Свій «Будинок із химерами» Микола Головань зводить уже понад 40 років (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.60 € 30.15
Свій «Будинок із химерами» Микола Головань зводить уже понад 40 років (Фото, відео)

Цьогорічна весна – незвична для майстра, бо через карантин вона минала без туристів, без живого спілкування.

Фото tsn.ua.

Свій «Будинок із химерами» Микола Головань зводить уже понад 40 років (Фото, відео)

«Інколи думаю, глянувши на цей вернісаж: невже це все я зробив?»

«Це дає відчуття того, що твоя робота не даремна»

Дім скульптора Миколи Голованя вже давно став у Луцьку туристичним об’єктом обласного центру Волині. Його так і називають — ​«Луцький будинок із химерами». Потрапивши на територію історико–культурного заповідника «Старе місто», його при бажанні кожен легко знайде за встановленим тут вказівником. І зазвичай відвідувачів на обійсті можна зустріти. Того дня, коли ми напросилися на візит до майстра, на вулиці Лютеранській прогулювалися молоді люди, фотографувалися біля огорожі, що є мистецьким витвором. Правда, у двір будинку з химерами не заходили, зважаючи на карантинні обмеження.

З цього й почалася наша розмова із Миколою Микитовичем: певно, цьогорічна весна з її тривалим карантином через пандемію надто тиха для вас, бо нема туристів?

— Звичайно, — ​каже скульптор з неприхованою ноткою суму в голосі. — ​Бо ж я живу тим, що сюди приходять люди, бачать зроблене мною, висловлюють свої враження. Це дає відчуття того, що твоя робота не даремна.

А бувають тут приїжджі не лише з різних куточків України, а й із близького та далекого зарубіжжя. Завдяки інтернету «Луцький будинок із химерами» і його творець відомі в усьому світі.

—Колись, у 1970– х роках, — ​говорить Микола Микитович, — ​ми раді були, коли могли дати інтерв’ю для газети (тут же — ​добре слово на адресу газети «Волинь», а тоді «Радянська Волинь», яка, як вважає майстер, зіграла в його долі велику роль. — ​Авт). А зараз людина «загуглилася», натисла кілька кнопочок і бачить тебе, читає про тебе. За підказкою в інтернеті і знаходять мене, зокрема іноземці. І зустрічі з екскурсантами, і живе спілкування з ними багато важать. Скульптор — ​це самітник, у нього робота мовчазна. А інколи треба виговоритися, про свої мрії розповісти, які є навіть тоді, коли тобі життя поставило вже дві сімки. І тоді думаю, глянувши на цей вернісаж: невже це все я зробив?».

Тут — понад 500 скульптур, багато з яких пан Микола нині оновлює, даючи їм тим самим друге життя.
Тут — понад 500 скульптур, багато з яких пан Микола нині оновлює, даючи їм тим самим друге життя.

 За словами пана Голованя, у його вернісажі — ​понад 500 різних скульптур. Чи створює нині щось нове? Коли про це зайшла мова, то ми почули у відповідь:

— Зараз уже дотримуюся того, що краще відреставрувати стару скульптуру і вона одержить, як кажуть, друге дихання. Працюю тепер стільки, наскільки здоров’я дозволяє. І в основному оновлюю зроблене колись. А у мене стільки всього нагромадилося за чотири десятки літ, що є до чого руки докласти.

«Дайте мені якийсь п’ятачок землі, щоб я міг зробити собі майстерню»

Ми розмовляли з Миколою Голованем, сидячи у ротонді, збудованій серед двору. Власне, вона в стадії спорудження, яке триває, за словами нашого співбесідника, уже років сім. Увагу привертають цікаві вітражі, де замість скла використані різнокольорові пляшки. Скляна тара, як пересвідчиться кожен, хто побуває на обійсті, стала для майстра затребуваним будівельним матеріалом — ​так само, як і пісок, цемент.

Микола Микитович згадує, як у 1959–му шістнадцятирічним хлопчаком став студентом Львівського мистецького училища імені Івана Труша. Оскільки вирішив взятися за скульптуру і знав, що це робота нелегка, яка потребує фізичних зусиль, то серйозно займався спортом. Вчився аж до 1965 –го, бо й академвідпустки брав, оскільки їздив на заробітки («працював на будівництві Північно–Кримського каналу, бачив, як вода пішла на півострів»). А повернувшись з дипломом до Луцька, займався і графікою, і скульптурою. Теплий спогад про батьківське обійстя в районі Теремно, де минули кращі роки, де створив перші роботи. А потім сталося те, що зруйнувало цю ідилію: батьківську хату знесли — ​все пішло під бульдозер. Сім’я Миколи Голованя одержала квартиру–«хрущовку» у багатоповерхівці.

