Свято-Успенський храм збудували у 1991 році.
«Село наше гарне, 168 жилих хат і вже 70 — порожніх…»
— Довели людей. От я дві тисячі пенсії отримую. А як хто лише 1600? Хіба за ці гроші м’яса візьмеш? Треба якого макарона купити, тре’ шампунь, мило, цукор, за світло заплатити, за газ. От я 100 гривень плачу за світло. Газ маю тільки до плитки. Топлю грубку, але ж і дрова мушу купити, привезти, порізати, порубати, — каже жінка, з якою ми розговорилися просто на вулиці і котра не захотіла представлятися. — То вже хочуть ті, пробачте на слові, дракони при владі усіх нас погубити! «Волинь» ще до запровадження карантину завітала у звичайнісіньке поліське село Текля Старовижівського району, де життя йде неквапливо й розмірено, а з громадських установ — тільки школа, ФАП та крамниці
Повінь затоплювала усеньке подвір’я, а вчителі жили в школі
— Перша з’явилася в селі ще до I Світової війни. Це була звичайна хата, де мешкало бездітне подружжя, яке дозволило використати одну кімнату під навчання, — вчитель історії місцевої ЗОШ Алла Осійчук веде нас коридорами храму науки. — У 1935 році збудували нове приміщення, крите гонтою. Там же розташовувалася і квартира для вчителів. Зі своєї кімнатки вони могли зайти просто в клас. Нині тут підсобка кабінету фізики.
Пізніше приміщення ще неодноразово добудовували, поки воно не набуло нинішнього вигляду. Внаслідок цього учительська має унікальну властивість: цей кабінет цілком відкритий для огляду зовні, бо вікна виходять у коридор. Нічим не гірше, аніж прозорі поліцейські відділки у Грузії, які запровадили за Міхеіла Саакашвілі.
Школа багато бачила на своєму віку. Збереглася світлина повені 1985 року, на якій усеньке подвір’я залите водою.
Cело має давню історію. Колись воно називалося Текля-Воля. Досі на місці панського маєтку знаходять стару цеглу.
Та й село має давню історію. Колись воно називалося Текля-Воля. Досі на місці панського маєтку знаходять стару цеглу. У шкільній музейній кімнаті зібрано чимало старовини: від крем’яних сокир та скам’янілих мушель до свідоцтв про освіту ХІХ століття, які виявили, коли розбирали стареньку хату Сави Можелюка. Є там і руків’я якоїсь холодної зброї (чи то меча, чи то тесака), знайдене на Чорному Броді. За переказами, там проходили шведи, коли йшли під Полтаву на з’єднання з козаками гетьмана Івана Мазепи. Але найбільше мене зачарувала просто-таки мініатюрна ступка. Чесно кажучи, досі такої бачити не доводилося. У ній могли товкти зовсім невелику кількість зерна.
Понад 40 літ на одному місці
Наступна наша зупинка — ФАП. Там господарює Віра Можелюк.
— Напишіть про неї. Вона мені чужа людина, але така співчутлива. Усі до неї йдуть за поміччю, — починає хвалити медичку Фаїна Микитюк, щойно дізнається про мету нашого візиту.
І недарма. Завідувачка фельдшерсько–акушерського пункту працює там уже 41 рік!
— Як направила держава, так я на одному місці, — сміється Віра Миколаївна. — Я родом із Теклі, колись закінчила медичне училище, а тут саме не було фахівця.
І хоча після початку медичної реформи теклинці обрали аж вісьмох сімейних лікарів у Старій Вижівці, справжнім сімейним лікарем можна назвати Віру Миколаївну (хоча жінка себе іменує «просто сільським фельдшером»), адже вона лікує вже внуків своїх перших пацієнтів.
Нині у Теклі налічують 537 жителів. Хоча колись було 740. Є тенденція до зменшення населення: молоді виїжджають на заробітки і вже не повертаються.
