Страшні сторінки історії Волині: «Дідуся зарубали, а бабуню закопали живою» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 29.80
Страшні сторінки історії Волині: «Дідуся зарубали, а бабуню закопали живою»

Віра Рябко й досі пам’ятає жахи, які дитиною їй довелося пережити.

Фото з архіву Віри Рябко.

Страшні сторінки історії Волині: «Дідуся зарубали, а бабуню закопали живою»

Останній очевидець погрому села Ставки Турійського району Віра Рябко розповіла журналістам volyn.com.ua про обставини трагедії 12 лютого 1944 року

—Зараз Польща є для нас другом. Але ми повинні пам’ятати те, що між нами відбулося. Не для того, щоб робити прикрості одне одному, а для того, щоб з одного і другого боку віддати належне полеглим, — ​у Віри Давидівни дрібно тремтять руки. — ​Я добре пам’ятаю цю страшну подію, бо це був 1944-й, мені було 7 років.

Хата Власюків (таке дівоче прізвище Віри Рябко) стояла на околиці. Тож коли поляки, які наступали з пляцувки від села Білин нині Володимир-Волинського району, почали оточувати Ставки, дехто встиг вискочити зі смертоносного кільця. Заважав нападникам і глибокий сніг.

— Були люди, які їхали кіньми і кричали: «Поляки! Поляки!» І всі тікали, — ​продовжує Віра Давидівна. — ​Цей крик почула моя мама, обмотала мене ковдрою, бо вже не було коли вдягати. Старша сестра Оля йшла сама, а мене мама несла перед собою. Сестра питає: «Чому не візьмеш Віру на барани (тобто на плечі)?» А мама їй: «Тоді вона буде доброю мішенню і поляки її заб’ють. А так вони застрелять мене, а Віра залишиться. Тільки ти її не лишай, а неси далі». У цей час із села виїхали останні сани. Вони були переповнені. Проситися туди не було змоги. Мама просто кинула мене на сани і крикнула: «Врятуйте дитину!» Таким чином я поїхала, а мама залишилася, — ​на очах жінки блищать сльози. Вона надовго змовкає.

Віра потрапила в село Олеськ нині Любомльського району. Просто на санях її чимось накрили та ще й притрусили сіном. А шматок хліба, який їй тоді тицьнули, і по сьогодні Віра Давидівна згадує як найкращі ласощі. Потім її відшукали мама з сестрою, згодом прийшли дідусь Миколай з братом Юрієм.

Сестра питає: «Чому не візьмеш Віру на барани (тобто на плечі)?» А мама їй: «Тоді вона буде доброю мішенню і поляки її заб’ють. А так вони застрелять мене, а Віра залишиться. Тільки ти її не лишай, а неси далі».

Юрій Власюк у своїй книжці «Село… і серце одпочине» пригадує: «Баба Шпачиха хворіла, а тому й залишилася чекати смерті, лежачи на ліжку. Коли до хати увійшов озброєний поляк, подумала, що вже настала її остання хвилина. Але вояк, подумавши якусь мить, сказав: «Пані матка, я тебе не зачеплю, прошу не виходити надвір, я тебе врятую». Вийшовши на вулицю, поляк зачинив двері на накладку, встромив палицю і написав крейдою по-польськи «Родина». Згодом він повернувся і приніс немовля, яке плакало в лозах метрів за 300 від нашої хати. Під вечір цей жовнір приніс бабуні з дитиною хліба й молока, розповів, що родом з Познані, і пообіцяв потурбуватися про них. І дотримав свого слова: майже три тижні пильнував, щоб до хати не зайшов жоден поляк, і приносив їжу».

Та, видно, не судилося Марії Шпак пережити лихі часи. Невдовзі село зазнало ще одного нападу поляків.

— Коли через якийсь час ми вернулися в Ставки, то не застали моїх дідуся і бабусю. Ніде їх не було. По хатах, по хлівах лежало багато убитих. Мої дідусь Миколай і брат Юрій стали похоронною командою, бо треба ж було комусь ховати тих людей. Але одного разу мама чи хтось інший почали шукати закопаний одяг та інші речі й натрапили на жахливу знахідку. Там були дідусь і бабуся Давид і Марія Шпаки. Поляки забрали заховане, а в готову яму кинули покійників. Коли мама, дядько Нестор Шпак і дідусь Миколай почали відкопувати, нам з братом наказали не підходити. Я була слухняна і стояла, а брат побіг і все побачив. Прийшов і каже: «Віро, дідусь зарубаний» і показав від вуха до вуха. А бабуся не мала на собі ран ні від кулі, ні від сокири. Вона була хвора і лежала в ліжку. Так її закутаною вкинули в яму живою і закопали.

Із трупів зрізали одяг, замотали їх у простирадла, так поклали в труну і повезли на кладовище. Священника не було, тож просто помолилися, а панахиду відправили вже пізніше. Дорогою зустріли німців, які проводжали процесію оркестром, що грав траурний марш.

— Найстрашнішим словом у моєму селі було «аківці» (так називали вояків підпільної Армії Крайової (АК). — Ред.). Німців по суті постійно не було. Хоч вони село палили. А от аківці наганяли страх. Я тоді не знала, що означає це слово. Але коли казали, що йдуть аківці, то треба ховатися, де хто може, — ​каже Віра Давидівна і додає: — ​Наше дитинство розвіяне війною. Ми під тим враженням живемо ще й досі.