Були брат і сестра...

Трохи дивне ім’я теж вибрав Степан — ​десь почув, сподобалося. Коли маленька народилася, хлопчик уже в другому класі вчився. Характери в дітей були різні. Степан — ​спокійний, добрий. Любава — ​гостра на язик, запальна. Якщо хтось пригощав смаколиком, з братом не ділилася.

— Це б тобі хлопцем народитися! — ​сварила мати Любаву. — ​За що ти штовхнула Василька? З сусідами треба добре жити. А ти…

Дівчина відповідала мовчанкою. А потім підстерігала свого однолітка, аби «відплатити» за те, що поскаржився… Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.

— Яка ж ти досада! — ​шпетили Любаву. — ​Що з тебе виросте?

Єдине, що втішало, дівчина добре вчилася.

…Степан закінчив ветеринарний технікум. Сестра брала його на кпини:

— Краще б ти людей лікував, а не тварин. Це брудна робота.

Додалося батькам клопоту, коли донька пішла до школи. Ще місяця не провчилася, а вже вчителька нарікала.

— Нічого ти не тямиш, — ​захищався брат. — ​Тварини все відчувають, розуміють і можуть бути вдячні не гірше за людей. От, наприклад…

— Досить, досить… Бо договоришся до того, що тварини розмовляти вміють.

— Звісно, вміють. По-своєму…

Любава вступила до педучилища. Не встигли Катерина з Остапом натішитися. Спершу занедужав чоловік. Трохи побув у лікарні й відійшов. У селі казали: надірвався від роботи. Гарував день і ніч.

Катерина тужила за Остапом. Добрим був, словом не зобидив. Почали дошкуляти болячки, змарніла, подалася мати.

— Степане, синку, пильнуй за Любавою, — ​просила. — ​Якщо треба — ​спини. Коли треба — ​допоможи. Ти ж старший. Та й собі дружину знайди…

— Добре, мамо. Але що це ви говорите так, наче…

— Знаю, сину, що кажу. То обіцяєш дбати про сестру?

— Обіцяю…

 Любава крутила братом, як хотіла. То обновку випросить, то грошей. Якось завела розмову:

— Чула, ти з Оксаною Марковою зустрічаєшся. А вона до міста на роботу їздить. Думаєш, там нікого не має?

— З нашого села багато хто в місті працює. То й що?

— А те, що її наші хлопці оминають. Бо на заводі не з одним шури-мури крутила.

— Звідки ти знаєш?

— Від дівчат чула. Оксанка сама хвалилася.

— Справді?

Степан сестрі повірив. Любава потай раділа. Їй було не до вподоби, що в братовому житті може з’явитися кохана: приведе її в батьківську хату і дбатиме не про сестру, а про свою дружину.

— Ні, ні! — ​мовила до себе. — ​От, коли вийду заміж, тоді хай що хоче робить.

Коли почав зустрічатися з Ніною із сусіднього села, Любава знову втрутилася в братову долю. Тоді там новий завклубом з’явився. А Ніна в бібліотеці працювала. От і пішли чутки, що не може вибрати між ветеринаром та завклубом. Сусідка відкрила «таємницю» Степанові. Не зі зла. Тітка Надя хлопця поважала, шкодувала, що без батька-матері залишився.

— Плітки то все, — ​махнув рукою Степан.

— Дуже ти довірливий. А кажуть…

— От і запитаю Ніну, що кажуть…

Степан завів із дівчиною мову про суперника, коли в тої настрою не було. Від районного керівництва за щось перепало.

— А я не думала, що ти всякі плітки слухаєш! — ​випалила у відповідь. — ​Тихий, добрий… Правду кажуть: в тихому болоті…

Ніна таки згодом вийшла заміж за завклуба. А той неабияким гулякою виявився. Скільки разів пошкодувала, що на Степанові тоді злість зігнала. А Любава зловтішалася: «Бачиш, братику…».

Закінчила навчання. Влаштувалася в місті на роботу. Знайшла нареченого.

— Степане, я заміж виходжу! Ну, радій за мене! Мирослав… він найкращий. Ми розпишемось. Організуємо вечірку. От тільки…

— Грошей треба? Я допоможу. Не хвилюйся. Головне, аби ти щасливою була.

— А то правда, що Лідка, та, що свого пияка ледве позбулася, на тебе око поклала?

— Та ні. В них теля чогось наїлося. Ледве врятував. Ліда з донькою приходили віддячити. Малина в нас зародила рясно, то я сказав, хай рвуть, ласують.

— Нового батька малій шукає? Ну-ну…

Любава зустріла Ліду, коли йшла на автобусну зупинку.

— Чула, ти до мого брата зачастила?

— Відчепися. Ти ж не даси йому ні з ким жити. Всі знають: крутиш ним, як циган сонцем. Інший вставив би тобі мізки. А Степан добрий. І це ти плітки разом зі своєю подругою розпускала. Вона Ніні зізналася. Певно, Степан і духом не відає про твої витівки. Пора йому очі відкрити.

— Не смій лізти в нашу родину!

— Нема в тебе совісті, Любаво. Таких братів небагато знайдеться. А зі Степаном я таки побалакаю. Що ти мені зробиш?!

…Коли почали їздити на закордонні заробітки, подалася й Любава з чоловіком. Сестра рідко давала про себе чути. А додому взагалі не приїжджала роками. Не зізнавалася, що вирішили назавжди осісти на чужині. Степану швагрові батьки розповіли. Радів за сестру і сумував водночас. Повіяло самотністю…

І от Любава з чоловіком з’явилися в селі. На гарній машині. Модно одягнені.

— Як ти тут, братику, живеш? — ​запитала. — ​Може, яка молодиця голову закрутила? Жартую. А тепер про серйозне… Батьківська хата нам обом належить. Правда?

— Ну, так…

— Тож буде справедливо, якщо ти сплатиш нам… хоча б частину її вартості. У селі ж недорога нерухомість.

— Я не знаю, скільки коштує наша хата, — ​хриплим від хвилювання голосом відповів Степан.

— Може, в сільраді знають?

— Не треба нічого запитувати. Що назбирав, те й віддам.

Степан дістав гроші. Залишив собі кілька купюр, решту простягнув сестрі. Любава перерахувала свою «частку», усміхнулася. Заховала в сумочку.

— Зовсім забула. Ми тут тобі подарунки привезли. Макарони, соус, оливки… Хоч попробуєш… — ​дістала з машини торбинку.

— Залишитесь ночувати? — ​запитав Степан. — ​Я щось приготую.

— Та ні. У нас ще купа справ. Ми ненадовго приїхали. Якось іншим разом… — ​мовила, сідаючи в автівку…

Степан не міг оговтатися.

Згадав про сестрині подарунки. Гукнув сусіда:

— Василю, йди-но сюди! Тут Любава з чоловіком привезла от… Пригощайся.

— Що? Приїхали й одразу поїхали?

— Справи в них. Невідкладні…

Сонце котилося до заходу. Степан обійшов господарку. Зготував картоплю зі шкварками. Налив горня кислого молока. Але так і не торкнувся вечері. Не виходила з голови Любава. І пригадалася колишня розмова з Лідою. Він пропустив мимо вух її слова. А дарма…

Ольга ЧОРНА.