Волинянка виносила під серцем трьох дітей. А ще те серце підказало стати мамою для двох покинутих… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 34.16
Волинянка виносила під серцем трьох дітей. А ще те серце підказало стати мамою для двох покинутих…

У хлопців, як каже Оксана, вишиванки з магазину, а у всіх дівчат – то вже її робота.

Усі фото з родинного архіву Савчуків.

Волинянка виносила під серцем трьох дітей. А ще те серце підказало стати мамою для двох покинутих…

У селі Бихів Любешівського району на Волині є подружня пара, про яку дехто говорить зі здивуванням: Оксана і Степан Савчуки, маючи сина і двох доньок, удочерили ще двох дівчаток

«Як вийду заміж, то обов’язково візьму дитину із сиротинця»

Таке рішення Оксана прийняла ще в юності. А спонукало її до цього ось що. Свого часу дівчина, якій було тоді сімнадцять, вчилася у технікумі в Києві. На канікулах працювала з подругою на молокозаводі.

— Одного літнього дня ми проходили біля приміщення якогось дитячого закладу, — розповідає жінка. — Я спочатку думала, що це садочок, бо побачила, як по підмурівку, тримаючись за поручні, йшла маленька білява і дуже кучерява дівчинка. Ми звернули з подругою на неї увагу, привітались, як зі знайомою: «Привіт!» Вона так само нам відповіла. Розпитали, як її звати. «Даша», — сказала дівчинка. З подальших слів уже знали, що їй чотири роки. В якийсь момент ця Даша, дивлячись на мене, спитала: «А ти не моя мама?» Ось тоді я й надумала, що, як вийду заміж, то обов’язково візьму на виховання дитину із сирітського будинку.

У день весілля...
У день весілля...

 Уже як двоє дітей — Едуард і Софія — у подружжя народилося, то Оксана якось завела мову з чоло- віком про усиновлення сироти. А Степан, як каже вона зараз, — нізащо. Мовляв, син і дочка є, то що ще треба? Нагадаємо, це був кінець непростих дев’яностих років. І будувалася молода сім’я, щоб мати своє житло. Тож можна зрозуміти і Степана, якому доводилося їздити на заробітки.

— Одне слово, — каже Оксана, — я просила–просила, щоб він погодився на усиновлення сироти, але побачила, що просьбами тут не візьмеш. Тож вирішила, що треба самій щось робити. Це був 2007 рік. Я поїхала у Любешів, у службу в справах дітей. Розвідала, що потрібно для усиновлення дитини. В якийсь момент мене спитали: «А чоловік згідний?» — «Згідний», — запевнила. Не сумніваючись у його любові, була переконана, що врешті–решт підтримає моє рішення.

«Ти, чоловіче, мене не тримай… Я ж все одно прилечу до тебе»

Щоб зрозуміти мрію Оксани і те, чому так настирно йшла до її здійснення, треба хоч трохи знати цю жінку — її вдачу, прагнення з ранніх літ до самостійності. Вже після дев’ятого класу Оксана поїхала у Почаїв вчитися на швачку. Потім за порадою матері, як вже було сказано, вступила до столичного технікуму. І нарешті, теж із маминої «подачі», стала студенткою Луцького культосвітнього училища, щоб здобути фах бібліотекаря, як і вона.

Оскільки Оксана в юності була все у роз’їздах, то свого майбутнього чоловіка Степана, який також то в армії служив, то на заробітки їздив, мало знала.

... і сьогодні. А вже скоро і срібний ювілей шлюбу.
... і сьогодні. А вже скоро і срібний ювілей шлюбу.

 — А дружив Степан із моїм двоюрідним братом, — розповідає вона. — І той брат почав мені сватати свого друга. «Відстань, — казала я йому, — ще мені таких старих кавалерів не вистачало». А той «старий кавалер» усього на чотири роки був старший за мене.

І все таки сталося так, що Степан почав залицятися до Оксани. Йде вона з клубу, він її вже чекає на вулиці. Навіть утікала, уже зараз пригадує, від свого майбутнього чоловіка. Але, як бачимо, не втекла. 23 грудня 1995–го почали вони зустрічатись. А далі, повідала жінка, було так:

— Якось увечері запросив Степан мене на озеро, що неподалік нашого села. Там і запропонував руку й серце. «Виходь за мене заміж», — сказав він. Ці слова мене здивували: здавалося, що час і місце для освідчення якесь дивне вибрав. Але промовила: «Як мати пустить, то піду». А взагалі–то тоді я все на жарт перевела, бо заміж іще не збиралася — молодою була і плани мала інші.

