Як я цмулив пиво на газоні біля «Донбас-Арени» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
Як я цмулив пиво на газоні біля «Донбас-Арени»

Волинь-нова

Як я цмулив пиво на газоні біля «Донбас-Арени»

Життя футбольного вболівальника можна вимірювати не лише роками, а й великими турнірами — чемпіонатами світу та Європи, які він пам’ятає. Тож на чаркуванні з нагоди дня народження залюбленій у копанку людині сміливо можна бажати «Побачити на своєму віку 25 ЧС і 25 ЧЄ» — вона відразу второпає, що їй зичать дожити до 100 літ. Адже обидва ці турніри відбуваються раз на чотири роки, а між собою зміщені на два: ЧЄ-1988/ЧС-1990/ЧЄ-1992/ ЧС-1994…

Також футбольні вболівальники зазвичай геть не розуміють панічних настроїв, які раз на чотири роки охоплюють частину людства з приводу настання високосного року. Бо ж високосний — це рік проведення футбольного Євро! Ось і в ці дні ми мали б стежити за захопливими перипетіями Євро-2020. Але ж дзуськи! Клята коронавірусна зараза змусила перенести проведення цього футбольного форуму на наступний, 2021 рік.

Та що там казати, «в Євро» можна вимірювати не тільки життя людини — за ними можна відстежувати історію цілої держави. Наприклад, історію України…

Чемпіонат Європи з футболу вже далекого 1988 року. Гравців київського «Динамо» перевдягають у футболки збірної СРСР, з політичних міркувань команду послаблюють кількома гравцями переважно московських клубів — і відправляють до ФРН, де вона під керівництвом Валерія Лобановського виборює «срібло»!

Та що там казати, «в Євро» можна вимірювати не тільки життя людини — за ними можна відстежувати історію цілої держави. Наприклад, історію України…

До наступного європейського футбольного форуму штучна комуняцько–імперська держава, на щастя, розвалилася. На ЧЄ-1992 поїхала так само штучна «збірна СНД». А український футбол, як і вся молода держава, на тривалий час потрапляє у якісь непевні часи: потенціал величезний — результат мінімальний.

Якщо на ЧС ми вперше потрапили ще 2006–го — то першим ЧЄ для незалежної української збірної став домашній (разом із Польщею) Євро-2012. В Україні містами проведення матчів турніру доволі логічно було обрано Київ, Львів і Харків. І не зовсім логічно (бо Дніпро — тоді ще Дніпропетровськ — місто зі значно глибшими футбольними традиціями), але дуже прогнозовано (бо ж «донецькі»!) — Донецьк.

Нині у це вже складно повірити, але в ніч на 24 червня 2012–го автор цих рядків сидів просто на газоні біля «Донбас–Арени» з кількома колегами–журналістами й цмулив пиво прямісінько із пляшки. Напередодні увечері на цьому стадіоні збірна Іспанії у чвертьфіналі обіграла збірну Франції — а наш поїзд до Києва відправлявся аж наступного вечора (ціни в донецьких готелях тієї ночі були для нас космічними — стартували від 1000 доларів за номер!).

До речі, путівка хай і на відкладений Євро-2020 у «тризубих» давно в кишені. А згодом будуть ще Чемпіонати Європи і навіть Чемпіонати світу. Історія України, зокрема й футбольна, писатиметься далі. Дай, Боже, щоб у ній було якнайбільше переможних сторінок!

Ну і щоб я якомога швидше знову цмулив пиво вже на «Донбас–Арені», де збірна України в рідних стінах прийматиме Іспанію або наш «Шахтар», який у суботу втринадцяте став чемпіоном країни, даватиме бій «Реа­лу» чи «Барселоні».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.