«Яка у вас класна вишиванка!» – «Бо я з Волині!» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.27 € 33.53
«Яка у вас класна вишиванка!» –  «Бо я з Волині!»

Хоч усе своє свідоме життя Андрій Мельничук прожив у столиці, своїх волинських коренів він не забуває.

Фото з архіву Андрія Мельничука.

«Яка у вас класна вишиванка!» – «Бо я з Волині!»

Коли газеті, яку ти неймовірно любиш, виповнюється 81 рік, а в голові замість святкових думок вистукують слова з пісні Святослава Вакарчука: «Часи веселі настали, нас лишилось так мало, Ну їх, брате, такі часи!»…

…Коли твою справу майже знищено – друкованим ЗМІ, роздержавивши, ніби й дали вольную, але водночас і відправили в нове рабство: або «бийся, як рибка об лід», виживаючи завдяки передплаті читачів і сякій–такій рекламі, якої обмаль у карантинний і кризовий час, чи, вибачте, як повія, — продавайся олігархам і виконуй будь–які їхні забаганки, бо теперішні «зелені» правителі вже спілкуються «із суспільством без посередників, без журналістів»;

коли ти прекрасно розумієш, що через повне ігнорування друкованих ЗМІ не тільки влада віддаляється від народу (це пів біди), а вся країна програє, бо поступається насамперед в інформаційній війні з російським окупантом – а може, так задумано, адже для більшості українських олігархів пролита кров наших захисників на Сході, як водиця, – он Ігор Коломойський уже відверто говорить, не ховаючись, «дайте п’ять-десять років – і про кров забудуть», тим часом можна домовитись із Росією за 100 мільярдів доларів – настільки протягом двох тисяч років виросли в ціні тридцять срібняків за продаж України Путіну;

Для більшості українських олігархів пролита кров наших захисників на Сході, як водиця, – он Ігор Коломойський уже відверто говорить, не ховаючись, «дайте п’ять-десять років – і про кров забудуть», тим часом можна домовитись із Росією за 100 мільярдів доларів.

коли до цього всього додається клятий коронавірус, і ти, пройшовшись із листоношею вулицями, на власній шкурі відчуваєш, що таке, коли не пускають на поріг і перед тобою закривають двері зі словами: «Які там газети?! Раніше економили, щоб на хліб вистачило, а тепер ще й збираємо гроші на ліки, якщо вхопить ця напасть…» – і так хочеться жбурнути чимось в оці дорогезні морди–бігборди, які після закінчення Епохи бідності тепер з усіх-усюд обіцяють нам світле майбутнє; 

коли, якщо двома словами, опускаються руки…

Тоді приходять вони. Друзі газети. Або їхні листи.

Про один із них, який окриляє і надихає не здаватись, розповім. Його ніколи б не було, якби я не поїхав на 14-й з’їзд Національної спілки журналістів України 21 квітня 2017 року…

Мою увагу привернув сивочолий чоловік, який сидів позаду, точніше, його неймовірно красива темна вишиванка. На фоні однотипних синіх костюмів він виграшно виділявся. Тому, коли оголосили чергову перерву, повернувся і кажу: «Яка у вас класна вишиванка!» А чоловік усміхається і відповідає: «Бо я з Волині!» – «Як – з Волині??? – здивуванню моєму не було меж, адже ніби знаю всіх найвідоміших наших журналістів. – Це я з Волині…» – «І я з Волині – з Шумського району Тернопільської області. А з вашою Анастасією Філатенко вчився в одні роки на факультеті журналістики… Вам, молодий чоловіче, треба познайомитися з цим паном із президії — Михайлом Сорокою, він ваш земляк. Його вчила в школі дружина Вашого попереднього редактора Полікарпа Шафети Галина Степанівна, а сам він свій шлях у журналістику починав із публікацій у «Радянській Волині», потім 18 років очолював «Урядовий кур’єр»…»«Завжди із душевним трепетом чекаю пошту з Волині, а одержавши її, одразу ж усе перечитую і щиро зізнаюсь: дуже збагачуюся, – пише 80-річний Андрій Мельничук.

«Завжди із душевним трепетом чекаю пошту з Волині, а одержавши її, одразу ж усе перечитую і щиро зізнаюсь: дуже збагачуюся, – пише 80-річний Андрій Мельничук.

 Скажу так, наша розмова з Андрієм Васильовичем Мельничуком (так звали чоловіка у вишиванці, який, виявляється, багато років був на провідних ролях у газетах «Радянська Україна» («Демократична Україна») та «Сільські вісті») і Михайлом Михайловичем Сорокою завершилася пізно ввечері — на дорогу вони, заслужені журналісти України, майстерно виконали заборонену колись пісню «Коні вороні» на слова Платона Воронька. А вранці ми з Андрієм Васильовичем вирушали на Велику Волинь – у його рідний Сураж Шумського району Тернопільської області…

З того часу Андрій Мельничук став не просто палким шанувальником наших видань, а й великим Другом. Он і цього разу лист від нього був таким теплим і незвичайним.

