Єдина жінка-рибачка у Грудках на Камінь-Каширщині пече хліб та співає (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.65 € 32.68
Єдина жінка-рибачка у Грудках на Камінь-Каширщині пече хліб та співає (Відео)

Єдина у селі рибачка не уявляє свого життя без чарівного озера.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Єдина жінка-рибачка у Грудках на Камінь-Каширщині пече хліб та співає (Відео)

А ще ж робота у неї така, що самотнім престарілим людям свого рідного села Грудки Камінь-Каширського району допомагає ось уже понад 30 літ

Про Надію Миколаївну як соціального працівника з великим досвідом розповідала цьогорічної весни на сторінках нашої газети. Правда, тоді наше знайомство було заочним, оскільки припало на квітень, коли через особливо жорсткі карантинні обмеження не могла поїхати у відрядження. Але моя героїня так соковито описала озеро, біля якого живе і в якому любить вудку закинути (жінка-рибачка!), що вже тоді я знала: при першій нагоді ми зустрінемося. Так і сталося!

«Буду цілий день копати картоплю, а ввечері хоч пів години мушу в озері поплавати»

Надія Миколаївна чекала мене біля свого обійстя, звідки рукою подати до озера, яке називають Лепським, або просто Грудківським — ​за назвою села. І відразу ж повела до води в оточенні зелених насаджень. Тут уже не треба було нічого говорити з приводу того, біля якого роздолля вона живе. Щоправда, як згодом почую від жінки, незважаючи на те, що місцева, тож знала Лепське з дитинства, сповна краса озера відкрилася їй уже в дорослому віці.

З піснею, кажуть аматорки сцени, і жити хочеться.
З піснею, кажуть аматорки сцени, і жити хочеться.

  — Нас у сім’ї десятеро було. Батьки в колгоспі працювали, а вже вдома по хазяйству старші діти поралися. І корову треба було пасти. Та й мамі як вділять ланку льону, то й нам вистачало роботи. Не до розваг було і милування райським куточком. Хоч, звичайно, тут навчилася плавати і долала озеро до протилежного берега й назад.

— А коли ж рибачкою ви стали? — ​допитуюсь і чую у відповідь:

— О, то вже як ми з чоловіком побудувалися ось тут, біля озера (років п’ять після весілля була в невістках, а свекри далі від водойми жили). Перш тільки Віктор рибалив, а я йому, бувало, допомагала, а потім і сама навчилася.

Коли на Трійцю чи на Івана Купала треба 100 літрів юшки зварити для громади, яка збирається на березі Лепського, то рибкою вона забезпечить.

Розповідала жінка про те, що озеро раніше було багатше на рибу, а рибалок — ​менше. Тепер, крім місцевих, їдуть сюди любителі і з Каменя-Каширського, Ковеля. Та ще ж є такі, що розставляють хитромудрі пастки і тоді вже виловлюють усе підряд. А ось із приводу того, чи пам’ятає свій рекордний улов, Надія Миколаївна сказала:

— Чом же ні… То була рибина, яка заважила 13 кілограмів! Давненько була така удача, але я її добре запам’ятала.

Найдичі і столик поставили біля озера, яке через доріжку від їхнього обійстя: приємно відпочити в прохолоді розлогого дерева.
Найдичі і столик поставили біля озера, яке через доріжку від їхнього обійстя: приємно відпочити в прохолоді розлогого дерева.

 Щодо зимової риболовлі, то, за словами жінки, це не її стихія. Інша справа — влітку чи восени.

— Я вже, як та людина-амфібія, не можу жити без води. Буду цілий день копати картоплю, а ввечері хоч пів години мушу поплавати в своєму Лепському.

Того літнього дня, коли ми зустрілися біля озера, справжньої риболовлі, звичайно, не було, бо й не клює в таку жару. Але Надія Миколаївна на моє прохання одягла свій спеціальний водостійкий костюм, у якому зайшла у водойму й закинула вудочку — ​знімок для газети готовий. А що це єдина у Грудках жінка-рибачка, до того ж, як кажуть, затята, то в селі всі знають. І коли на Трійцю чи на Івана Купала треба 100 літрів юшки зварити для громади, яка збирається на березі Лепського, то рибкою вона забезпечить.

«Ми й городи можемо покинути, як наша Світлана покличе нас на репетицію чи який концерт»

Коли навесні Надія Найдич описувала красоти свого села, запрошуючи в цей чарівний куточок, то, як мовиться, вишенькою на тортику була згадка про аматорський колектив села Грудки «Криниченька». Ви, мовляв, приїжджайте, а ми з дівчатами зберемося й заспіваємо. Справді так і було. Відбулася того дня зустріч і з учасницями «Криниченьки» (правда, не всі п’ятеро прийшли, бо одна, Лідія Сацик, «поїхала на Польщу»). І, поспілкувавшись із ними, зрозуміла, чому Надії Миколаївні так хотілося, аби і з її дівчатами, як вона називає співучих жінок, я познайомилася.

Найперш розмова з художнім керівником сільського Будинку культури Світланою Сотнік. Виявляється, у культос-

вітньому закладі села Грудки, де вона працює уже шістнадцять років, чимало аматорських колективів. Але «Криниченька» заслуговує особливо теплих слів, бо цей фольклорний гурт, у якому беруть участь жінки й пенсійного віку, особливо знаний. Без нього не обходяться концерти у своєму селі. Він є учасником багатьох конкурсів, на яких не раз здобував призові місця. Був навіть запрошений до Києва на телепрограму «Фольк-music», де теж успішно виступив.

  — Це ж у кожної сім’я, хазяйство, — ​каже пані Світлана, — ​але вони знаходять час і для пісні.

На продовження цього одна зі співачок, Ніна Мартинюк, говорить:

— Ми й городи можемо покинути, як наша Світлана покличе нас на репетицію чи який концерт…

Це ж довелося почути і від Надії Найдич, Ірини Найдич. Пригадують, буває, хтось скаже: «Дівчата, ми вже старші — ​може, пора покинути це заняття?». Але тут же таку думку відганяють, бо з піснею, як самі ж стверджують, і жити хочеться. «Криниченьку», до речі, запрошують і коровай місити молодятам, і коли жіночки приходять у своїх українських старовинних костюмах, із спеціально підготовленою піснею, то давня традиція оживає в усій красі й неповторності.

… І того дня на березі озера жінки, вбравшись, як для сцени, теж заспівали. Линула їх улюблена пісня, де є такі слова: «Старієм, старієм, але не жалієм прожиті літа». Вони справді ні за чим не шкодують — ​і в 50, і в 60 років стараються жити повноцінно.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.