Нині у Теклі налічують 537 жителів. Хоча колись було 740. Є тенденція до зменшення населення: молоді виїжджають на заробітки і вже не повертаються.
— Село наше гарне, садиби доглянуті, — каже Віра Миколаївна. — Але в нас 168 жилих хат і вже 70 порожніх. Як їхати на Глухи, то там 17 жилих обійсть і стільки ж порожніх. На центральній вулиці мешкають переважно по одній людині в будинку. Колись народжувалося 15–17 дітей щороку. Нині в 1–му класі п’ять учнів. У школі навчається 65 дітей, а дошкільнят маємо 39.
У цей час у ФАП заходить жінка з дівчинкою. «Ти мені її подивися. Каже, живіт болить», — просить вона медичку. «Іди, донечко, роздягайся…» — запрошує та в кабінет малу пацієнтку, а я прощаюся і йду далі.
Люди виживають завдяки заробіткам та присадибним ділянкам
94–річна Єлизавета Кирилівна Петрук відома тим, що колись, як передова ланкова, їздила на виставку в Москву. Нині бабуся живе самотньо, бо своєї сім’ї не мала. У сінях її невеликої хатини наскладані дрова. Заходимо далі: маленькі вікна пропускають небагато світла, тож у приміщенні півморок, але тепло. У хатині лише одна кімната, де вміщається стіл, буфет, ліжко, грубка та піч. Ліза Кирилівна лежить на ліжку, вкрита периною. З нашим приходом підводиться і сідає. Довго допоминається, хто ми і звідки. А тоді розповідає про своє життя:
— Була ланковою. Робила на льону, на різних роботах. Мала почот і славу. Попала в Москву на виставку. Що було, дітки… Там кожна республіка показувала своє багатство. Поїхало нас 18 душ з району, — бабуся пригадує поїздку в столицю Радянського Союзу і показує на грамоту, що в рамці висить на стіні поруч із фотокартками. — Мене доглядають. Уже сама надвір не ходжу, тілько з киями по хаті.
У місцевому поштовому відділенні керує Надія Борисюк. Говоримо з нею про повсякденні селянські клопоти. Жінка розповідає, що в селі годі знайти роботу, тож молодь і їде на заробітки. Щоправда, тепер, з поширенням коронавірусу, і це джерело доходів призупинилося.
Ознакою занепаду люди вважають скорочення поголів’я корів. Їх стає усе менше. І про це співрозмовники не раз згадували.
— Були корови у Сарахвимівни, у Макарівни, у Колі Демиянишиного, у сусідки, в мене, в іншої сусідки, поруч теж дві жінки померли, які мали худобу, — перелічує Марія Якимук. — Тепер нема. У нас дві корови на наш куток, на ціле Забагоння. А раніше був табун 15 голів. Люди збувають. Молоді виїжджають, а старі нездужають сіна наробити. Якби молодим була робота. А так не прогодуєш сім’ї. От теї бульби здаси: вчора брали по 4 гривні насінну. Але, казали, ніби завантажили буса. Бо в людей її багато, думали навесні зароблять грошей. Боби садили. Уже той біб ніпочому — по 8–10 гривень беруть. А що ж то є? То ж тре’ зорати, приорати гній, поволочити, посадити, посапати, зобрати й помолотити. Подумайте, скільки роботи й по 10 гривень віддати — то за безцінь. Вже й бобу не садять. От що робиться. Що ж то таке?
Отак і живе Текля. Згадують добрим словом і колишнього голову Волинської обласної ради Володимира Войтовича, за каденції якого до церкви було зроблено дорогу з твердим покриттям. Текля не чужа Володимиру Івановичу, адже його дружина Валентина Степанівна — уродженка цього села.
Але хочеться таки вірити, що і на Озеревині, і на Забагонні, і на Стінці, і на Селі, і на Річках, і на Оріховому, і на Борсуках таки вируватиме життя. Адже, як сказала секретар Дубечненської сільської ради Ірина Мазуренко, «у тому селі люди добріші».
