Василь СЛАПЧУК: «Українцям як нації потрібен психотерапевт. Інакше доведеться мати справу з патологоанатомом» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.61 € 33.48
Василь СЛАПЧУК: «Українцям як нації потрібен психотерапевт. Інакше доведеться мати справу з патологоанатомом»

Найсвіжіше творче досягнення пана Василя — ​переклад з польської поетичної збірки Александри Зіньчук «Ї ду де». Літератор радить трактувати її як велику екзистенційну мандрівку.

Фото з архіву Василя СЛАПЧУКА.

Василь СЛАПЧУК: «Українцям як нації потрібен психотерапевт. Інакше доведеться мати справу з патологоанатомом»

Наш земляк, уродженець села Новий Зборишів Горохівського району, вже давно не потребує особливого представлення. Якщо знайомлячись із його першими творами (а це початок 1990-х), читацька публіка ще нагадувала собі: «Це ж той чоловік, що пройшов Афганістан», приглядалася до рядків у біографії про фах шліфувальника й факультет української філології, то після отримання Національної премії України імені Тараса Шевченка у 2004 році за дві поетично-філософські збірки «Сучок на костурі подорожнього» та «Навпроти течії трави» про Василя Слапчука стали говорити — ​це… Той, хто пише мудро

Минулого тижня у світовому літературному просторі з’явилося повідомлення про вручення Міжнародної літературної премії імені Марка Твена. На першому місці в списку, де є автори з Ізраїлю, Індії, Іспанії, — ​наш Василь Слапчук. Цю гарну новину ми використали як привід для інтерв’ю зі знаним українцем, мешканцем Луцька, про нагороди, життя й письменництво.

«Ми нікому не цікаві, бо слабкі. Але ще менш світ зацікавлений бачити нас сильними»

— Пане Василю, відзнаку імені Марка Твена вам адресували за внесок у світову літературу. Як ви міркуєте, чим можуть доповнити і, власне, наповнюють світову книгу українські автори?

— Це лише формулювання. Не варто тішити себе ілюзіями. Світові байдуже до української літератури. Не тому, що наші письменники погано пишуть, а тому, що формально їх начебто й не існує. Така доля усіх літераторів країн Третього світу. Варгас Льоса писав: «Кожного письменника в Перу врешті-решт чекає поразка». А турецький майстер слова Орхан Памук визнавав, що живе в країні, де інтерес до книг і читання вважається дивацтвом, навіть ненормальністю. Памук із гіркотою констатував: «Коли щось і відрізняє літературу країн Третього світу, то зовсім не соціальні проблеми — ​бідність, жорстокість або політичні негаразди, — ​а усвідомлення письменником того, що він працює далеко від центрів розвитку цього мистецтва…» Втішати може той факт, що, попри несприятливі умови, Памук і Льоса стали лауреатами Нобелівської премії. Ймовірно, комусь із українських письменників вдасться подолати цю провінційну рутину і поповнити ряд вищезгаданих добродіїв. На щастя, розвиток, чи й розквіт, літератури не обов’язково прив’язаний до стану економічних справ країни, про що свідчить латиноамериканський бум. Проблема в тому, що ми надто велика країна і надто близько знаходимося до центру Європи, аби розраховувати на сторонню підтримку. Ми нікому не цікаві, бо слабкі. Але ще менш світ зацікавлений бачити нас сильними. Тому наразі для українців найбільш актуальним є питання самоідентифікації, самоорганізації й саморозбудови. Варто також пам’ятати, що країни, які досягли високих економічних результатів, ніколи не ставили економіку вище від культури. Навпаки, для деяких (яскравий приклад — ​Японія) культура у широкому її розумінні стала базою для можливості економічного дива. Ми зобов’язані переглянути свої пріоритети, зважаючи на сьогочасні виклики, а також вибудувати ієрархію цінностей з огляду на оприявлення нашої сутності та сформульованої мети, яку нам належить осягнути. Потрібна чітка система моральних координат — ​як для суспільства загалом, так і для кожного індивіда зокрема, аби ми не губилися в цьому світі, котрий, за словами Сартра, якщо здатний обходитися без літератури, то так само прекрасно може обійтися і без усіх нас.

