«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю»: Симоненків голос і досі пам’ятає маневичанка - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю»: Симоненків голос і досі пам’ятає маневичанка

Таким він увійшов у Вічність.

Волинь-нова

«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю»: Симоненків голос і досі пам’ятає маневичанка

Усі люди, яких ми зустрічаємо, не приходять у наше життя випадково — ​вони вкрай потрібні. В одинадцятому класі на шкільному екзамені мені випало аналізувати вірш Василя Симоненка «Я закоханий палко, без міри…». Тоді я навіть не здогадувалася, що через десяток років доля зведе мене з людиною, яка навчалася з ним в одній школі у Тарандинцях на Полтавщині, — ​Ларисою Гірук

Люблю розглядати її старі фотографії. То є віконце, заглянувши в яке, бачу свою героїню молодою. «Оце він у Тарандинцях!» — ​вигукує Лариса Іванівна, нарешті знаходячи серед світлин фото Симоненка, яке датується 1954 роком. Це було засідання шкільного комітету комсомолу.

 

 «Хіба ж тоді могла подумати, що з нього виросте справжній поет?!»

— Уперше побачила Василя, коли він разом з іншими хлопчиками біг шкільним подвір’ям, — ​розповідає жінка. — ​Середнього зросту, худорлявий такий, з гладенько зачесаним назад волоссям.

З Ларисою Іванівною ми познайомились, коли я прийшла на роботу в Маневицьку районну газету «Нова доба». Сім років у неї квартирувала. Якось на кухні, за чашкою чаю, вона скромно розповіла, що проживала з українським поетом у сусідніх селах.

Був звичайнісіньким хлопчиною, як усі, однак закінчив школу із золотою медаллю.

— Василь ходив до нашої школи за дев’ять кілометрів із Біївців, — ​каже Лариса Гірук. — ​У нас була десятирічка. Навчалися ми у двох приміщеннях: в одному було три класи, а в іншому — ​чотири. Тієї будівлі вже давно нема. Її знесли, а збудували нову. Оскільки моя мама — ​вчителька, то нам дали шкільну квартиру у Тарандинцях. Вона викладала у Василя біологію, але ніколи не розповідала про своїх учнів. Коли вже Симоненко вступив до університету, то завжди приїжджав на вечір зустрічі з випускниками. Читав свою поезію. Вірші — ​як вірші, хіба ж я тоді могла подумати, що з нього виросте справжній український поет?! Був звичайнісіньким хлопчиною, як усі, однак закінчив школу із золотою медаллю.

На старій світлині — ​усі молоді…

— А це наш шостий клас на порозі тієї, ще Симоненківської школи, — ​гортаючи далі альбом, говорить Лариса Іванівна і усміхається так, ніби і справді через роки повернулася до рідного села.

Вдивляюся в обличчя дітей і не можу впізнати. Вона підказує: «Так ось я, у першому ряду друга зліва». У цій маленькій дівчинці шукаю спільне з нею сьогоднішньою. Про що тоді їй мріялося у тих Тарандинцях?

— Це були саме післявоєнні роки. Тоді всі жили бідно, — ​говорить моя співрозмовниця. — ​У нас в селі був чоловік, який об’їжджав поля, особливо там, де посіяні пшениця чи жито. Ми пасли корів — ​кожен свою. Якраз були на пшеничному полі. Зернові покосили, але деякі колоски лежали просто на землі. Діти збирали їх просто в кишені, а один хлопчина набрав повну торбинку. І тут на коні з’явився об’їждчик. Показує — ​висипати. Всі так і зробили.

Після закінчення школи Лариса Іванівна поїхала з Полтавщини навчатись до Києва. По закінченню отримала направлення в Маневицький район, там і оселилася в райцентрі.

Тридцять п’ять років викладала англійську та німецьку в тамтешній школі, яка тепер носить ім’я Героя України Андрія Снітка.

Пам’ятаю, як вона часто стояла біля вікна в надії розгледіти постать листоноші, що тягне на плечі торбу з листами. І коли писала їх, ніби й сама світилася щастям.  

Вийшла заміж і приросла до цієї землі, але в серці у неї залишилась мала батьківщина — ​її село Тарандинці. Туди б і сьогодні летіла на крилах, але здоров’я вже не дозволяє. Пам’ятаю, як вона часто стояла біля вікна в надії розгледіти постать листоноші, що тягне на плечі торбу з листами. І коли писала їх, ніби й сама світилася щастям.

—На Полтавщині гостювала останній раз у 2004 році, ще чоловік був живий, — ​говорить Лариса Іванівна. — ​Їздила із сином. В інституті іноземних мов у нас англійську викладала Тетяна Андріанівна, і, дивлячись на неї, я собі думала: якщо у мене колись народиться донька — ​буде тільки Таня. А сина назвала Василем.Та й що я все про себе, краще зателефонуй Василю Буту, він колишній директор Тарандинцівської школи, живе там і досі.

