У селі Барвінок колись пахло пирогами, а тепер – вітрами (Фото, відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.47 € 33.96
У селі Барвінок колись пахло пирогами,  а тепер – вітрами (Фото, відео)

Пані Раїса й досі пам’ятає, де чия хата стояла в населеному пункті, який залишився лише на карті.

Фото Оксани КОВАЛЕНКО.

У селі Барвінок колись пахло пирогами, а тепер – вітрами (Фото, відео)

«Їдемо на Броніславку?» — Раїса Видрик, уродженка нині безлюдного села, що в Луцькому районі, погодилася бути поводирем у незвичайній місцині з двома назвами і печальним сьогоденням. Барвінок–Броніславка є її життєвою історією із запахом пшоняно–картопляних пирогів, відлунням дівочих мрій, обіймами нареченого, агуканням дітей та ще цілою в’язкою спогадів

«Де дерева, то все були хати. Дерева є — хат нема…»

Ми приїхали туди, де ніхто не живе, дощового вересневого дня. Жодного вказівника, ані однісінького будинку (навіть зруйнованої стіни), а з тутешніх звуків — тільки голос вітру. Про те, що тут колись буяло життя, перегукувалися сусіди, порпалися у придорожній пилюці діти, мукали корови й тягнулися димком догори хатки, невпевнено свідчать хіба що занедбані садки і водонапірна башта. Раїса Видрик показує у бік бур’янів, мовляв, тут була вулиця, й не одна — пам’ятає 40 дворів. Дивлюся, як нахабно розкошує тепер борщівник в людський зріст, і спадає на думку сюжет одного з фантастів про зникнення в невідомість цілого населеного пункту… Тільки тут, як з’ясовую у своєї поводирки, спрацювали закони іншого жанру.

Хай би організував хто тут якесь мінівиробництво, адже місцина ця дуже гарна і до Володимир-Волинської траси лише 2 кілометри. 

Розповідає, що за радянських часів начальство дибки ставало, коли хтось із місцевих питав, чи можна побудуватися. Хоч землі було вдосталь (понад десять гектарів займало село та ще близько п’ятсот гектарів входило до прилеглої території). Та й люди мали повно роботи біля льону й на місцевій фермі. Тож тулилися у стареньких і невеличких батьківських хатах. Раїса Видрик розказує, що у свідоцтвах про народження її дітей не було й нема згадки про Барвінок: записано, що хорохоринці…

— Можна ж було, як у нас стояла хата, поряд другу будувати — земля була! По п’ятдесят сотих у кожного. Просто не дозволяли, сказали, що то буде хутір і це невигідно, тож нехай усі звідси перебираються. То люди перевозили будинки: розбирали дерев’яні хати й складали на новому місці.

Місце села на карті Волинської області.

 

Пані Раїса якусь часину прислухається чи то до вітру, чи до свого серця, а тоді з властивою їй енергійністю розказує–показує далі.

— Отам була моя хата, а навпроти, де кущі, сусіди мешкали. Ото ми стоїмо на їхньому городі. Он мій садок серед бур’яну: вишеньки, яблуня вже, бачу, похилилася… Де дерева, то все були хати. Дерева є — хат нема.

На цьому місці, де стоїть жінка, колись діяла ферма.
На цьому місці, де стоїть жінка, колись діяла ферма.

 Спостерігаю, як уже схожі на дички деревця ніби згідливо хиляться в такт її рухам. Ділюся з корінною барвінчанкою (хоча місцевих сусіди називали броніславцями), що в інтернеті записано, ніби у 2001 році тут мешкало двоє людей. Пані Раїса реагує спокійно: «Так! То я і моя мама. Ми про себе тоді казали, що охороняємо вулицю, бо жили одні по різні її боки». Вулиця? Роззираюся і намагаюся уявити документальні кадри, які так чітко бачить у спогадах моя поводирка.

