«Свого часу сєпари давали за мене 5 тисяч доларів» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.95 € 33.84
«Свого часу сєпари давали за мене 5 тисяч доларів»

Із великим нетерпінням завжди чекали Валерія Курстака бійці, серед яких його земляк із селища Благодатне Євгеній Масюк. Волонтер привозив їм не лише продукти харчування, інші необхідні речі, а й теплу вісточку з дому.

Фото bug.org.ua.

«Свого часу сєпари давали за мене 5 тисяч доларів»

Так говорить Валерій Курстак — ​нововолинський підприємець, депутат Волинської обласної ради 7-го скликання, волонтер. Він більше ста разів побував у «гарячих точках» у зоні АТО–ООС

«Війна зараз сприймається як щось далеке»

— Пане Валерію, чомусь пригадалося, як одного разу ви повернулися з передової з українським прапором…

— Багато було цікавих історій, пов’язаних із національним стягом, який, безперечно, підтримував дух наших солдатів на війні. За весь період я тричі привозив звідти подаровані мені прапори, на яких наші захисники писали слова подяки за допомогу, ставили свої підписи на ньому. Я їх зберігаю як цінні експонати.

— Через пандемію коронавірусу, виборчі перипетії питання війни на Донбасі нібито відійшло на задній план. Чи є потреба у волонтерстві зараз?

— Ситуація в країні непроста. Люди більш зорієнтовані на боротьбу з епідемією, думають, як вижити. Для них, як і для чиновників, війна сприймається як щось далеке. Але вона триває. Жертвують своїм життям, калічаться наші хлопці… Коли телефоную до тих, хто воює на Сході, дізнаюся, що не все в них благополучно: харчування далеко не найкраще, не вистачає техніки, запчастин…Тому є потреба волонтерити далі. Хто б що не говорив, але саме завдяки волонтерському руху маємо сильну армію, яка змогла зупинити ворога. Люди, які це бачили, дякують досі. Останній раз був цього року у Мар’їнці відразу після Пасхи, тоді завезли різні смаколики, теплі речі, запчастини до айдарівських машин…

«Небезпека там чатує на кожному кроці»

— Чи пам’ятаєте першу поїздку і які з подальших стали незабутніми?

— Це було 6 червня 2014 року. Вирушили на Схід із Романом Мартинюком із Володимира-Волинського. Було тривожно, бо далека дорога й все інше, невідоме. Тоді везли в основному продукти харчування, а там уже на місці з’ясували, що найбільше потрібно бійцям. На зворотному шляху в Київській області домовлялися про бронежилети. Хоч волонтерам забороняли їх постачати (цим займалися міністерські структури, їм це було вигідно), ми привезли майже дві тисячі, бо потреба тоді була дуже велика. Бронежилет врятував життя не одному солдатові… Найчастіше їхали через Дачне біля Донецька, де стояла наша 51-ша бригада. Все відбувалося надзвичайно насичено, емоційно, у шаленому темпі. Інколи навіть дивуюся, як усе витримували. Щочетверга завантажувалися, їхали туди, а в суботу, неділю — ​назад. За підтримку дякую своїм рідним, особливо дочці Олі, яка, до речі, три роки також волонтерила у київських госпіталях (Ольга Протасова-Курстак за це нагороджена орденом Княгині Ольги — ​Авт.).

Найбільш вражаючий епізод — ​лютий 2015 року, коли після трагедії в Дебальцевому було багато загиблих, поранених і полонених. Останні утримувалися на території Донецького СБУ, де сепаратисти заснували таку собі центральну базу. Військових налічувалося так багато, що їх було годі розмістити в приміщенні. Тому частина з них утримувалася у дворі — ​хлопці сиділи на землі, обморожували кінцівки. Одна з керівників — ​жінка — ​їх пошкодувала й запропонувала привезти для полонених харчі та матраци. Коли домовилися про все, постало питання, хто має доставити. Всі відмовлялися. Моя приятелька — ​волонтер із Києва сказала, що одна людина зголосилася, треба ще когось. Тоді і я погодився. Робили два рейси двома бусами, забитими теплим одягом, їжею. Зі Слов’янська поверталися на «Нову пошту» в Курахово за матрацами, виписаними на мене, а тоді вже прямували в Донецьк… А там небезпека чатувала на кожному кроці.

У Гранітному, де за 200 метрів сєпари, візити з «мирної» землі цінуються по-особливому. Там із капітаном В’ячеславом Чумаком завжди є про що поговорити...
У Гранітному, де за 200 метрів сєпари, візити з «мирної» землі цінуються по-особливому. Там із капітаном В’ячеславом Чумаком завжди є про що поговорити...

 Якось між Сартаною і Маріуполем, де ми кілька разів проїжджали, хтось заклав фугасну міну. Пощастило, що мали менший вантаж. Бо як тільки там пройшов БТР, стався вибух. Зачепили краєм колеса, тому вибухова хвиля пішла в інший бік, і всі залишися живі.