Аж тут Степан одного разу знову заговорив про своє: «Скажи матері, нехай не лягає звечора спати. Я сьогодні прийду просити твоєї руки» — «Добре, передам мамі прохання майбутнього зятя». Степан прийшов. Сидить–сидить — зо дві години минуло, а він так нічого і не сказав. Уже мене мама кличе. «Оксано, ти як хочеш, — говорить, — а я більше чекати не буду. Передай Степанові, нехай завтра приходить». А я, не довго думаючи, кличу: «Стьопа, мати каже, щоб ти вже йшов і просив моєї руки». Мама на мене зацитькала: «Ти що таке кажеш?» А у Степана руки трусяться, слова не може промовити. Я знову прийшла на допомогу: «Кажи, що хочеш брати мене заміж»…

21 вересня 1996 року відгуляли весілля. Коли мова зайшла про те, яким воно було, що запам’яталось, то жінка спитала:

— Вам про сумне розповісти чи веселе?

Прошу пригадати те, що збереглось у душі. І Оксана згадує, як у день одруження не покидала її думка: «Боже, це ж я зв’яжу собі руки, вийшовши заміж». Чи ще гірше: «У чотирьох стінах закриє мене чоловік… А я ж — людина свободи». Вона і досі пам’ятає, як перед урочистістю прасувала сукню й думала: «А може, втекти?» Поряд і вікно відчинене.

Промовила: «Як мати пустить, то піду». А взагалі–то тоді я все на жарт перевела, бо заміж іще не збиралася.

Як уже знаємо, не втекла. Бо, крім таких сумних думок, були і веселіші. Оксана, така вільнолюбива дівчина, тішила себе, що це вже ж матиме щось своє — свій куточок. Після дев’ятого класу їй хотілося податися подалі з дому, а тепер — жити з обранцем у своєму гніздечку. А щодо свободи, то, як жінка зараз пригадує, колись своєму Степанові казала: «Ти мене, чоловіче, не тримай. Якщо мені десь треба полетіти — пускай. Я ж все одно прилечу до тебе…»

І в заміжжі Оксана генерує ідеї, а люблячий чоловік старається по можливості їх реалізувати — забезпечити фінансами. І хату свою Савчуки збудували — наймолодша донька Орися вже тут народилась. Тож коли до усиновлення дітей дійшло, то з житлом проблем не було.

«Я побачила дівчаток — і всередині щось йокнуло»

Багато сирітських будинків об’їздила жінка, а так і не знайшла собі дочки чи сина. Ні до кого не прив’язалась душею. Мабуть, так треба було. І ось у Київ вирушила, у центр, де є база даних дітей зі статусом покинутих.

— Дали мені стос документів, — розповідає Оксана. — Я відкрила папку, побачила двох дівчаток — у серці щось йокнуло. Закрила її з думкою: «Оце і будуть мої дочки». Але коли сказала про це працівникам центру, то почула: «Вони вам не підійдуть» — «Чому?» — «А ви бачили, що там дві сестрички?» — «Бачила» — «А якщо є третя?» — «Нехай… Як треба буде, то і ту заберу». Після цього мені ще підносили справи, але я вже їх не дивилась, бо вибрала Надійку і Христинку, яким було 5 і 4 роки.

І у «Волинській Голландії» було, звичайно, подружжя. Бо як можна не побачити таку красу?
І у «Волинській Голландії» було, звичайно, подружжя. Бо як можна не побачити таку красу?

 Того ж дня, не гаючись, Оксана поїхала у село Нові Петрівці під Києвом, у дитячий будинок, де жили дівчатка. І почала оформляти документи. У цей час (а то минуло до півтора року) за кожної нагоди їхала в Київ, щоб зустрітись із Надійкою і Христинкою. І вони її вже мамою називали. Та ось настав день, на який призначили засідання у Києво–Святошинському суді — така процедура усиновлення. А чоловік Оксани ще не знав, що її затія з дітьми–сиротами ось–ось стане реальністю. Степан був якраз у столиці на роботі. Оксана телефонує йому: «Треба, щоб ти приїхав зараз у суд» — «Чого?» І тоді жінка поставила його перед фактом: «Я все зробила. Тобі потрібно тільки розписатися на документі. По–перше, треба, щоб люди побачили, що я не мати–одиначка. По–друге, якщо відмовишся, то я відразу подаю документи на розлучення». Вимкнула телефон і рахує до п’яти.

— Після мого «раз, два, три», — пригадує Оксана, — дзвінок від Степана: «А де ти?» Сказала йому адресу. Приїхав чоловік. Назвав мене божевільною. Але в суді повів себе достойно — ніхто б і подумати не міг, що це не він зініціював усиновлення. Так у нас стало п’ятеро дітей.

А як же чоловік, який до останнього не знав, яким багатодітним татом враз буде, ставиться до Надійки й Христинки? Коли про це зайшла мова, Оксана сказала:

— Той, кому не відома історія нашої сім’ї, нізащо не помітить якоїсь різниці у стосунках з дітьми. Усиновлені доньки навіть схожі на мене. Особливо Надя. До речі, якщо прізвища їхні і по батькові ми змінили — тепер вони Савчуки і Степанівни, то імена — ні. Бо гріх такі імена міняти: Надя — це ж надія, а Христина — Божа дитина.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.