«Не кожній дитині, як ось мені, доводиться бути на весіллі своїх батьків» (Фото) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.44 € 33.85
«Не кожній дитині, як ось мені, доводиться бути на весіллі своїх батьків» (Фото)

«І ми вимолили: мені – люблячого чоловіка, Миколці – турботливого батька».

Фото з домашнього архіву родини Людмили Шурми й Андрія Сакала.

«Не кожній дитині, як ось мені, доводиться бути на весіллі своїх батьків» (Фото)

Це почули присутні за святковим столом від 12-літнього Миколки, коли йому надали слово і він привітав маму й тата з одруженням. Погодьтеся, інтригуючий момент. І не єдиний в історії кохання наших героїв — ​Людмили Шурми й Андрія Сакала, які живуть у селі Підгайці, що неподалік Луцька

«І в мене, і в Андрія був перший шлюб, який не склався»

Ми зустрілися у затишній квартирі, яку подружжя купило напередодні весілля, що було трохи більш як три роки тому. Знайомлюся з молодою парою і в той же час — ​людьми, які вже пройшли чималий життєвий шлях.

— У кожного з нас був перший шлюб, який не склався, — ​розповідає Людмила. — ​В Андрія — ​двоє дорослих дочок, у мене — ​син, якому п’ятнадцять років…

Фото на пам’ять про день, коли син закінчив 9-й клас ліцею.
Фото на пам’ять про день, коли син закінчив 9-й клас ліцею.

 Знаючи, що Миколка — ​прийомна дитина, повертаю розмову до цього, і з подальших слів вимальовується незвичайна жіноча доля. Людмила — ​лучанка. У рідному місті в 1997-му вийшла заміж. Через три роки обставини склалися так, що вони з чоловіком поїхали на Дніпропетровщину — ​у Великомихайлівку Покровського району. Дуже гарно, як каже, вибудовувалася професійна кар’єра. Вчителька початкових класів за освітою (закінчила Волинський державний університет), вона — ​людина творча й ініціативна — ​була заступником директора школи з виховної роботи. А ось у сім’ї не так все добре було. Дуже гнітило, що діток Бог не давав. Пригадуючи ті роки, жінка говорить:

— Для мене карою господньою було свято 8 Березня у школі, а тим більш у садочку, де я також працювала: приходили мами, тішилися своїми донечками й синочками, які для них співали, танцювали, а мені одне залишалося — ​плакати, що серед них нема моєї дитини. Тож одного дня я сказала чоловікові, що не можу так далі жити, хочу почути: «Мамо». І ми звернулися в службу в справах дітей. Наша сім’я була на хорошому рахунку (хто знав, які у нас стосунки?), тож нам запропонували створити прийомну родину.

Після відповідних підготовчих курсів вони з чоловіком їхали в сиротинець за тримісячною Міланою з голубими очима, як їх зорієнтували. Але все повернулося так, що завели до старшеньких діток, де вони й побачили свого Миколку, котрий мав два з половиною роки. Хотілося жінці взяти гарненького хлопчика, а назустріч вибіг малюк, якого якраз наголо постригли, «худенький — ​аж синій». Все вирішило його радісне: «Ето моя мама і папа прієхалі!». Це був грудень 2008. Служба у справах дітей посприяла у швидкому оформленні документів, і ще за декілька днів до Святого Миколая подружжя привезло свого Миколку додому. Жінка й досі береже ту першу тепленьку піжамку, в яку одягла його, вкладаючи спати.

«На телевізійному шоу талантів «Ікс-Фактор» за мене вболівав мій синочок»

— У нас уже була дитина — ​сім’я повноцінна, — ​спогадами Людмила вертається до першого шлюбу. — ​Але як снігова куля котиться з гори й збільшується, так і в нас із чоловіком проблеми в стосунках наростали з такою ж швидкістю. Я зрозуміла, що наше подружжя вже не можна зберегти. Та й не треба було, як зараз, у другому заміжжі переконалася. Через півтора року після того, як взяли Миколку, ми розлучилися.

І сталося так, як розповіла жінка, що вона залишилася ні з чим, — ​коли приїхали на Дніпропетровщину, то купили будинок, документи на який були оформлені на чоловіка. Перша думка — ​їхати до рідного Луцька. Правда, маючи прийомну родину, це зробити було не так просто. У службі в справах дітей, куди Людмила звернулася за консультацією, сказали, що треба мати житло і постійну роботу.

У будь-якому віці, при будь-якій комплекції можна бути щасливою жінкою…Треба шукати свою половинку. 

З першим пунктом проблем не було — ​квартиру на неї переписала бабуся. А робота? З цього приводу такий спомин: 

— Їду до Луцька. Йду у міськвно. Але навіть кілька годин у школі для мене не знайшлося. І тоді мій брат сказав: «Знаєш, тобі треба потрапити на шоу талантів «Ікс-Фактор» — ​ти ж співаєш. Я тебе вже зареєстрував. Сприйняла це з подивом, але поїхала на телешоу із своїм Миколкою, який був найпалкішим моїм уболівальником.