«Щоразу, коли їхав, не знав, чи повернуся живим…»

— Знаю, що була також ситуація, коли мало не втрапили прямо в лігво сепаратистів…

— Таке було, і не раз. Оскільки шлях неблизький і виснажливий, то пильність втрачалася. Зазвичай під час поїздок я керував на дорозі, бо добре й швидко орієнтувався на місцевості, особливо, коли вже побував там десятки разів. Якось за кермо сіла ексдепутатка Луцької міської ради Анна Мовяк. Я був поруч, задрімав, коли отямився — ​до блокпоста бойовиків залишалося метрів 300. Схаменувся вчасно, кричу: «Аня, стій, везеш нас до сепарів!» Розвернули бус швидко, ворог навіть не втямив, хто це був, тому й не стріляв. Або ще таке. Після зустрічі з кіборгами поверталися з Донецька, один знайомий дзвонить мені і питає: «Де ви?». Кажу, проїхав «козачий» пост. У відповідь чую: «Слава Богу, бо була дана команда вас арештувати…» Свого часу за мене давали 5 тисяч доларів… Щоразу, коли їхав, не знав, чи повернуся живим.

Моє волонтерство — ​не для якихось нагород чи преференцій. Для мене головне — ​це вдячність людей, яку відчуваю й понині.

Зараз легко про це говорити. А тоді треба було моментально приймати рішення.

Всі передачі від рідних (їх були сотні) старався доставляти не через когось, а особисто в руки бійцям. Заздалегідь їх попереджав і просив бути на місці. Телефоную — ​не бере трубки. Починаю шукати, їду польовою дорогою. Нерідко знову ж таки мало не натикалися на сепаратистські блокпости.

— Та у вашій, пане Валерію, «волонтерській історії» довжиною майже у сім років були й світлі моменти?

— Звісно, що так, і досить багато. В тому числі й курйозні ситуації. В 72-й бригаді служив чорношкірий хлопець із Києва. Одного разу прямуємо через їхній блокпост, а там — ​він на чергуванні. Знав їхнього командира, попросив сфотографуватися. Потім, коли показував знайомим, жартували, що то американські військові в нашій армії. І зовсім не до сміху було, коли кілька разів їхали з двотонним вантажем, дивимося — ​а наш бус обганяє… колесо від нього.

«Найскладніше було, коли віз додому «двохсотих»

— Скажіть, будь ласка, чи виникало розчарування під час цієї добровільної такої нелегкої місії?

— Жодного разу не пошкодував, що вирішив присвятити себе волонтерству. Так, бувало нестерпно важко. Особливо, коли застрявали в багнюці, коли ламалася машина, а треба було її, позичену, відновити й повернути справною. Але найскладніші моменти переживав тоді, коли віз додому «двохсотих». Це тяжка місія… Останнього загиблого нововолинця доставляли в травні 2018 року, коли стояла спека. Спочатку говорили, що спеціальна служба привезе воїна додому. Згодом, після розмови з комбригом, зрозумів, що треба їхати. Але як довезти тіло в нормальному стані? Згадав, що в мене є хороший знайомий — ​голова  райдержадміністрації в Попасній. З ним раджуся. Домовився – увімкнули льодогенератори. Кригою у пластикових пляшках обкладаємо тіло загиблого. І так вирушаємо в дорогу. В салоні — ​холод, на вулиці — ​плюс 25…

Одного разу з труною поверталися під час великого снігопаду. Між Луганськом і Донецьком, під Артемівськом, утворилася величезна пробка з машин. А нам же не можна стояти. Але як вирватися зі снігового полону? Тоді мене осінила думка: зовсім недалеко, справа, навпростець почали робити асфальтівку. А що, як ризикнути? Андрія Гаця з Локачинського району (постійно їздив зі мною на війну) саджу за кермо. Сам іду, «нащупую» асфальт. Головне — ​проскочити через улоговину. Даю вказівку: їхати повільно на першій передачі й на підвищених оборотах. Якийсь момент — ​і, о щастя! — ​ми на дорозі. Доїхали вчасно. В Луцьку, Володимирі і Нововолинську нас уже чекав «Автомайдан», духовенство, сотні волинян… Про подібні випадки можу розповідати довго.

— Як оцінила держава старання таких, як ви, без перебільшення, сміливих і жертовних людей?

— У 2015 році отримав орден «За заслуги» третього ступеня за зверненням колег — ​членів Спілки ветеранів Афганістану. Потім ще був лист від наших захисників та їхнього командування з проханням вручити орден «За мужність» за «візити» в Донецьк. Однак на рівні облдержадміністрації справа загальмувалася. Зіграли роль політичні фактори. Але моє волонтерство — ​не для якихось нагород чи преференцій. Для мене головне — ​це вдячність людей, яку відчуваю й понині.