Садити чи не садити? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 33.41
Садити чи не садити?

3-5-6-7-9-11.indd

Карикатура caricatura.com.

Садити чи не садити?

Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу економіки Алла Лісова

…Картопляною арифметикою

Ця тема зараз може сміливо позмагатися з виборчою. Принаймні, частина моїх знайомих найбільше стурбовані тим, як вчасно, до дощів, зібрати бульбу, перебрати, перенести на збереження в льох. Робота і фізично тяжка, особливо, коли робочих рук обмаль, і недешева. Хоча, звісно, не йде в жодне порівняння з тими методами вирощування і збирання, які були років 20 чи навіть 10 тому.

Перші спроби перевірки нашого врожаю на городі в мами принесли розчарування. Бульба під багатьма кущами виявилася меншою від середньої величини. Сумний настрій розвіяв сусід, недавній директор школи, який на запитання, як вродив другий хліб, відповів: «Добре. Весь сорт — ​чері».

В останні роки щоразу, коли викопаємо картоплю, кажемо самі собі: більше садити не будемо. Бо навіть за грубими підрахунками вирощувати цей, звісно, незамінний на щоденному столі продукт економічно невигідно. Ба, навіть досить збитково.

Припустимо, насіннєвий матеріал маємо свій. Почнемо з того, що треба виорати тих десять соток — ​заплатити кілька сотень гривень. Потім ​саджалкою кинути її в землю — ​півтори сотні. Далі підгорнути, двічі обробити від колорадського жука і фітофтори. Це ще сотня-друга, плюс вартість добрива й гербіцидів. Скосити картоплиння й викопати — ​додаємо ще 500 гривень. А через об’єктивні (погодні умови) і суб’єктивні (часу завжди обмаль і здоров’я — ​не до важкої праці) причини врожай далеко не такий, на який очікували. Валовий збір, у принципі, може бути, а от якість… Загалом, витрачається на все кругленька сума. Не враховуючи навіть візити в аптеку за ліками, які б зняли «картопляний» синдром. За ті гроші господарі, які предметно і серйозно займаються вирощуванням бульби, привезли б відбірну. Та й навіть допомогли б занести в підвал.

Є речі, які жодними грошима не вимірюються. І ніхто українця не переконає в доцільності відмовитися від чогось, якщо воно торкається чогось сокровенно-емоційного. Так і картопля.

Але так вважає той, хто не виріс у селі й не розуміє морального аспекту процесу копання картоплі. Осіннє сонце, у золотистих променях якого переплелася павутина бабиного літа, повітря, напоєне терпким ароматом осінніх квітів, яблук, груш і горілого картоплиння… Щемливі спогади дитинства, які гріють душу кожному все життя.

Коли завели мову з одним знайомим, який постійно сперечався з батьками на тему «садити ​чи не садити», мовив: «Вже їх ніби переконав. А тоді мама каже: це вже наше хобі, а в хобі теж треба вкладати гроші». Здався.

Є речі, які жодними грошима не вимірюються. І ніхто українця не переконає в доцільності відмовитися від чогось, якщо воно торкається чогось сокровенно-емоційного. Так і картопля. І хоч щоразу бачимо, що її вирощування є доволі морочливим заняттям, потреба в якому зникла після часів скрути і цілорічної наявності бульби в магазинах, весною знову повертаємося до рідних обійсть і городів. На собі переконалася: не варто доводити нашим старшим рідним, що краще зекономити і час, і гроші, й сили та піти на ринок, а не в поле. Бо для багатьох із них садіння чи копання картоплі перетворилось на своє-

рідну традицію, де слово «треба» переважає над будь-чим іншим. Це — ​як ритуал, навіть як священне дійство. Ні економія грошей чи хвилювання за власне здоров’я не зможуть замінити відчуття того, що людина сама виростила картоплю чи іншу городину та забезпечила собі ситу зиму.