Уся країна побачила й почула у її виконанні арію Одарки з опери «Запорожець за Дунаєм». Одарка Кондратюк, як на завершення назвалася Людмила, бо саме цей член журі — ​Ігор Кондратюк — ​їй підіграв із властивим йому гумором, одержала чотири «так». Це була хвилина її слави, завдяки якій у жінки піднялася самооцінка, «бо після розлучення почувалася роздавленою». А ще завдяки цьому успіху перед нею відкрилися двері кількох шкіл Дніпропетровська, де їй запропонували посаду. Одну з них і вибрала, переїхала в мегаполіс, який завжди її вражав. Мала добру роботу. Як зізнається, мабуть, і не верталася б до Луцька, якби не 2014-й рік, з яким прийшла війна. Жінка вирішила, що в такий тривожний час треба бути вдома. І ось Людмила знову в рідному місті. Але після шоу «Ікс-Фактор» її вже впізнають і пропонують посаду заступника директора з виховної роботи обласного правознавчого ліцею (тепер це ліцей № 28), де якраз звільнилося місце.

«Я тебе як побачив, то зрозумів, що ти — ​моя доля»

Настав день, коли вона зі своїм синочком перебралися в місто, де минули її дитинство, юність. Як виявилося згодом, ця переміна в житті не випадкова: тут на Людмилу чекала зустріч з Андрієм. Він жив у Бережанах на Тернопільщині, працював стоматологом. Якось приїхав у Луцьк до свого друга. Тоді їхні шляхи й пересіклися. Познайомилися, чоловік записав номер її телефону. І подзвонив 21 січня — ​привітав Людмилу з днем народження.

— А вийшло так, що святкування я перенесла на День Тетяни. Вернулася додому з кафе й побачила, що Андрій мені телефонував. Було досить пізно — ​не в моїх правилах передзвонювати такої пори. І все ж цього разу переміг якийсь особливий настрій. Набрала номер, почула вже знайомий голос. Андрій сказав, що сам не наважився б ще на один дзвінок, «бо подумав, що ти не хочеш зі мною спілкуватися». Тоді ми з ним проговорили до ранку… А перед Днем закоханих Андрій сказав: «Я приїду до тебе». Зустрілися ми, правда, не 14, а 16 лютого, що припало на п’ятницю. Андрій приїхав з великим букетом білих троянд…

З того часу бачилися часто. Чоловік уже з Миколкою познайомився (коли перший раз він був у Луцьку, то хлопчик гостював якраз у своїх друзів). А потім Людмила із сином вирушили у Бережани.

— Я розуміла, що ми не просто так їдемо. Мама каже: «То ти залиш дитину у мене — ​сама їдь». А я на те: «Ні… Якщо Андрій буде брати заміж, то тільки двох. І не інакше». Він нас зустрів у Рогатині, привіз автомобілем додому. Заходимо, а в будинку вже горить камін, гарно пахне дровами, стіл накритий. І за третім тостом я почула такі слова: «Я тебе як побачив, то зрозумів, що ти — ​моя доля. Виходь за мене заміж». Думала, що просто тихенько розпишемося. Але Андрій спитав: «У тебе було весілля?». І я зізналася, що ні, бо коли перший раз виходила заміж, то був нелегкий 1997-й.

Одне слово, вони поїхали у весільний салон. А вінчалися у Свято-Троїцькому соборі Луцька — ​«була така дівоча мрія, яка нарешті збулася». І «Оранта» співала нареченим, і рідні, друзі вітали. А коли за святковим столом слово надали Миколці, то він своє вітання почав так: «Не кожній дитині, як ось мені, доводиться бути на весіллі своїх батьків». Ще заздалегідь юнак спитав маму, що хоче називати Андрія татом. І це слово вперше прозвучало саме в день весілля.

— Як свого часу, — ​каже наша героїня, — ​я не хотіла жити без дитини, так після розлучення, всі сім літ самотності, коли відчула, як це складно ростити одній хлопчика, мене не покидала думка, що мусить же мені зустрітися Мій Чоловік. Брат з цього приводу дивувався: «Ти розумієш, вийти заміж у твої роки, а мені на той час було вже 43, це все одно, що знайти голку в стіжку сіна». Та я не втрачала надію й відповідала: «Повір, що я її знайду!». І сьогодні, коли у мене є мій Андрій, скажу усім: «У будь-якому віці, при будь-якій комплекції можна бути щасливою жінкою»…Треба шукати свою половинку. Коли ми з Миколкою бували в соборі на службі, то я чула, що й він просив, звертаючись до Всевишнього: «Дай нам тата, аби мамі було легше жити!» І ми вимолили: мені– люблячого чоловіка, йому — ​турботливого батька.

Миколці уже п’ятнадцять років. Після дев’ятого класу ліцею він навчається в Луцькому педагогічному коледжі. Біля творчої й ініціативної мами й сам уже бере участь у різних конкурсах, навіть всеукраїнських. Його «Лист мамі» удостоївся першого місця. Нагородження було в Києві. Тоді, гуляючи по Хрещатику, вирішили записати на відео текст, який Миколка вивчив напам’ять. Тож і при зустрічі з незвичайною родиною можна було почути ці до болю хвилюючі рядки — ​крик душі хлопчика, який опинився у сиротинці, й дуже хоче, аби мама його знайшла. Миколці пощастило.

Читайте також: Загинув цвіт нації! 26 українських соколів навічно залишились у небі…