Для довідки.  59-літній Василь Слапчук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв, з 1990-х пише прозу й поезії для дорослих та дітей, а також критику й есеї. Його твори видані англійською, польською, білоруською, болгарською мовами. Сам автор перекладає з польської вірші та прозові твори.

— Яку зі своїх книг ви б подарували Марку Твену?

— Я волів би триматися подалі від Марка Твена. Він знаменитий своєю дотепністю, яка проявлялася не тільки у творах, а й у спілкуванні. Про нього існує чимало байок та анекдотів. Доволі часто його гумор був дошкульним і нищівним. Я не боюся насмішок, але на них довелося б відповідати, а мені не хочеться ображати поважного письменника. Пригадую, в молодості читав рецензію Марка Твена (мабуть, це було дванадцятитомне видання) на якийсь із романів Фенімора Купера, котрий зі своїми пригодницькими творами про індіанців серед радянської дітвори поступався авторові повістей «Пригоди Тома Соєра» та «Пригоди Гекльберрі Фінна». Рецензія (можливо, це була стаття) надзвичайно відрізнялася, зрозуміло, що у кращий бік, від тієї занудної і мертвонародженої критики, яка панувала тоді в радянській періодиці. Коли б із якихось причин я таки мусив презентувати Марку Твену щось із написаного мною, то, напевно, це був би роман «Кохання, Дао і марципани». Серйозність цього твору неможливо збагнути без залучення почуття гумору.

«У мені більше нехоті до письма, аніж потягу»

— Чи легко бути літератором? (І в сенсі пошуку натхнення, і щодо можливостей заробити собі на хліб з маслом). Зокрема, й цікавить, як впливає на діяльність українського митця міжнародна або вітчизняна премія чи лауреатство?

— У мене нема відповіді на це запитання. Кому як. Коли Остап Бендер, прибувши до якогось містечка, запитав у першого стрічного двірника, чи є у місті наречені, той відповів, що для декого і кобила — ​наречена. Якщо письменник одержимий творчістю, натхнення можна черпати з чого завгодно. У Анни Ахматової є рядки: «Когда б вы знали, из какого сора / Растут стихи, не ведая стыда, / Как желтый одуванчик у забора, / Как лопухи и лебеда»… Якщо одержимість відсутня, а є лише налаштованість на творчість, потрібно осмислено шукати мотивації. Для когось письмо — ​засіб самовираження. Для мене радше — ​можливість діалогу зі світом. Якби у мене був вибір, я віддав би перевагу будь-якому іншому способові самовираження. У мені більше нехоті до письма, аніж потягу. Мої твори — ​результат відповідальності (для бездіяльності не існує виправдання), вольових зусиль і самодисципліни. Письменницька праця не приносить мені заробітку. За окремими винятками. Гадаю, в Україні знайдеться не більше десятка письменників, котрі живуть зі своєї творчості. І то — ​не так за рахунок гонорарів, як з різного роду грантів і стипендій. Лауреатством при бажанні можна тішити своє самолюбство. На жаль, в Україні не існує механізмів, які б привертали увагу, як це відбувається в багатьох інших країнах, до премійованого автора або його твору. Премії не здатні ні покращити матеріальний стан письменника, ні просунути його по ієрархічній драбині, якби така існувала.

«Продовжуємо жити, ніби з країною нічого й не трапилося»

— А що в нинішньому інформаційному просторі вас тішить, обнадіює?

— Максимально спрощений і легкий доступ до інформації — ​безперечний здобуток. Інтернет і ґаджети — ​великий прорив. У кожен момент, завжди під рукою — ​вільний доступ до словників, енциклопедій, каталогів… Це вражає і тішить. Стосовно надій, хотілося б сподіватися, що інтернет буде для людей чистим джерелом знань, яке вони не перетворять на помийну яму. Що ще? На днях до кількох ворожих до України телеканалів застосували санкції — ​теж радість. Я не проти інакомислення. Однак полярність поглядів не повинна порушувати цілісності.

— Як ви оцінюєте норму, що всі надавачі послуг мають говорити з клієнтами лише українською?

