«Село наше гарне, 168 жилих хат і вже 70 — ​порожніх…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
«Село наше гарне, 168 жилих хат і вже 70 — ​порожніх…»

Свято-Успенський храм збудували у 1991 році.

Фото Сергія НАУМУКА.

«Село наше гарне, 168 жилих хат і вже 70 — ​порожніх…»

— Довели людей. От я дві тисячі пенсії отримую. А як хто лише 1600? Хіба за ці гроші м’яса візьмеш? Треба якого макарона купити, тре’ шампунь, мило, цукор, за світло заплатити, за газ. От я 100 гривень плачу за світло. Газ маю тільки до плитки. Топлю грубку, але ж і дрова мушу купити, привезти, порізати, порубати, — ​каже жінка, з якою ми розговорилися просто на вулиці і котра не захотіла представлятися. — ​То вже хочуть ті, пробачте на слові, дракони при владі усіх нас погубити! «Волинь» ще до запровадження карантину завітала у звичайнісіньке поліське село Текля Старовижівського району, де життя йде неквапливо й розмірено, а з громадських установ — ​тільки школа, ФАП та крамниці

Повінь затоплювала усеньке подвір’я, а вчителі жили в школі

— Перша з’явилася в селі ще до I Світової війни. Це була звичайна хата, де мешкало бездітне подружжя, яке дозволило використати одну кімнату під навчання, — ​вчитель історії місцевої ЗОШ Алла Осійчук веде нас коридорами храму науки. — ​У 1935 році збудували нове приміщення, крите гонтою. Там же розташовувалася і квартира для вчителів. Зі своєї кімнатки вони могли зайти просто в клас. Нині тут підсобка кабінету фізики.

Частину приміщення, де розташовані клуб та поштове відділення, приватизовано.
Частину приміщення, де розташовані клуб та поштове відділення, приватизовано.

 Пізніше приміщення ще неодноразово добудовували, поки воно не набуло нинішнього вигляду. Внаслідок цього учительська має унікальну властивість: цей кабінет цілком відкритий для огляду зовні, бо вікна виходять у коридор. Нічим не гірше, аніж прозорі поліцейські відділки у Грузії, які запровадили за Міхеіла Саакашвілі.

Школа багато бачила на своєму віку. Збереглася світлина повені 1985 року, на якій усеньке подвір’я залите водою.

Cело має давню історію. Колись воно називалося Текля-Воля. Досі на місці панського маєтку знаходять стару цеглу.

Та й село має давню історію. Колись воно називалося Текля-Воля. Досі на місці панського маєтку знаходять стару цеглу. У шкільній музейній кімнаті зібрано чимало старовини: від крем’яних сокир та скам’янілих мушель до свідоцтв про освіту ХІХ століття, які виявили, коли розбирали стареньку хату Сави Можелюка. Є там і руків’я якоїсь холодної зброї (чи то меча, чи то тесака), знайдене на Чорному Броді. За переказами, там проходили шведи, коли йшли під Полтаву на з’єднання з козаками гетьмана Івана Мазепи. Але найбільше мене зачарувала просто-таки мініатюрна ступка. Чесно кажучи, досі такої бачити не доводилося. У ній могли товкти зовсім невелику кількість зерна.

Алла Осійчук демонструє мініатюрну ступку  зі шкільного музею.
Алла Осійчук демонструє мініатюрну ступку зі шкільного музею.

  

Понад 40 літ на одному місці

Наступна наша зупинка — ФАП. Там господарює Віра Можелюк.

— Напишіть про неї. Вона мені чужа людина, але така співчутлива. Усі до неї йдуть за поміччю, — починає хвалити медичку Фаїна Микитюк, щойно дізнається про мету нашого візиту.

Віра Можелюк лікує теклинців уже 41 рік.
Віра Можелюк лікує теклинців уже 41 рік.

 І недарма. Завідувачка фельдшерсько–акушерського пункту працює там уже 41 рік!

— Як направила держава, так я на одному місці, — сміється Віра Миколаївна. — Я родом із Теклі, колись закінчила медичне училище, а тут саме не було фахівця.

І хоча після початку медичної реформи теклинці обрали аж вісьмох сімейних лікарів у Старій Вижівці, справжнім сімейним лікарем можна назвати Віру Миколаївну (хоча жінка себе іменує «просто сільським фельдшером»), адже вона лікує вже внуків своїх перших пацієнтів.