…Як інвалід 1-ї групи добивалася ремонту

Мешканка Нововолинська Віра Ступчик, яка проживає на вулиці Миру, 2, інвалід першої групи, з 2002 року «воює» з установою, в якій сама пропрацювала 30 літ. Спочатку 15 років — ​начальником дільниці, потім — ​майстром поточного ремонту в ЖКП № 1 шахтарського міста. Ті часи їй запам’яталися як такі, що наповнені сумлінною працею, переживаннями за зроблене й великими успіхами. Каже, що дієво реагували на кожне звернення. Якщо таких не було, то періодично здійснювали обходи будинків з метою виявлення неполадок, усе фіксували й брали до виконання.

Тепер дивується, що на скарги споживачів працівники комунальних служб відгукуються мляво. Заявники, як правило, отримують відписки, за які ніхто не несе жодної відповідальності. Зрозуміло, що часи не ті, скрізь скрута. Але ж у будь-якій ситуації кожен повинен працювати на совість, а не тільки аби день до вечора. На жаль, цього немає. І прикладів такої недбалої роботи чимало.

Наприклад, каже, там, де мали заасфальтувати частину двору, просто налили смолу. «Коньок», фронтони біля будинку не доробили. Мешканці чекають–не дочекаються «квітки». Працівники управляючої житлової компанії їм відповідають, що нема крана, вже кілька місяців поламаний.

Сусідка Марія Андріївна Протопоп показує, в яких місцях на сходовій клітці протікає дах, сирість поширюється по квартирах. Вона разом з іншими мешканцями вже втратила надію, що до холодів хтось усуватиме ці неполадки. У відповідь чують одне і те ж. Ремонт у під’їзді зробили після численних звернень за тринадцять років, але фарбу купували жильці самі.

«А куди ж діваються гроші, якщо чимало з перерахованих послуг не надаються?» — ​риторично запитує Віра Микитівна. Жінка, маючи важку хворобу, яка поставила її в прямому розумінні слова на коліна, тримається мужньо й ще знаходить сили шукати правди.

Був період, що перестала платити за неіснуючі послуги. Сплачувала лише за освітлення під’їзду та чистку димових вентиляційних каналів, бо приблизно два рази на рік приходять та перевіряють тягу. А ще — ​за роботу двірника, який почав нарешті працювати. Наприклад, зазначає, начисляють плату за дератизацію і поточні ремонти, а цього ніхто не виконує. Вимагала, щоб зробили перерахунок. Послуги, за які не сплачувала, нараховували у борг. Адвокати радять не здаватися. Але чи це щось дасть? Жінці присилають листи-попередження про заборгованості та суди.

Куди тільки не писала: у виконком міської ради, в прокуратуру, на «гарячу лінію» в Кабмін, в Офіс Президента — ​а віз і нині там. Всі листи повертаються до управляючої житлової компанії — ​а там нічого не вирішується.

Каже, куди тільки не писала: у виконком міської ради, в прокуратуру, на «гарячу лінію» в Кабмін, в Офіс Президента — ​а віз і нині там. Всі листи повертаються до управляючої житлової компанії — ​а там нічого не вирішується.

Про ситуацію в будинку я повідомила депутату Нововолинської міської ради Андрію Нагорному й попросила сприяння. Пообіцяв, що візьме на особистий контроль, аби до зими усунути недоліки, хоча б доробити розпочате.

І це, на жаль, не поодинокий, а швидше типовий випадок, коли в багатоквартирному будинку накопичилося стільки проблем, що хоч виселяйся з нього. Абсолютно не захищаю працівників житлово-комунального відомства, але знаю, що вони часто стають заручниками ситуації. Ця сфера давно вже перебуває в стані стагнації, коли повний занепад не дає змоги вийти з економічного тупика. Ця система вже віджила своє. Тому впевнена, що поки люди чекатимуть «допомоги з ЖЕКу», їхній будинок точно може розвалитися. Треба просто брати ініціативу у свої руки, створювати ОСББ, приклади успішної роботи яких є в Нововолинську, й вирішувати, як жити далі й рухатися до цивілізованої країни.

А Вірі Микитівні варто подякувати за її небайдужу вдачу, за громадянську позицію, за вболівання за рідне місто, вулицю, будинок. На таких людях усе й тримається.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.