«У рідному селі повітря якесь більш свобідніше»

Історія 77-річної Раїси Іванівни Видрик (у дівоцтві Гелим) дійсно тісно обплетена Барвінком. Народилася вона 1943 року, тоді ще цей населений пункт називали Броніславкою на честь господині хутора німецьких колоністів. А в 1964-му радянська влада село перейменувала. Вирішили назвати на честь квітки, яка дуже гарно розрослася на цій території. Люди ж в основному вживають стару назву. Тож і пані Раїса раз по раз каже «Броніславка». Розповідає, що двічі поверталася додому. Спершу — від свекрухи з Черкащини (на Волинь захотів чоловік пані Раїси), а потім уже з Луцька, куди перебралися свого часу до дочки. Згадує, як дізналася, що сусіди продають хату, не вагалася — рідне ж село!

Староста Анатолій Мельничук вірить,  що Барвінок заживе по–новому.
Староста Анатолій Мельничук вірить, що Барвінок заживе по–новому.

 Її новий спогад — про ферму й пироги. Вказує на водонапірну башту, єдиний витвір людських рук, збережений з того часу. Пояснює, що поруч була ферма, доглядали тисячі овець і корів.

— Навпроти башти моя хата. Вийду колись з дому — і на роботу. З 1979 по 1996 рік доїла корів, «моїх» 25 було. Вже мали тоді доїльні апарати, і зарплату на ті часи платили пристойну — по 300 рублів, взимку по 200. Потім бригади не стало…. Довго мені снилося село, зараз уже не так.

Жінка знову роззирається й додає, що навіть тепер, коли навколо пустка, любить сюди приїздити. У Хорохорині, зауважує, добре, але дуже купно стоять хати: «Тут повітря якесь більш свобідніше. Кажуть, де народився, туди й тягне. Хто його зна, як би повернулося моє життя, коли б можна було будуватися». Пані Раїса думає вголос, що, може б, тоді довше пожив її чоловік… З неба падає дрібний дощ, наче хоче розмочити її давні жалі… Тим часом жінка «виймає» із в’язки згадок запах пирогів — розказує тутешній рецепт (поки говорить, руки слухняно виліплюють щось добре й пухке).

Борщівнику у Барвінку – тепер роздолля.
Борщівнику у Барвінку – тепер роздолля.

 — Тісто місилося, як на хліб. З темнішого борошна. За начинку брали пшоняну кашу з картоплею: дві частини каші й третину картоплі. А робила пироги великими, як от долоня. Тільки вийму з печі чотири бляшки хліба і одну з пирогами — усі до них поспішають! Ще й тепер один сусід підхвалює мої броніславські пироги.

У 77 є що згадати: як в одній хаті збиралися кілька жінок та дружно кришили капусту, як дерли пір’я на подушки. Було весело й не обходилося без «100 грам». А які тільки пісні не розлягалися над цими землями. І, певна річ, на першому місці — «Несе Галя воду», бо ж у ній — і про барвінок. Раїса Видрик наспівує перший куплет, і звучить він гарно та одиноко.

Нині тут облогує близько 3,5 гектара землі, на решті господарюють сусіди–хорохоринці — вирощують капусту-пекінку, полуницю, кукурудзу. Староста Хорохоринської сільради Анатолій Мельничук розповів, що понад 3 «барвінкові» гектари, які належать громаді, тримають для інвестора: «Хай би організував хто тут якесь мінівиробництво, адже місцина ця дуже гарна і до Володимир–Волинської траси лише 2 кілометри. Люди досі пам’ятають це село з милозвучною українською назвою. Чекаєм інвестора». Одночасно згадав, як років із 15 тому місцеві депутати обговорювали рішення скасувати назву села, бо ж і землю звідти внесли у межі Хорохорина, щоб власникам паїв було простіше приватизувати. Однак довести справу до кінця не піднялася рука, селяни почали казати: «Та нащо воно вам треба». Врешті документи заховали в шухляду.

З огляду на це село Барвінок видається ще більш дивовижним: без людей, без осель, без землі, але аж із двома власними назвами, зі своїми історією, вітром та пирогами.

Нагадаємо, Сваловичі – це село, де зупиняється час і відпочиває душа.