Нині у Теклі налічують 537 жителів. Хоча колись було 740. Є тенденція до зменшення населення: молоді виїжджають на заробітки і вже не повертаються. 

Нині у Теклі налічують 537 жителів. Хоча колись було 740. Є тенденція до зменшення населення: молоді виїжджають на заробітки і вже не повертаються.

— Село наше гарне, садиби доглянуті, — каже Віра Миколаївна. — Але в нас 168 жилих хат і вже 70 порожніх. Як їхати на Глухи, то там 17 жилих обійсть і стільки ж порожніх. На центральній вулиці мешкають переважно по одній людині в будинку. Колись народжувалося 15–17 дітей щороку. Нині в 1–му класі п’ять учнів. У школі навчається 65 дітей, а дошкільнят маємо 39.

У цей час у ФАП заходить жінка з дівчинкою. «Ти мені її подивися. Каже, живіт болить», — просить вона медичку. «Іди, донечко, роздягайся…» — запрошує та в кабінет малу пацієнтку, а я прощаюся і йду далі.

Люди виживають завдяки заробіткам та присадибним ділянкам

94–річна Єлизавета Кирилівна Петрук відома тим, що колись, як передова ланкова, їздила на виставку в Москву. Нині бабуся живе самотньо, бо своєї сім’ї не мала. У сінях її невеликої хатини наскладані дрова. Заходимо далі: маленькі вікна пропускають небагато світла, тож у приміщенні півморок, але тепло. У хатині лише одна кімната, де вміщається стіл, буфет, ліжко, грубка та піч. Ліза Кирилівна лежить на ліжку, вкрита периною. З нашим приходом підводиться і сідає. Довго допоминається, хто ми і звідки. А тоді розповідає про своє життя:

— Була ланковою. Робила на льону, на різних роботах. Мала почот і славу. Попала в Москву на виставку. Що було, дітки… Там кожна республіка показувала своє багатство. Поїхало нас 18 душ з району, — бабуся пригадує поїздку в столицю Радянського Союзу і показує на грамоту, що в рамці висить на стіні поруч із фотокартками. — Мене доглядають. Уже сама надвір не ходжу, тілько з киями по хаті.

Єлизавета Петрук живе самотньо у старенькій хатині,  але на долю не скаржиться.
Єлизавета Петрук живе самотньо у старенькій хатині, але на долю не скаржиться.

 У місцевому поштовому відділенні керує Надія Борисюк. Говоримо з нею про повсякденні селянські клопоти. Жінка розповідає, що в селі годі знайти роботу, тож молодь і їде на заробітки. Щоправда, тепер, з поширенням коронавірусу, і це джерело доходів призупинилося.

Грамота за участь у виставці  на стіні досі нагадує господині про ті далекі роки.
Грамота за участь у виставці на стіні досі нагадує господині про ті далекі роки.

 Ознакою занепаду люди вважають скорочення поголів’я корів. Їх стає усе менше. І про це співрозмовники не раз згадували.

— Були корови у Сарахвимівни, у Макарівни, у Колі Демиянишиного, у сусідки, в мене, в іншої сусідки, поруч теж дві жінки померли, які мали худобу, — перелічує Марія Якимук. — Тепер нема. У нас дві корови на наш куток, на ціле Забагоння. А раніше був табун 15 голів. Люди збувають. Молоді виїжджають, а старі нездужають сіна наробити. Якби молодим була робота. А так не прогодуєш сім’ї. От теї бульби здаси: вчора брали по 4 гривні насінну. Але, казали, ніби завантажили буса. Бо в людей її багато, думали навесні зароблять грошей. Боби садили. Уже той біб ніпочому — по 8–10 гривень беруть. А що ж то є? То ж тре’ зорати, приорати гній, поволочити, посадити, посапати, зобрати й помолотити. Подумайте, скільки роботи й по 10 гривень віддати — то за безцінь. Вже й бобу не садять. От що робиться. Що ж то таке?

Отак і живе Текля. Згадують добрим словом і колишнього голову Волинської обласної ради Володимира Войтовича, за каденції якого до церкви було зроблено дорогу з твердим покриттям. Текля не чужа Володимиру Івановичу, адже його дружина Валентина Степанівна — уродженка цього села.

Але хочеться таки вірити, що і на Озеревині, і на Забагонні, і на Стінці, і на Селі, і на Річках, і на Оріховому, і на Борсуках таки вируватиме життя. Адже, як сказала секретар Дубечненської сільської ради Ірина Мазуренко, «у тому селі люди добріші».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.