У Сибіру волинянці марилось рідне село. А тепер радіє, що і внук повернувся в Журавичі - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 32.88
У Сибіру волинянці марилось рідне село. А тепер радіє, що і внук повернувся в Журавичі

«Як то було тяжко звикати до чужини», — каже пані Ганна.

Фото Євгенії СОМОВОЇ.

У Сибіру волинянці марилось рідне село. А тепер радіє, що і внук повернувся в Журавичі

Спершу були вірші — ​два зшитки, списані чітким почерком, які передав племінник 88–річної Ганни Мекуш. А потім — ​особисте знайомство з їх авторкою

Поховали батька із сестрою в одній могилі

Жителька села Журавичі Ківерцівського району Ганна Мекуш — ​одна із тих, хто відчув на собі дію репресивної машини сталінського режиму. Її малолітню разом із матір’ю депортували до Сибіру. Додому повернулася лише через 10 літ, у 1958–му.

Постраждала сім’я через батька. Пилип Ковальчук був грамотною людиною (закінчив Луцьку гімназію) і патріотом своєї батьківщини. Певно, через те й мав проблеми з польською владою. Вона зарахувала його до комуністів і навіть запроторила до тюрми, хоча чоловік не був прихильником комуністичної ідеології, не чекав визволителів зі Сходу.

— Коли у 1939 році до нас прийшли рускі, їх зустрічали хлібом–сіллю, — ​гортає сторінки пам’яті моя співрозмовниця. — ​А тато мій казав: «Люди добрі, не радійте, то наша біда йде. Від неї натерпитеся більше, як від поляків».

Пилипа Ковальчука не любив місцевий міліціонер. Якось навіть пригрозив, що пустить йому кулю в лоб при першій нагоді.

— Тоді саме оголосили мобілізацію до армії. Мати зібрала батькові клуночок і він пішов з односельцями до Цумані, — ​розповідає Ганна Пилипівна. — ​Але не дійшов. То вже після війни мені сусід, який повернувся з фронту, розказував: «Ми йшли до Цумані, на призовний пункт, а твій батько раптом зупинився і мовив: «Ви, хлопці, йдіть захищати Родіну, а я не піду. Не хочу, щоб мені той міліціонер пустив кулю в лоб». І пішов у ліс. Спершу переховувався, а потім пристав до повстанців. Часом заскакував додому. А якось прийшов вночі і каже нам: «Йдіть зі мною, бо вас мають вивозити до Сибіру». Йому сказав про те хлопець з нашого села, який був у червоних партизанах. Сестра Меланія тоді хворіла. До лісу її не візьмеш, то старша — ​Катерина — ​відвела її до родичів у сусіднє село, а сама вернулася. Батько забрав нас у ліс. Ми день пересиділи у буді, там наші люди ховалися від поляків, які нападали на село. А на другий — була облава енкаведистів. Хлопець–​повстанець, який був разом з нами, закричав: «Втікайте!». Мама мене схопила за руку і ми кинулися в один бік, а батько з сестрою — ​в інший. Забігли аж в сусіднє село Рудчин. Там й пересиділи. Не знали, що наші побиті. Пізніше нам розказали, що батька наздогнала куля, а сестру поранило в ногу, її добили. Показали й могилу, де вони поховані разом із повстанцем, який підірвав себе, щоб не здатися ворогам. Вже за незалежності України мій чоловік перевіз їхні останки на цвинтар.

«Мертвих викидали з поїзда прямо на колії»

За часів Союзу про цю сторінку в житті Ганни Пилипівни знали хіба що найближчі.

— Як нині пам’ятаю той день, — ​розказує пані Ганна. — ​То було після Покрови. Зранку до хати постукали. Мама відчинила. Увірвалося кілька чоловіків і до нас: «Збирайтеся, вивозимо вас до Сибіру». Сестра Меланія тоді була вже заміжньою, мала другу фамілію. Її не взяли. А нас повезли до Цумані. Повантажили у вагони, призначені для худоби, і повезли в напрямку Росії. Як ми пережили ту дорогу, не знаю. Було дуже холодно. Люди тулилися одне до одного, аби зігрітися, ділилися їжею, яку встигли захопити з дому. Коли на зупинках вдавалося роздобути кип’ятку, то було вже щастям. Але після того, як кілька чоловік втекли, вагони два тижні до самої Волги не відкривали. Люди, хто був слабший, вмирали. Їх викидали на колії…

Зранку до хати постукали. Мама відчинила. Увірвалося кілька чоловіків і до нас: «Збирайтеся, вивозимо вас до Сибіру».

Депортованих волинян привезли у Кемеровську область, у Прокоп’ївський район. Там тоді була потрібна робоча сила на вугільні копальні. Але представник шахти «Красный углекоп», побачивши «контингент», обурився: «Кого ви мені привезли! Старих і малих! Що я з ними буду робити?». Але варіантів не було. Тож вибрав найсильніших. Інших повезли у село Зіньково, в колгосп, а через місяць перекинули в інший район — ​Біловський.

