Сапалаївський лось і хрещатицький їжачок - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 33.41
Сапалаївський лось і хрещатицький їжачок

Волинь-нова

Сапалаївський лось і хрещатицький їжачок

Днями інформаційний простір Волині сколихнули спогади про історію тепер уже 33–літньої давнини. Як 1987–го в Парку імені 900–річчя міста Луцька… плавав у Сапалаївці справжнісінький лось!

До речі, тоді цю історію «розкрутив» на сторінках ще «Радянської Волині» наш відомий журналіст Святослав Крещук. Та ще й зробив це настільки переконливо і талановито, що влітку1987–го про неї заговорив мало не увесь тодішній Союз! А в Луцьку, як бачимо, і досі пам’ятають…

Подумки уявляючи ту, без жодного перебільшення грандіозну, ситуацію (сохатий, який купається фактично у самісінькому середмісті!), я аж трохи шкодував. Адже не бачив тієї дивовижі на власні очі. Бо то ж таке, ​що й онукам не соромно було б розповісти!

Щоправда, згадалася мені інша історія. Про зустріч із незрівнянно меншою та значно поширенішою за лося твариною. Але в доволі несподіваному місці — ​та ще й за обставин, про які перед онуками можна буде й промовчати…

Того дня, влітку 2009–го, я захищав кандидатську дисертацію. Як для наукового світу — ​це щось абсолютно пересічне й майже непомітне. А ось для автора дослідження — ​подія мало не планетарного масштабу! Адже позаду лишилися три роки навчання в аспірантурі й наполегливої роботи з написання тієї дисертації (кожен абзац якої, здається, вже просто знаєш напам’ять!). Є рекомендації кафедри та експертної ради, відгуки наукового керівника й опонентів, зібрано чи не кілька кілограмів усіляких довідок. І ось у визначений день заради тебе до Києва з різних куточків України з’їжджається два десятки поважних професорів — ​аби винести вердикт щодо твого наукового доробку, вирішити: гідний ти чи не гідний присудження отого вченого ступеня.

Звісно, трусило мене так — ​що аж–аж–аж! Проте все минуло добре — ​дисертацію я захистив вдало.

Відразу після офіційної частини був кількагодинний бенкет у буфеті рідного мені Інституту журналістики (ті ж таки професори, а також найближчі родичі та друзі). Ну, а потім ще й продовження (вже вужчим колом) у затишному скверику Івана Котляревського, що за якихось кількасот метрів від моєї alma mater.

І, треба сказати, автора української версії «Енеїди» ми таки не посоромили! Пилося й співалося нам напрочуд добре — ​тож розходитися люди почали вже ближче до опівночі. А десь о пів на другу лишилися лиш я і Максим — ​друг дитинства, з яким ми зустрілися в цьому житті ще другокласниками.

Емоцій купа, тож ми навіть і не збираємося їхати додому. Розкоркувавши дві останні пляшки «Закарпатського», вирішуємо ще трішки прогулятися. І в підсумку — ​посьорбуючи «з горла» коньячок — ​доходимо з Лук’янівки аж до Хрещатика.

Допивши останні краплі приємної живильної вологи вже на Майдані Незалежності, викликаємо таксі. І ось тут зненацька з’являється він — ​їжачок! Голкастий у самісінькому центрі столиці — ​на Хрещатику! Біжить асфальтом прямісінько на нас…

Угледівши таке диво, я, не роздумуючи, підхоплюю тваринку на руки й пригортаю до грудей, аніскілечки не шкодуючи новеньких костюма–сорочки–краватки.

Аж ось під’їжджає й таксі…

Таксисти, звісно, бачили у своєму професійному житті чимало — ​особливо «у виконанні» нічних пасажирів. Але «свіжоспечений» кандидат наук «в обнімку» з їжачком — ​то, певно, і для них занадто.

Хай там як, я не піддавався на вмовляння ані водія, ані Макса, вперто повторюючи:

— Їжачок їде з нами — ​друга в біді не кинемо!

Як згодом згадував Максим, подіяв на мене лише його останній аргумент, який звучав приблизно так:

— Сергію, в нього тут можуть бути сім’я, діти. Він, звісно, й з нашої Дарниці на Хрещатик дорогу знайде. Але ти тільки уяви, що йому жінка–їжачиха влаштує, якщо його три дні вдома не буде…

А ось лосю тоді, 1987–го, від його лосихи, мабуть, таки добряче дісталося! Зате мав що згодом онукам–лосенятам розповісти…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.