Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.29 € 33.55
Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар»

Станіслав Лазебник: «Мрію поклонитися тим волинським місцям, де бували з татом і які полонили нас своєю красою».

Фото exo.in.ua.

Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар»

І запропонував присвоїти Луцькому педінституту ім’я Лесі Українки замість… Йосифа Сталіна

(Закінчення. Початок у «Газеті Волинь» за 24 вересня)

Чому плакав незворушний Галан

На запрошення Юхима Антоновича в редакції побував його соратник по перу на воєнних шляхах–дорогах відомий публіцист Ярослав Галан. Він був людиною європейського вишколу, прекрасно володів кількома мовами, зокрема німецькою, французькою, польською. Глибоке знання німецької стало у пригоді йому в роки війни. Зокрема, працюючи на радіостанції імені Тараса Шевченка в Саратові, що транслювала свої передачі на поневолені землі, він буквально знущався з ворогів, уміло використовував проти них їхні ж документи, пресу, які сам же й перекладав. Фашисти полювали на Галана і за його знищення обіцяли великі гроші.

— Коли я жив у Луцьку, — згадував Лазебник, — Галан довго збирався приїхати до мене й написати про те, як він учителював у цьому місті. Нарешті приїхав, пожив у мене три тижні, а матеріалу все нема й нема. Я майже силоміць примусив його сісти за спогади. І він уклав невеликий твір, який ми надрукували. Якось за обіднім столом зізнався мені: «Ти знаєш, Юхиме, щось мені зовсім не пишеться…». «А що для цього треба?» — перепитую. У відповідь почув: «Треба, щоб у мене був настрій, а його якраз і немає». І почав гірко скаржитися на свою долю: «Хоч вішайся, так звідусіль цькують. Комуністи вважають мене націоналістом, націоналісти навпаки — комуністом. І ті, й ті ненавидять мене. Стало тяжко жити на світі, Юхиме…». Після цих слів він, цей незворушний і гордий чоловік, так розридався, що я не міг його заспокоїти. Між іншим, не все гладко складалося в нього і в «Радянській Україні», де працював і звідки згодом вимушений був піти. Цікава така деталь: за день до вбивства Галана в нього забрали револьвер, який йому влада видала з метою безпеки. Його смерть особисто для мене залишається загадкою.

За зірками — терни

Про волинські обшири Юхима Лазебника можна було б написати повість або розгорнуте наукове дослідження. Окремі фрагменти, вважайте, подав у своїй прецікавій книзі «Прожити й розповісти» його найближчий соратник і друг, письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Анатолій Дімаров. Юхим Антонович дещо повідав про себе у художньо–публіцистичному виданні «Думи і болі», з якого побіжно дізнаємося, що за час роботи в Луцьку в ньому вияскравився дух новатора, дух сміливого творчого пошуковця. Але не тільки.

За ці роки утвердилося глибинне почуття справедливості. Над усе йому боліла заскорузлість у пресі. Новаторство волинського редактора, його сміливі судження не могли не помітити в столиці. Отож коли повіяло хрущовською відлигою, саме Лазебнику випало одному з перших у республіці розробляти заходи щодо перебудови преси. Його яскраві думки, що вилилися у велику статтю, одразу ж надрукували в Москві. Відтак у 1956 році вийшла брошура «Творчість і догматизм у пресі», а трохи пізніше — солідна книга «Проблеми літературної майстерності», інші праці.

То він, новатор і реформатор, у 1957 році відродив в Україні засновану Винниченком «Робітничу газету», яку редагував упродовж 16 літ. Спільно з колективом редакції зробив це видання незвичним для тих часів. У Москві тоді дзвеніли аджубеєвські «Ізвестія», а в Києві — лазебниківська «Робітнича газета». Причому дзвеніла так гучно, що в столицю України приїхав кореспондент з Америки, аби взяти в редактора інтерв’ю для «Нью–Йорк таймс», у якому Юхим Антонович виклав власні погляди на тогочасне життя й на суспільні процеси.

Він жив газетою, наукою, Спілкою журналістів України, яку деякий час очолював. Водночас був секретарем і всесоюзної Спілки журналістів.

Його «сватали» в Москву редактором газети «Труд». А ще пропонували очолити в «зореносній» кафедру академії суспільних наук. В обох випадках він відмовився, посилаючись на свій український акцент. Тим часом на весь колишній Союз розхвалювали редактора–реформатора з Києва, повсюдно в країні брали на озброєння лазебниківську ідею створення шкіл журналістської майстерності. Як професор він розробив спеціальний курс лекцій для студентів–журналістів Лейпцигського університету.

А ще Юхим Антонович (де тільки сили бралися!) читав лекції нам, майбутнім журналістам, у Київському університеті імені Тараса Шевченка. І як читав! Нам здавалося, що за мудрістю його суджень, за новизною твореного ним ховається життя надто благополучної, щасливої людини.

Ми тоді й гадки не мали, що навколо імені знаменитого редактора й нашого чудового викладача точаться інтриги, що на нього потоком ллються в різні інстанції анонімки. У них йому дорікали то за надмірне новаторство, то за збурення студентів, то за те, що в своїй редакції він тримає декого із дуже задерикуватих ненадійних журналістів, а серед них такого одіозного поета, творця вибухової книги «Тиша і грім», як Василь Симоненко. Юхима Лазебника навіть називали «людиною чужих радянській дійсності поглядів».

Юхима Лазебника навіть називали «людиною чужих радянській дійсності поглядів».