Думаю, влада міста могла б якось допомогти скульптору, який є Почесним громадянином Луцька. Чому б не виділити йому, наприклад, хоч якусь стипендію, щоб мав кошти на пісок, цемент? А то ж він за свою пенсію робить те, чим наш обласний центр гордиться, приваблює туристів

— А у мене сім’я, — ​пригадує майстер, — ​малі діти. Як працювати, де облаштувати майстерню? Ось такі питання відразу постали. І я прийшов до висновку, що треба мені йти, як кажуть, і стукати в усі двері, бо хто стукає, тому і відчиняють. На той час я зробив чимало скульптур для Центрального парку культури й відпочинку і вирішив подарувати їх містові. Вони були встановлені на головній алеї. А вже після такого дипломатичного жесту пішов до тодішнього голови Луцького міськвиконкому Юрія Сулівіна і попросив: «Дайте мені якийсь п’ятачок землі, щоб я міг зробити собі майстерню». І якось він приїхав зі мною сюди, на берег Стиру, я йому показав те місце, де б хотів побудуватися. Врешті–решт, одержав цю ділянку. А потім архітектор Ростислав Метельницький зробив проєкт і сказав: даю тобі, мовляв, основні дані, а ти вже твори далі. Правда, при цьому застеріг, що від тих основних даних не можна відступати ні вліво, ні вправо. До цього «твори» було ще далеко. Почалося, звичайно, з того, що треба було зробити міцний, глибиною не менше півтора метра фундамент, щоб дім згодом не тріщав, бо ж то на болоті зводився.

Майстер з болем говорить про непоправну втрату — ​смерть сина.
Майстер з болем говорить про непоправну втрату — ​смерть сина.

 Чи уявляв митець сорок років тому, що з’явиться ось такий «Будинок із химерами»? Коли про це зайшла мова, Микола Микитович сказав, що, звичайно ж, коли брався за цю справу, то думав зробити щось цікаве. Це «цікаве», нестандартне за часів Брежнєва наражалося часто на різні перевірки, і тоді згадувалися слова архітектора з приводу того, що «від основних даних проєкту не можна відступати ні вправо, ні вліво». А вже в період горбачовської перебудови «піднявся і дім з химерами». Майстер з болем говорить про непоправну втрату — ​смерть сина, якому Бог відпустив лише 34 земних років: от якби він жив, то вони б удвох тут ще багато що зробили, бо в Голованя–молодшого був неабиякий талант, і він, вважає скульптор, перевершив би його.

«Якщо це кітч, то це «кітч Голованя»

У той день, коли ми були в «Будинку із химерами», сюди прийшов і відомий у Луцьку артменеджер Володимир Павлік. Без лукавства скажу, що сталося це зовсім не випадково, а за попередньою домовленістю. Знаючи, що Володимир багато років дружить із Миколою Голованем, є автором біографічної книжки про нього, а, крім того, проводить тут екскурсії, і ми вирішили побути в ролі його слухачів. І не пошкодували. Бо пересвідчилися, що вернісаж скульптора він знає до дрібниць. Хоч, як сам каже, п’ятнадцять років ходить сюди, та не перестає дивуватися, помічаючи все нові й нові фігурки, зроблені не за якимось одним шаблоном, — ​кожна чимось відрізняється.

Горельєф, на якому зображена сім’я скульптора.
Горельєф, на якому зображена сім’я скульптора.

Найперш, звичайно, ми любувалися горельєфом, на якому зображена сім’я Голованів. Це та робота, якою майстер, як сам говорив, гордиться: у центрі глава родини — ​атлант, який тримає на собі всі турботи, біля нього — ​дружина, син і дочка. А який незвичайний портрет скульптора в камені? Увагу привертають натруджені руки і ноги. А де ж обличчя? Замість нього — ​«Будинок із химерами» в мініатюрі – те, чому майстер віддає своє життя. Є у вернісажі міфічні фігури, узагальнені образи, а є й відомі історичні постаті — ​бачимо тут Любарта, Братковського, Вітовта. І хоч, як відомо, корону князю Вітовту так і не привезли, Головань зобразив свого героя з цим атрибутом на голові. Оглянувши вернісаж, ми ще раз пересвідчилися, чому відвіду­вачі роблять знімки на фоні огорожі, — ​навіть не заходячи у двір, можна побачити багато цікавого.

— Правда, — ​каже Володимир Павлік, — ​буває, що хтось із туристів допитується, в якому ж стилі працює майстер. А не задовольнившись відповіддю, що тут змішані стилі, еклектика, каже: «Ну це ж, погодьтеся, кітч». У такому випадку я говорю: «Якщо це кітч, то це «кітч Голованя» як окремий жанр мистецтва. Такого ви не знайдете більш ніде».

І на продовження того, що «Будинок із химерами» став фішкою Луцька:

— Думаю, влада міста могла б якось допомогти скульптору, який є Почесним громадянином Луцька. Чому б не виділити йому, наприклад, хоч якусь стипендію, щоб мав кошти на пісок, цемент? А то ж він за свою пенсію робить те, чим наш обласний центр гордиться, приваблює туристів.

А вже від самого митця ми почули про те, що йому на сьогодні особливо наболіло:

— Ніяк не можу своє обійстя приватизувати, бо, як мені кажуть, це заповідна територія. Одне слово, це та ситуація, коли потрібне відповідне рішення на рівні Кабінету Міністрів. Тож чую від чиновників, що будівля моя, а земля — ​ні. Таке враження, що відтягують вирішення цього питання на «потім» з думкою: от тебе не буде, і тоді ми розпорядимося усім, як захочемо…

Скульптор сподівається, що за підтримки громадськості його наболіла проблема таки буде розв’язана. І тоді б він «духом піднявся», знаючи, що зроблене ним дістанеться родині, зокрема онукам, а не піде колись з молотка.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.