— Кілька днів ми сиділи у вагонах, ніхто за нами не приходив, — ​продовжує розповідь пані Ганна. — ​Тоді чоловіки пішли у райком партії. Там дзвонять по колгоспах, щоб нас розібрали. Поприїжджали люди і знов вибирають найкрепших. Мене з мамою не хочуть брати. Я — ​мала, вона — ​слаба. З нашого села взяли дві сім’ї, а одна жінка каже: «Беріть ще й мою сестру. Без неї не поїду». Так ми й потрапили в колгосп, де головою був білорус. Поселили усіх в конторі, а потім знайшли квартиру. Нас ніхто не хотів брати, то пообіцяли хазяйці, яка згодилася, привезти 3 центнери вугілля. Поки воно було, тримала «бандер», а спалила — ​запрягла у воза бичка, посадила всіх квартирантів і привезла назад до сільради. Мусив голова знов шукати нам житло. Знайшов хату, що стояла пусткою, поставив «буржуйку». Там ми й перезимували, а навесні нас перевезли в другий колгосп. У тому селі жили чуваші. То були добрі люди, гарно ставилися до нас, співчували. Як я вже додому їхала, то сусідка передала мамі, а вона раніше вернулася, хустку пухову.

«Дізнавшись, що вільні, розпродали все і вирушили на батьківщину»

Після смерті Сталіна виселенцям стало легше жити. Вже не було звичних перекличок, дозволили отримувати посилки з дому. Депортовані люди почувалися вільніше. Ганна з матір’ю навіть хату збудували. На працьовиту, гарну на вроду і голосисту українку, якій аплодували на концертах у клубі, задивлялися місцеві хлопці, але їй сподобався західняк, такий же виселенець, як і вона. Її Андрій був родом із Львівщини.

— Із чоловіком я познайомилася на роботі, — ​розповідає пані Ганна. — ​Андрій працював на фермі конюхом, а мене послали гній викидати. Я відразу відчула, що він та людина, з якою проживу життя. У нас було багато спільного. Поженилися, а невдовзі народився й старший син. У 1958– му сказали нам, що вже вільні. І ми рушили, розпродавши все господарство, — ​свиней, курей, хату — ​додому. Приїхали в Журавичі, на мою батьківщину. Нас там не хотіли приписувати. Мене викликали в район, у Колки. Наказали за два дні вибратися. Я тоді була вагітна Миколою і сказала, що чоловік поїхав у Нововолинськ шукати роботу, якщо знайде, забере мене, інакше звідси не поїду. Викликають удруге. Знов кажу те ж саме — погрожують виселити. Поки Андрій шукав роботу, хтось підказав, щоб подав заяву у колгосп, там потрібні були механізатори, а він же вивчився у Сибіру на тракториста. Ми так і зробили. На збори приїхала суддя із району і сказала, що таким, як ми, не можна жити у своїй області, але хай люди вирішують. А тодішній голова колгоспу Володимир Іванович Максимчук каже: «Нам такі, як Мекуш, потрібні». І всі люди проголосували, щоб нас прийняли до колгоспу. Так ми й залишилися у Журавичах.

Запитала у Ганни Пилипівни, чи не шкодує за знівеченою молодістю. Ні, не нарікає на долю. Мовляв, не вона одна потрапила під жорна радянської репресивної системи. Але всім керує Бог. Він не посилає людині випробування, які вона не може витримати. Радянська влада хотіла вирвати її родину, родину чоловіка і тисячі інших українців із рідної землі, змусити їх забути мову. Але вони не зламалися, перенесли випробування голодом, холодом, зневагою. Старенька радіє, що пережила ті страшні часи, що може називати себе українкою, а не хохлушкою. Вона вірить, що наша країна подолає всі незгоди і буде державою для людей, а не можновладців, такою, за яку боролися в Києві на Майдані під час Революції гідності її внук Іван, інші молоді люди. Свої мрії у краще майбутнє пані Ганна виливає у віршах, які, зізнається, хоч не зовсім досконалі, зате щирі, бо йдуть від серця. В них — ​уболівання за майбутнє держави, своїх онуків і правнуків, любов до України і, звісно ж, села, його працьовитих людей, які не бояться труднощів. У вірші «Село вимирає» жінка пише:

«Землі наші дуже бідні,

Не родить пісочок,

Скільки сили треба вкласти

На хліба шматочок!»

Їй болить, що однолітки, котрі у молоді роки всі сили віддали колгоспу, нині отримують пенсії, яких ледве вистачає на прожиття, що молодь покидає село. У пошуках кращого життя їде до міста чи в багатші країни. І тішиться, що її улюблений онук повернувся у Журавичі. Та ще й не сам, а з невісткою. Тож є надія, що рід Мекушів міцно вкоріниться на землі, де жили прадіди.

Перше спільне фото подружжя, зроблене на Волині.
Перше спільне фото подружжя, зроблене на Волині.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.