Сім'я з Луцька: «16 синів і дочок — це дарунок Божий, наше багатство й радість» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.17 € 33.35
Сім'я з Луцька: «16 синів і дочок — це дарунок Божий, наше багатство й радість»

Не всі діти (декотрі вже зі своїми сім’ями) змогли прийти на день народження мами, та все одно компанія була чималенька.

Фото з домашнього архіву родини ХЛИСТІКІВ.

Сім'я з Луцька: «16 синів і дочок — це дарунок Божий, наше багатство й радість»

Лучани Надія й Михайло Хлистіки нещодавно відзначили 35-річчя шлюбу. У них було коралове весілля. Ця назва тлумачиться так: корали мають властивість швидко розростатися й утворювати рифи, тож і на цей ювілей у подружжя повинна бути велика сім’я, багато онуків. Це ж якраз про наших героїв, у яких вісім дочок і стільки ж синів!

«Перше освідчення було

в листі від майбутнього чоловіка»

Це тепер Хлистіки — лучани. А їхня мала батьківщина — у поліських селах. Надія Володимирівна розповіла при зустрічі насамперед про це:

— Я родом із Черевахи Маневицького району, а мій чоловік — із Підбороччя, що на Камінь–Каширщині (на час нашого знайомства їхня сім’я вже жила в райцентрі). А зустрілися ми вперше, коли на заробітки їздили в Росію — на Смоленщину…

 У любові й злагоді подружжя живе ось уже 36-й рік.
У любові й злагоді подружжя живе ось уже 36-й рік.

 І тут спогад про той день, як побачили одне одного. Це було на вокзалі, коли вже додому вирушали кожен у своїй команді. Тоді Михайло, як висловилася жінка, поглядом її спіймав. А невдовзі, вже в Луцьку — дівчина працювала у дитячому садочку №7, — лист від нього одержала. Взяв, видно, у когось її адресу. Почалося поштове спілкування. Про що писав хлопець? Коли про це зайшла мова, Надія Володимирівна розповіла:

— Що сподобалася йому, що полюбив мене з того першого погляду. Тож освідчення майбутнього чоловіка було в листі. А потім і приїхав Михайло до мене в Луцьк. А там і в Черевасі побував, з батьками моїми познайомився.

Одне слово, наміри хлопець мав серйозні, і їхні зустрічі не затягнулися. Наприкінці серпня 1984–го вперше побачилися, а в лютому наступного року уже були заручини, на 21 квітня й весілля призначили. У селі Череваха, на батьківському обійсті нареченої шалаша звели і гостей (їх було багато, бо в обох родини великі) покликали. Жінка пригадує:

— Мої тато й мама раді були зятеві, бо ж я найстарша дочка — крім мене, у них росло ще сім доньок і двоє синів. По правді скажу, що чоловіка мені хотілося мати такого, яким був мій батько, — турботливого, доброго. І Бог мені такого й дав. Хоч у перші роки бувало й непросто — доводилося звикатися, прилаштовуватися. Але оскільки ми віруючі люди, то читаємо Боже слово. А в Біблії написано, що чоловік — глава сім’ї. І якщо у нас із Михайлом і не завжди збігалися погляди на якесь питання, то я старалася поступитися, щоб таки останнє слово було за ним. Із часом виробилося розуміння, коли варто щось сказати, а коли краще помовчати.

Без такого підлаштовування, догоджання, за словами Надії Володимирівни, в сім’ї не буде миру й злагоди. Звичайно ж, найголовніше, без чого ніякі старання не допоможуть, — це жити в любові. І тут уже спогад про біблійне: «Любов — довготерпелива, любов — лагідна, вона не заздрить. Любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, …радіє правдою, все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить…». З цим подружжя і живе ось уже 36–й рік.

«Двадцять літ – у декретній відпустці»

Коралове весілля, яке подружжя відзначило минулого місяця, у цій ситуації стовідсотково відповідає тому, як пояснюється його назва. Як корали з часом розростаються й утворюють рифи, так і їхня сім’я за 35 років стала великою. У Хлистіків — шістнадцять дітей (вісім доньок і стільки ж синів). Дев’ятеро з них уже поженилися, вийшли заміж і покинули родинне гніздечко. Надія Володимирівна і Михайло Григорович нині у нових статусах — вони свекри і тесті. А ще — бабуся і дідусь тринадцяти внуків.

Восьмеро синів – ну як не гордитись батькові такими нащадками?
Восьмеро синів – ну як не гордитись батькові такими нащадками?

 — То тепер у нас лише троє школяриків, — розповідає жінка, — а було й дев’ятеро. Ми як поженилися, то жили у винайманій квартирі. Але так було недовго. Мій батько працьовитий, старався для дітей, тож допоміг нам із Михайлом, а ще якісь гроші з весілля були, то ми і купили в районі Омелянівського масиву ділянку під забудову зі старенькою хатиною. На одній половині наша сім’я жила, а на другій — мої молодші сестри. Там наші шестеро дітей народилися. А вже сьома, Лія, і ще дев’ятеро синів та дочок з’явилися на світ, коли ми побудували новий дім (до речі, він теж на дві половини — сестра нашої героїні Люба там живе, у якої семеро дітей. — Авт.).