Масла у вогонь долила «справа викладача Матвія Шестопала», який читав нам курс зарубіжної журналістики. Рішучий і небоязкий доцент, який пройшов крізь горнило лютої війни, на одній із наукових конференцій дорікнув декому з викладачів за неувагу до української мови. За цей «зухвалий» виступ на парткомі університету йому одразу ж вліпили догану й звільнили з роботи. Студенти стали на захист свого улюбленого викладача. Керівництво навчального закладу злякалося бунту молодих, про який уже пішов розголос далеко за межі України, й почало шукати вихід із ситуації. Справа дійшла до ЦК. Не всі у верхах були за круті заходи, дехто прагнув якось її залагодити. З цією метою й попросили Лазебника, який приятелював із Шестопалом, щоб той переговорив із ним і порадив написати покаянну заяву: мовляв, трохи погарячкував, здали нерви…

Матвій Шестопал відповів: «Я не можу зрадити тих численних студентів і моїх випускників, які підписалися під петицією на мій захист, не можу показатися боягузом перед твоїм сином Станіславом, котрий також її підписав».

І залишився поважний викладач без засобів для існування. Однак і в цій надважкій ситуації не втрачав бадьорості духу й навіть підготував докторську дисертацію, присвячену демократичній пресі в Західній Європі, а Юхим Лазебник написав схвальний відгук на неї і дав згоду бути під час захисту опонентом. На жаль, до захисту не дійшло. Під час обшуку, влаштованого КДБ у квартирі Шестопала, дисертація, а разом із нею й відгук безслідно зникли.

Згодом залишився без роботи й сам Юхим Антонович. Він потрапив у немилість до першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького та його найближчого оточення. Звільняючи з редакторської посади, йому нагадали і про Шестопала, й про публікацію в «Робітничій газеті» схвальної рецензії на роман Олеся Гончара «Собор»… Так відомий публіцист, практик і теоретик журналістики, доктор філологічних наук, професор зостався без роботи. Вийшло все всупереч відомому постулату — через терни до зірок.

«Мій тато завжди був для мене прикладом совісної людини»

Цими золотавими осінніми днями мені випало зустрітися із сином Юхима Антоновича Станіславом. Він — відомий дипломат, який віддав два десятиліття радіомовленню на закордон, тривалий час був одним із керівників Товариства зв’язків з українцями за межами України, працював у системі МЗС України, має ранг Надзвичайного і Повноважного Посланника України. Автор понад тридцяти книжок.

 

 — Тут, неподалік станції метро «Арсенальна», я деякий час і жив зі своїми батьками, — розповів Станіслав Юхимович. — У цьому парку вони любили прогулюватись. Іноді й тепер, крізь чарівне марево, немов бачу їх неквапливі постаті. Тут доволі часто мій батько зустрічався й зі своїм нерозлучним другом Дімаровим. Анатолій Андрійович не раз зізнавався мені: «Ваш тато був для мене найдорожчим, найближчим другом і соратником. Ми з ним під час тих тривалих прогулянок стільки наговорили, що вистачило б на десятки томів». Думками вони часто повертались під волинське небо. Не раз відчував душею, як їх обох гнітила поведінка сталіністів–беріївців щодо місцевого населення. Вони вели себе не як визволителі, а як справжні окупанти. Я був якось свідком такого діалогу між моїм татом і Дімаровим. Останній зболено запитав: «А чи не здається вам, Юхиме Антоновичу, що й ми з вами до певної міри там були окупантами, причетними до подій, що коїлися тоді в Західній Україні, зокрема й на Волині?». «Так, — скрушно відповідав опонент й одразу ж уточнював: — Але окупантами гуманними».

— Юхим Антонович не побоявся приятелювати із опальним Матвієм Михайловичем Шестопалом, — кажу.

— Так, — зголошується Станіслав Юхимович. — Такий вчинок багато чого вартий. Беручи приклад із батька, без вагання підписався на захист цієї славної людини. Я тоді працював на радіо. Оскільки був безпартійним, то з партії мене не могли виключити, от тільки понизили в посаді. А багатьом моїм побратимам помстилися отим злощасним виключенням, що тягло за собою дуже сумні наслідки. Коли Матвій Михайлович опинився в надзвичайно скрутній ситуації, моя мама готувала обіди й для нього, які я постійно йому приносив… Сумно про це згадувати. Дуже втішаюся тим, що хоч сьогодні Україна не забула свого достойного сина, гідно шанує його пам’ять.

Станіслав Юхимович із пієтетом згадує відрізок життя в Луцьку. На той неспокійний час припадають його дитячі роки, навчання в середній школі № 1. На його думку, саме в столиці Волині він визначився зі своєю подальшою долею. А поштовхом до цього став гість – журналіст із Канади Петро Ількович Кравчук, який розбудив у ньому інтерес до зарубіжної української людності, коли гостював у Луцьку в Лазебників. Звичайно ж, тоді, в далекому 1949 році, Станіслав і гадки не мав, що об’їздить трохи не увесь світ і не раз зустрічатиметься за океаном зі своїм натхненником.

З любов’ю згадуючи Волинь тих часів, Станіслав Юхимович дає зрозуміти, що загальна бідність торкнулася і їхньої сім’ї, дарма що її глава обіймав посаду відповідального редактора обласної газети. В голодному сорок сьомому і йому, Станіславу, випало скуштувати макухи замість хліба. Згодом рятував невеличкий городець біля будиночка на три родини, де мешкали Лазебники, Дімарови і сім’я редакційного водія естонця Сермуса.

— Нестримно пливуть роки, — каже Станіслав Юхимович. — Багато світу судилося мені побачити, а ось на нашій милій Волині давненько не бував. А так хочеться провідати цей край, пройтися стежками свого дитинства, відвідати школу, де вчився і звідки потрапив у Київський університет імені Тараса Шевченка, ще й ще раз поклонитися тим місцям, де бували ми з татом і які полонили нас своєю красою.

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України.

м. Київ.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.