— Однозначно позитивно. Однак той факт, що ми прийшли до цього через тридцять років самостійності, свідчить: це була квазісамостійність. Сподіваюся, що закон прийняли не для годиться, і він працюватиме. У нас надто багато симулякрів, різного роду несправжностей. Ми схильні до самоомани — ​імітацію діяльності видаємо за діяльність, і все це — ​з чистим сумлінням і без докорів совісті. Потрібно визнати, що українцям як нації потрібен психотерапевт. Інакше доведеться мати справу з патологоанатомом. Країну вже покалічили, порізали по-живому. На жаль, ця ампутація ніяк не позначилася на свідомості. Не відбулося осмислення й аналізу, що саме призвело до цього лиха і, головне, не було поставлене питання вибору подальших правильних дій — ​ми продовжуємо жити, ніби з країною нічого й не трапилося.

«Важливо не проґавити той момент, коли ми з дітьми міняємося місцями»

– Якби вас запросили на зустріч із молоддю (із «українським майбутнім»), що би ви сказали передусім хлопцям і дівчатам?

– Я готовий відповідати на будь-які запитання. Якщо нема запитань, не варто й говорити. Не треба плекати ілюзій, що молодь чекає від нас (старшого покоління) настанов. Усьому свій час. Безперечно, батьки навчають дітей, виховують. Це їхній обов’язок. Від найпримітивнішого – показати, як користуватися ложкою, аж до якихось житейських премудростей. Не робити цього – безвідповідально або й злочинно. Найперше, ми зобов’язані вказати дітям на небезпеки, що чатують на них у цьому світі, оберігати від цих небезпек (спочатку), навчати їх прийомам і засобам, щоб (згодом) вони змогли самостійно захистити себе. Ми повинні дати їм критерії, за якими вони зможуть відрізнити добре від лихого. А також – ознайомити з правилами, за якими грають у цьому світі. З урахуванням того, що, можливо, ми самі недостатньо добре розібралися у цих правилах. Дуже часто батьки (свідомо чи підсвідомо) підмінюють інтереси дітей власними інтересами. Напевно, рідко коли спілкування батьків і дітей буває цілком безконфліктним, так само, як і правота ніколи повністю не буває на боці батьків. Дітям варто дослухатися до думки батьків, щоб не розпочинати з нуля (у цьому смисл тяглості традиції), а батькам потрібно адекватно приймати неслухняність і новаторство дітей (без виходу за межі традиції не було б прогресу). Виховувати можна лише до певного віку. Далі для обох поколінь розумна і прийнятна форма контакту – діалог. Діти повинні бути розумнішими від своїх батьків. Важливо не проґавити той момент, коли ми міняємося місцями. Коли вже мова дійсно йде про «українське майбутнє», то більше важить не те, що я можу сказати молодим людям, а що вони готові сказати мені.

«Писання – це кожного разу самовизначення»

– Що і хто у житті дарує вам невимовну радість і щасливість?

– Моя родина. Мої книги (маю на увазі книгозбірню). Моє заняття (не стану називати його роботою). З рідними й просто, й складно. Просто, бо достатньо того, що вони у мене є. Складно, бо люблю їх більше, ніж себе, дорожу ними більше, ніж собою. Я вкладаю себе у кожного з них, від цього зміщується сенс мого буття. Вони живуть своїм життям, і я залежу від кожного їхнього поруху. Книги вчать благородства. Вони розумніші, талановитіші, поінформованіші... Кайфуєш від того, що не розминувся з цим розумом, талантом, інформацією... Книг багато, але це не пригнічує, а надихає. Писання – це кожного разу переборення себе, кожного разу – самовизначення. Так, це моя лінь, моя нехіть, моя безпорадність, інший усякий мій дріб’язок, який тільки й існує, щоб вічно дошкуляти мені... Але я – той, хто мислить (це мій вибір), тому я буду робити те, що вирішив... Я – той, хто пише. Так я, можливо, й зопалу, безпідставно, колись вирішив. І тепер уже не випадає відступатися. Усе це цілком вимовне. Невимовний лише Бог, який, аби не згадувати його всує, по замовчуванню постійно присутній у моєму житті.

– Про що вам ще хочеться написати-сказати людям?

– Природа творчості така, що твір містить у собі значно більше сенсів, ніж автор свідомо вкладав у нього. А природа письменника така, що яким би великим не було число творів, що вміщають сказане, несказане завжди буде перевершувати.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.