«Завжди був справжній — ​чи в поезiї, чи просто в розмовах»

— Виховували Васю мати й дідусь — ​батько, залишивши дружину з маленьким сином, пішов від сім’ї, — ​чую у телефонній слухавці голос Василя Григоровича, який є засновником музею Симоненка у тій же школі. Мені важливо було поговорити з людиною, яка і далі щось робить заради його пам’яті. Лікарі діагностували в Симоненка рак нирок. Є версія, що поштовхом до смертельної хвороби стало жорстоке побиття міліціонерами. Він друга зі свого рідного села поїхав проводжати на потяг. На залізничній станції ім. Тараса Шевченка у Смілій посперечався з буфетницею, яка, зачинившись раніше на обід, категорично відмовилася продати Василеві пачку цигарок. «І зараз відчуваю, ніби щось розірвалось усередині…», — ​скаже він друзям, які приїдуть забирати його з буцегарні, показуючи синяки від побоїв на тілі.

«Так ось я, у першому ряду друга зліва», – показує Лариса Іванівна фото,  де їхній шостий клас стоїть на порозі старенької школи.
«Так ось я, у першому ряду друга зліва», – показує Лариса Іванівна фото, де їхній шостий клас стоїть на порозі старенької школи.

 — Якось свої вірші Василь показав учительці української мови та літератури, то вона просила його спалити ці записи, — ​говорить колишній директор школи. — ​Ще тоді в них було багато забороненого. А потім він поїхав учитися в Київ, працював у черкаській газеті й забрав із Біївців свою маму. Я багато спілкувався з нею особисто, їздив у Черкаси, звідти й привіз для музею багато експонатів. Вона жила в однокімнатній квартирці на першому поверсі. На її столі стояв портрет сина у вишитому рушнику. Щотижня ходила до нього на могилу. Колись на цвинтарі в Черкасах вона сказала: «Коли Вася був малим, то належав тільки матері, а тепер — всій Україні». Їй судились довгі роки без Василя… Він був надзвичайно справедливим, тому, мабуть, його поезія і звучить, як сповідь перед Богом. Як сказати… Завжди був справжній — ​чи в поезiї, чи просто в розмовах.

«У твоїх руках моє щастя»: листи, які вчать любові

«Люблю тебе дико. Цілую твої пальчики, щоб вони скоріше взялися за ручку і написали мені хоч двоє слів. Чому ти цілуєш мене крапками? Соромишся? А я ні, і цілую мою одну-єдину, мою дорогу Малюсю мільйон разів. З голови до п’ят. Люблю. Рахую хвилини до зустрічі…

…Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — ​дуже скучив.

Якось свої вірші Василь показав учительці української мови та літератури, то вона просила його спалити ці записи.

…Сьогодні друзі вітають мене і дарують різні речі. Але ці подарунки нічого не варті проти того, що можеш подарувати мені ти, — ​бо в твоїх руках моє щастя».

Перечитую Симоненкові листи… З тих кількох скромних рядочків повiяло вiтром 1960-х

років. І теплом. Він був звичайним хлопчиськом із села, далеко не ідеальним, але із загостреним почуттям справедливості. «Земля вже двадцять восьмий раз несе мене навколо Сонця. Мало встиг я зробити за цей час гарного і доброго. Зате навчився я пити горілку, смердіти тютюном, навчився мовчати і бути обережним, коли слід кричати. І найстрашніше — ​навчився бути нещирим». Його любов справжня, глибока i повна у своїй щиростi. Василь Симоненко писав листи до дружини відверті і ніжні, хоч насправді такої взаємності до себе так і не отримав. Чіпляють за живе його слова:

«Забинтую у серці рану

І, якщо від досади не вмру,

Горді вірші писати стану,

Навіть носа в них задеру.

Переллю в них пихату сірість,

Самолюбство своє переллю,

А тим часом уперту щирість

Погуляти кудись пошлю,

Щоб зі мною вона не возилась,

Не шептала мені по ночах,

Що давно моя гордість втопилась

У бездонних твоїх очах».

…«Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть. Найдужче боюся нещирих друзів…»

Слухаю живий голос Василя Симоненка. За моїм вікном запалюється вечірніми вогнями нова багатоповерхівка. Мобільний телефон висвічує знайомий номер. Телефонує Лариса Іванівна. Ми говоримо з нею про те, що близьке їй і мені. Симоненко вчить нас найважливішого — ​любові. Справжньої. Яка не випалює зсередини, а зігріває. Навіть тоді, коли не відповідають взаємністю. Навіть тоді, коли твоя любов сильніша. У сто, а то і мільйон разів…

«Коли б тобі бажав я сліз і муки,

І кари найстрашнішої бажав,

Я б не викручував твої тендітні руки

І в хмурім підземеллі не держав.

Ні, я б не став тебе вогнем палити,

З тобою б розквитався без жалю:

Я б побажав тобі когось отак любити,

Як я тебе люблю».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.