Дим вітчизни нам солодкий. Та не всім - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.43
Дим вітчизни нам солодкий. Та не всім

«Дуже важко вижити» – українці знову масово виїжджають на роботу за кордон.

Фото gettyimages.com.

Дим вітчизни нам солодкий. Та не всім

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом журналістка Євгенія СОМОВА

…що урядовці сподіваються утримати заробітчан «мінімалкою»

Біля «Кредитбанку» в Луцьку чималий натовп. Люди стоять, щоб оплатити за робочі візи для праце­влаштування за кордоном. Зібралися їхати хто куди. Одні в Польщу, це чи не найпопулярніший напрямок, інші — в Чехію, Німеччину… У черзі переважно чоловіки — маски на підборідді, стурбовані обличчя. Одне з них знайоме — колишній сусід.

— Їду в Чехію, — розповідає. — Набридло сидіти без роботи.

— А коронавірусу не боїшся? — цікавлюся. — Пандемія ще не завершилася. Та й у тій черзі можеш підхопити заразу.

— Боюся, — зізнається. — Вдома ж сім’я, діти. Але їхати треба. Гроші, які привіз, уже закінчилися, а горбатитися в Україні за копійки не хочу. У Чехії на будівництві хоч тяжко робиш, зате знаєш за що.

Дивує, що уряд намагається зупинити виїзд заробітчан за кордон, прикриваючись турботою про них.

Людське стовпотворіння і на кордоні. Українці намагаються якомога швидше потрапити в європейські країни. Вразила побачена по телебаченню кілометрова черга на пункті пропуску «Шегині». Громадяни, які отримали візу ще до запровадження карантину, стоять у дощ і спеку в нейтральній зоні по 8—9 годин, щоб потрапити на свій страх і ризик до Польщі. Не стримує й те, що доведеться проходити двотижневу обсервацію. Дивлюсь на них і згадую сказане торік в інавгураційній промові Президентом України Володимиром Зеленським: «Моя найбільша мрія — повернути додому трудових мігрантів». Схоже, вона здійснилася. Правда, без участі глави держави і його команди. Допоміг коронавірус. Українці повернулися. Хай не всі, але значна частина з них. І нині шкодують. Мовляв, краще б пересиділи пандемію за кордоном. Адже їх на батьківщині ніхто не чекав. Програми повернення трудових мігрантів, про яку повсюди трубили, нема. В уряді лише відбуваються обіцянками створити вакансії для заробітчан. Прем’єр-міністр Денис Шмигаль запевняв, що забезпечить роботою 500 тисяч українців після карантину. Мовляв, хоче працевлаштувати їх із місячною зарплатою у 6–8 тисяч гривень. Але чи погодяться на таку пропозицію трудові мігранти? Невже в уряді вважають, що вони підуть працювати за декілька сотень євро на місяць від безвиході? Зрештою, українці їдуть за кордон не лише за високими заробітками. Їх приваблюють і тамтешні умови праці та гарантований соціальний пакет, якщо трудяться офіційно. А закордонні роботодавці нині, щоб залучити іноземців на свої ферми, підприємства, значно поліпшили умови праці та проживання.

Втім, люди їдуть туди, де є вакансії. Поки їх пропонуватимуть у сусідніх державах, поки там платитимуть гідну зарплату — будуть їхати. І покидають батьківщину найбільш активні та сміливі, ті, які не звикли чекати подачок від держави. Та й на що їм сподіватися? Через карантин сотні тисяч тих, хто працював в Україні, залишилися на вулиці. Пропозиція робочих місць зменшилася у державі більш як удвічі. І, судячи із прогнозів, ситуація на ринку праці восени не поліпшиться. Тож дивує, що уряд намагається зупинити виїзд заробітчан за кордон, прикриваючись турботою про них. Ультиматум європейським роботодавцям легалізувати трудових мігрантів з України, забезпечити їх роботою не менш як на 3 місяці, лише ускладнить працевлаштування людей, які підживлюють нашу економіку валютою. І хто від цього виграє?

…що відпустку доведеться проводити на «зелених морях» чи балконі

Літо у багатьох із нас асоціюється із сонцем, подорожами, відпочинком на морях-океанах. А нині, після тривалого перебування на карантині, особливо хочеться кудись гайнути, забувши клопоти і проблеми. Але не всім вдасться.

— Щороку їздили сім’єю у Болгарію, на Золоті Піски, а нині можна про них забути, — скрушно зітхає Олександр, підприємець, який через пандемію змушений був закрити свій бізнес. — Не до відпочинку. Треба думати, чим зайнятися, аби прогодувати сім’ю.

— Кілька років поспіль їздили на Азовське море. Возили дітей оздоровлюватися. Після десятиденного відпочинку поверталися засмаглими і бадьорими. Взимку менше хворіли. А цього літа не поїдемо. Повезу їх у село до батьків, — чую в тролейбусі. – Чоловік відпустку використав під час карантину. Ніхто його вже не відпустить. І я свою просиділа вдома.

