Алла допомагає дітям, в яких війна забрала спокійне мирне дитинство.
«Українська Бріджит» – так її називали військові у зоні АТО
Представниці прекрасної статі навчилися воювати. Вони впевнено тримають зброю і майже не тремтять, перетинаючи кордон між мирною землею і зоною АТО – місцем, де життя перестає бути у безпеці. Героїня цього матеріалу – волонтер. Вона знає про війну набагато більше, ніж пересічні українці. Вона бачила її на власні очі. Заради своєї діяльності вона змінила стиль життя, розставила пріоритети і точно знає, що таке любов до Батьківщини. Алла Мартинюк не словом, а ділом доводить те, що навіть маленький вчинок може врятувати не одне життя. Що вже говорити загалом про волонтерську діяльність, завдяки якій українська армія продовжує боротися за свої території
Що таке волонтерська діяльність, яка вона зсередини і як поєднати її з сімейним життям, акторською кар’єрою і грандіозними планами на майбутнє, Алла Мартинюк знає, як ніхто інший. До війни вона співала у гурті «Сливки». За її словами, це був гарний досвід, але в певний момент розвиток зупинився, і виступи стали більше рутиною, ніж шляхом до створення чогось унікального. «Насправді, я не дуже комфортно почувалася в тому гурті – мені не давали розвиватися. Співали під фонограму, а не наживо, були такими собі ляльками на сцені. Мені це не подобалось, я мала дуже великі амбіції: не просто заробляти кошти і стати відомою, а вирощувати свій талант», – згадує Алла.
Свою творчість сольної співачки «українська Бріджит» – так її називали військові у зоні АТО, – почала під час війни, пише «Ukrainian People». Саме тоді з’явилося натхнення. А першу сольну пісню «За Україну» Алла написала дорогою до бабусі на Хмельниччину: «Я сама родом з Хмельницької області.» Коли почала своє волонтерство у військовому шпиталі, допомагала ампутованим хлопцям, і один з моїх старших підопічних Юрко Весельський залишився без ноги. Я дуже важко це переживала, наче це якась близька для тебе людина. Я їхала дорогою, і мені почали диктувати, наче янголи, тексти. Я відразу взяла свій телефон, стала це записувати. Їду, їду і вже чую мелодію, чую, як це має бути. Потім приїхала на студію, наспівала все, ми вирішили зробити все з живим інструментом, і там було дійсно дуже гарне аранжування, але пісня була дуже важка, звісно».
Так і народилася в Алли перша пісня українською мовою про війну, а після – вже інші сольні пісні, хоча, як пояснює співачка, через активну соціальну діяльність вона майже нічого не зробила за рік, «тому що тільки допомагала, допомагала, і в мене вже не було ні натхнення, ні сил».
Зараз є і сили, і натхнення. Змінився репертуар, зовсім іншими стали пісні, і українська Бріджит продовжує свою кар’єру.
Алла допомагає дітям, в яких війна забрала спокійне мирне дитинство.
Крім цього, Алла допомагає дітям, в яких війна забрала спокійне мирне дитинство. Має підопічних. Одна з них – дівчинка 13 років: «Вона дуже хворіє, і от вже більше року я збираю для неї кошти. Вона проходить обстеження, лікується в Харкові, де нещодавно їй зробили надскладну операцію. Маю надію, що незабаром в неї все буде добре!».
…За роки війни вже все передбачено, і час перемир`я також. Люди продовжують жити в такому темпі, вони навіть навчилися за звуком відрізняти – що саме в них прилетить, і чи потрібно бігти ховатися: чи то по сусідньому району ведуться обстріли, чи то страшна зброя вже ледь не над головами. Дуже тяжко собі уявити, як воно: жити, спати, читати, мріяти під звуки канонад, розуміючи, що життя твоє та близьких залежить не так від тебе, як від когось за декілька кілометрів, хто прицілює свою смертельну зброю у бік твого будинку. Дітей перед такими обстрілами вивозять подалі, а от дорослі повертаються: вдома худоба, господарство і усе їхнє життя…
Бути жінкою-волонтером, котра регулярно відвідує зону бойових дій – непросто. В Алли є сім’я, діти, мати. Вони дуже хвилюються за неї та кожного разу чекають на її повернення додому. Мама залишається з онучками, а до від’їзду в АТО вони усією родиною допомагають перебирати речі, які згодом поїдуть до військових. «Мама хвилюється, але, звісно, вона мене дуже підтримує. Більш за все важко дітям. І мені стало важко. Останнім часом, коли знову почалися активні бойові дії, і я їздила на Схід, я дивлюсь на своїх донечок, поки ті сплять (я завжди вночі виїжджаю), і в мене сльози котяться. Але приїжджаю на Схід і розумію, як сильно там на мене чекали…».
