коханим. Якось опинилася біля сиротинця, якому Іван дарував свої писанки. Подумала: варто пригадати чоловікові уроки.

У вільний час розфарбовувала писанки. Почала в’язати з білих і кольорових ниток ажурні павутинки й «одягала» у них крашанки. Декорувала гудзиками, стрічками. Навчилася виготовляти великодні деревця і віночки.

Він як ангел для тебе. Любив на землі — ​любить і на небесах.

Батьки часто навідувалися до єдиної доньки. Раділи, що вона повернулася до життя. Хвалили її вироби, які Юля називала «наївним мистецтвом». Перед Пасхою склала свої «витвори» у коробки, присмачила ласощами і відвезла до сиротинця.

Завітав туди із подарунками й Іванів одногрупник і товариш Сергій. Був дружбою на їхньому весіллі. Здивовано глянув на Юлю. Не знав, що вона тепер живе тут.

— Колись з Іваном приходили сюди. Писанки приносили. А коли його не стало, я вирішив… заради нашої дружби і пам’яті… Паски дітям привожу, солодощі. Маю приватну пекарню. От і…

— Я також тут заради пам’яті…

— Відпусти таксі, я підвезу тебе.

Дорогою додому Сергій зупинився біля кафешки, де любили «зависати» студенти. Смакували кавою і спогадами. Сергій лише не зізнався, що Юля колись йому подобалася. Навіть по–доброму заздрив другові, що ця мила дівчина закохалася в Івана, а не в нього. Сказав тільки, що й досі холостякує.

Він цілий вечір думав про неї.

Вона одягала крашанки в ажурні льолі й думала про Івана.

Наступного дня зателефонував, запитав, як справи, де святкуватиме Великдень. Сказала, збирається на Пасху до батьків.

Поклав слухавку. Висварив себе, що не те хотів сказати. А може, ще не пора…

Поїхав у пекарню, щоб вибрати найкращу пасочку, великоднього баранця і найсмачніше печиво. Привітає Юлю зі святами. У неї ж тут нікого близького нема. Крім нього…

Ольга ЧОРНА.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.