Схоже, цьогоріч багатьом українцям доведеться змінити плани на літо. Одні відпочиватимуть на «зелених морях» — городах, дачних ділянках. Інші, які не мають «фазенди», — на власних балконах, насолоджуючись ранковою прохолодою і цвіріньканням горобців. У туристичних агенціях, котрі через пандемію коронавірусу тривалий час були на вимушених канікулах, нині підраховують збитки. Бідкаються, що червень для них уже втрачений. Кордони країн Євросоюзу були закриті, регулярного транспортного сполучення не було. Тож наші співвітчизники, які люб­лять подорожувати, сидять удома. У турагенціях радять людям планувати поїздки по Україні, зважаючи на ситуацію, що склалася через коронавірус за кордоном. Мовляв, і в нас є на що подивитися, де відпочити. Хочете тиші і домашньої їжі — будь ласка. Власники сільських осель, котрі приймають відпочивальників за програмою «зеленого туризму», забезпечать. Є сподівання, що в другій половині літа вже повністю відновиться внутрішнє повітряне, залізничне та автобусне сполучення. Хоча не до всіх місць відпочинку, туристичних об’єктів можна дістатися із комфортом, дороги ж у нас далеко не європейські, але особливих проблем не буде. А ось із закордонними поїздками не все зрозуміло. Вони поки що під знаком питання. Наразі лише Туреччина та Єгипет оголосили, що з 1 липня відкриють кордони для українців. Решта ж країн ще не готові піднімати шлагбауми перед нашими співвітчизниками. Бояться, що завеземо заразу, з якою стільки часу там боролися. Ми не можемо й досі приборкати коронавірус. А оскільки українці позбавлені можливості їхати за кордон, то оператори туристичного ринку плекають надію, що популярним буде внутрішній туризм. Мовляв, поїдуть люди в Затоку, Бердянськ, у Карпати, на місцеві курорти. У «бум» вітчизняного туризму не дуже віриться. Адже українці, котрі працюють у цій сфері, ще не готові надавати якісні послуги. Вони намагаються якомога швидше і більше заробити і не переймаються тим, щоб вкласти кошти у розвиток сервісу, аби відповідав вартості. Від киян, котрі відпочивали на Світязі, не раз доводилося чути нарікання, що там за проживання у приватному секторі беруть більше, ніж на узбережжі Чорного чи Азовського моря. І це за мінімум послуг. Господарів не цікавить, що діти гостей нудяться, бо їм ніде бавитися. Не думають і про безпеку жильців. Тож хоча й кажуть, що дим Вітчизни нам солодкий і приємний, люди, у яких є гроші, не проміняють закордонні курорти з опцією «все включено» на українські.

…чому так тяжко позбуватися від зайвого

Відкриваю шафу, а з неї, як у тому анекдоті, вивалюється «нема в що одягнутися». «Усе, пора звільнити полиці від зайвого», — вирішую. Беру в руки голубу кофтину, сто років її не одягала. Можна викинути. Але стоп! Я ж за неї колись заплатила шалені гроші. Вистояла у довжелезній черзі, щоб купити! Ні, хай ще полежить. Викину краще ці джинси. Все одно не влажу в них. Та рука чомусь зупиняється на півдорозі. Може, ще згодяться. Схудну колись.

І, думається, не одній мені тяжко розлучатися зі старими речами. Це нам передалося із генетичною пам’яттю. Наші предки, які пережили голодні роки, війни, звикли запасатися продуктами, речами. Люди мого покоління, котрі жили у нелегкі 1990–ті, період тотального дефіциту, також пам’ятають талони на одяг, продукти. Придбати щось тоді вдавалося з великими труднощами. Ми не купували, а діставали необхідне. Певне, тому й страждаємо від невміння позбуватися від старих речей.

Тим часом у європейців є правило: те, чим не користувався рік, краще викинути. Ми ж поки що не досягли їхнього рівня життя, рахуємо копійки. Тому й зберігаємо речі, які нам не потрібні. І пояснення, чому рука не піднімається викинути, завжди знаходимо. Бабусин самовар, з якого ніхто не питиме чай, — це пам’ять. Книги — то святе, викидати не можна.

Недавно мені потрапила до рук книга японки Маріе Конді «Магічне прибирання», що стала бестселером. На перший погляд, це суто жіноче чтиво. Але, як на мене, її варто почитати і чоловікам. Прихильниця філософії мінімалізму радить: коли проводите генеральне прибирання, візьміть у руки кожну річ і запитайте себе: «Тішить вона мене чи ні?». Якщо ні — сміливо викидайте. І ваше життя буде легшим, щасливішим і комфортнішим.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.