«Завжди із душевним трепетом чекаю пошту з Волині, а одержавши її, одразу ж усе перечитую і щиро зізнаюсь: дуже збагачуюся, – пише 80–річний Андрій Васильович. – Деякі номери показую своїм колегам, привчив до ваших видань свою дочку Діану – відповідального секретаря (офіційно — відповідального випускового) гарної газети «Порадниця». Як і я, моя доня високо ставить Працю всіх журналістів Вашої газети…

Станіслав Лазебник, відомий український дипломат, передав спеціально для Вашої редакції кілька знімків свого батька Юхима Антоновича

Дуже зігріла моє серце Ваша недавня розповідь, пов’язана з редакційним кактусом. Здорово! Подібне було і в моєму житті десь у вісімдесяті роки. У мене на вікні роками стояв такий собі майже не колючий, опецькуватий кактус. Він нічим не приваблював до себе. І раптом (о диво!) саме на день мого народження він розцвів двома чималими квітками якогось неземного кольору. На жаль, тоді в редакції ще кольорових фото не робили, але чорно–білий варіант знімка залишився і часом нагадує мені про цю приємну подію. Ось чому я з такою радістю перечитав Ваш теплий матеріал про редакційний кактус…

У цьому конверті надсилаю газету «Урядовий кур’єр», де вміщено мою публікацію про Ваші чудові видання (не тільки Андрію Васильовичу, а й колективу «Урядового кур’єра» ми маємо виставити могорич за статтю від 6 червня 2020 року «Волинь-нова» та її острівці» – ДЯКУЄМО! – Ред.).

А Станіслав Лазебник, відомий український дипломат, передав спеціально для Вашої редакції кілька знімків свого батька Юхима Антоновича. Можливо, ці фототвори стануть у пригоді при створенні історії видання, або при підготовці книжки про дивовижних творців головної волинської газети, першим повоєнним редактором якої був саме його батько – Юхим Лазебник (1912 – 2006), про якого я теж надсилаю нарис. Станіслав Юхимович зізнався мені, що хотів би приїхати в Луцьк і походити тими місцями, які він у далеке повоєння сходив зі своїм татом…

А ще надсилаю Вам свою рецензію на (я так вважаю) унікальну книгу професора Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка Юрія Сороки (брата Михайла Михайловича Сороки) про драму Волині під польським, фашистським і совєтським ярмом. На основі свого села Романів та кількох навколишніх він відтворив страшну долю земляків. У тій книзі вміщено багато фотоілюстрацій. Є там світлини з життя-буття воїнів УПА. Не можу собі уявити, як люди в умовах страшного сталінського терору могли ці кадри зберегти…

Ще й ще раз бажаю Вам і всій редакційній спільноті здоров’я і сил для подальшого втілення в життя всіх Ваших задумів і творчих планів.

Радіймо-будьмо, один одного не гудьмо!

З особливою щирістю, приязню і прихильністю до Вас – Андрій Мельничук».

Хоч усе своє свідоме життя Андрій Мельничук прожив у столиці, своїх волинських коренів він не забуває.
Хоч усе своє свідоме життя Андрій Мельничук прожив у столиці, своїх волинських коренів він не забуває.

 …Коли отримуєш навіть не такі листи, а доволі популярні й сьогодні анонімки: «Ну скільки можна критикувати Президента Зеленського! Він же хоче нам зробити добре, а ви не даєте» або «Напишіть про мою сусідку — вона працювала трактористкою і її нагороджував сам Хрущов, але не кажіть, що це я вам сказала»;

Вашу газету читаю відтоді, коли вивчив букви, а вчив я їх за вашою газетою.

коли твої колеги, як тільки зародився Майдан, рвалися один перед одним вести репортажі з Революції гідності, а нині, в час СOVID-19, незважаючи на ризик заразитися коронавірусом, їдуть у далекі відрядження «писати про сусідку» і повертаються зі словами: «Я таку Людину сьогодні зустрів!» або «Ми маємо їм допомогти!»;

коли, знаючи про непросту фінансову ситуацію, приходять і кажуть, що заради того, аби газета втрималась, готові «піти у відпустку за свій рахунок», хоч реально в ці дні працюватимуть;

коли нове покоління «Волині» майже без вихідних працює над розкруткою нашого сайту volyn.com.ua, і він уже перегнав за кількістю читачів друкований варіант — сьогоднішня журналістика розширює нові горизонти, і ми намагаємося у свої 81 йти в ногу з часом;

коли знову відкриваєш листа, а там: «Вашу газету читаю відтоді, коли вивчив букви, а вчив я їх за вашою газетою», тоді й пробиваються у підсвідомість знову Вакарчукові слова, трішки перефразовані по–нашому:

…Та нам з тобою своє робити,

Відкрити очі і далі йти!

І зуби сильно стиснувши,

«Газету Волинь» і сайт volyn.com.ua

з любов’ю творити,

Хто ж тоді, як не ми, брати?

P. S. Пропоную і читачам, і колегам ознайомитися сьогодні на нашому сайті з публікацією заслуженого журналіста України Андрія Мельничука «Перший редактор «Радянської Волині» Юхим Лазебник знав напам’ять «Кобзар». І запропонував присвоїти ім’я Лесі Українки Луцькому педінституту замість… Йосифа Сталіна». Відкриєте неймовірну Людину-планету!


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.