Звичайно ж, важко було. Але, як каже Надія Володимирівна, вони з чоловіком розуміли, що діти — це дарунок Божий, і приймали їх з радістю, як благословення Господа. «Він же зверх твоєї сили не дасть випробування, а тільки те, що зможеш понести».

Важливо зустріти в житті «свою» людину — ту, до якої буде лежати душа, яку будеш любити (а як є любов, то й нетрудно коритися чоловікові, як сказано в Біблії).

— Держава допомагала соціальною виплатою на дітей. Чоловік, поки тяжко не захворів, працював. Я ж двадцять років була у декретній відпустці. З таким гуртом у місті непросто жити. Завжди якесь хазяйство тримали і зараз курочок, поросят маємо, щоб не все з магазину. І город виручає — ще у 1994–му купили під дачу хатину в селі Городище-2 Луцького району, майже п’ятдесят соток обробляли. Цього року теж посадили і картоплю, й городину. Знаємо, що треба на свої сили розраховувати.

«Бабуся внучку повезла»

Недавно у Надії Володимирівни був день народження. Велика родина вітала маму, бабусю із 57–річчям. Ясно, що не всі зібралися, бо навіть якби й не карантин, то з Полтавщини, де живуть три дочки Хлистіків зі своїми сім’ями, не всі могли б вирушити в неблизьку дорогу. Але компанія була чималенька.

— Радісно на душі, коли бачиш, що у твоїх дітей усе добре в житті складається, — каже жінка. — А довелося пережити і гіркі моменти: коли діти народжувалися, то люди по–різному на це реагували. Бувало, хтось дивувався: «І для чого ти їх родиш?». Одна лікарка відкрито з мене насміхалася. Я їй не бажаю нічого поганого — хай її Бог благословить. Але неприємний осад залишився на душі після почутого від неї: «Бабуся внучку повезла». Це було, коли я уже шістнадцятий раз стала мамою. На світ з’явилася наша Даринка — ім’я таке старші (на той час уже дорослі) діти вибрали, сприйнявши ще одну сестричку як великий дарунок Бога. Мені тоді 44 роки було.

П’ять із восьми доньок Хлистіків уже мають свої сім’ї.
П’ять із восьми доньок Хлистіків уже мають свої сім’ї.

 Згадала жінка народження і передостаннього сина Давида у 2006–му:

— Пологи були дуже важкі, але кесарів розтин мені навіть не пропонували. Натомість чула від декого з медперсоналу: «Стільки народила, то й це народить». Слава Богу, все добре обійшлося! Але я бачила трохи «не те» ставлення, тож було прикро. Хоч я ні на кого не маю образи і бажаю, щоб вони зрозуміли те, що не могли збагнути…

У тому ж 2006–му, ще до народження Давида, Надія Володимирівна дізналася, що їй присвоєно почесне звання «Мати–героїня». Цю нагороду було відновлено у незалежній Україні, коли Президентом був Віктор Ющенко. Могла б одержати її з його рук, але, як каже жінка, видно, зважаючи на її стан, побоялися, що ще в дорозі народить, і не взяли до Києва. А вже у травні, в День матері, відзнаку їй вручив тодішній мер Луцька Микола Романюк. І це було справжнє свято для пані Надії, її великої родини, що переважило всі не дуже приємні слова, почуті раніше від людей, які не могли зрозуміти багатодітну матір і дивувались: «І для чого ти їх стільки родиш?». Тоді ж за державною програмою підтримки багатодітних сімей Хлистіки одержали двокімнатну квартиру. Згодом її гуртом відремонтували, і в ній поселився найстарший син Андрій із дружиною.

«Вибираємо свою половину раз і на все життя»

Дев’ять весіль було вже в родині Хлистіків. П’ятьох зятів і чотирьох невісток мають Надія Володимирівна і Михайло Григорович.

— Дівчата наші підростали, — розповідає жінка, — і я з ними розмовляла про те, як важливо зустріти в житті «свою» людину — ту, до якої буде лежати душа, яку будеш любити (а як є любов, то й нетрудно коритися чоловікові, як сказано в Біблії), з якою матимеш однакові погляди, уподобання. Одне слово, вчила їх. Як людина віруюча виходила зі свого розуміння, що вибираємо собі пару раз і на все життя. Тож дуже серйозно треба ставитися до того, з ким підеш під вінець. Маю зараз п’ять зятів і про жодного не можу сказати щось погане. Дивлячись на них, дякую Богові за те, що в моїх дочок такі люблячі чоловіки.

І хлопців своїх, за словами Надії Володимирівни, багатодітна мама так само готувала до подружнього життя. Але вже з іншим підходом: чоловіки мають бути відповідальними за сім’ю, якщо вже її створили, старатися забезпечувати дружину, дітей матеріально, а для цього треба мати роботу. Жінка зізнається, що не могла з чоловіком дати дітям якесь багатство, але вони навчили їх цінувати те, що мають, і дякувати Богу за те, що дав…

У розмові з нашою героїнею не раз прозвучали слова: «Ми люди прості». А у мене після почутого складалося враження: якраз у цій простоті, збагаченій побожним ставленням до життя, і криється мудрість справжніх християн, які є сіллю землі.