Чи писатимуть через 100 років про захист української мови? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.05 € 31.85
Чи писатимуть через 100 років про захист української мови?

Отримати бажане «на тарілочці» не просто навіть тоді, коли законно.

Фото з сайту vin.gov.ua.

Чи писатимуть через 100 років про захист української мови?

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь» Оксана КОВАЛЕНКО

…упевненістю деяких людей, що вони мають виняткове право на «арігінальність»

Знайомий розповів ситуацію про навчання сина, який здобуває фах в одному із київських університетів. Один з викладачів закладу зі статусом «національний» попередив студентів, що українською їх навчати не зможе, бо йому зручніше російською. Він не запинатиметься, то ж комфортніше буде усім. Мовляв, необхідні папери (певно, йдеться про персональну відповідальність) підписав. Приймати у дітей виконані завдання цей посадовець готовий на обох мовах. Ця розмова відбулася тому, що в країні ось уже місяць, як працює законодавча стаття про перехід сфери обслуговування на українську. Як на мене, у попередженні не пролунало головного — ​запевнення, що людина збирається працювати над своєю українською. Все-таки мова про закон, про державний навчальний заклад і про молодь, яка робить висновки з усього. Якщо дуже-дуже треба порушити, то чому б і ні… А тут ще ЗМІ поширили звістку про знайдений в архіві документ щодо підтримки української мови, написаний сто років тому. 23 серпня 1918 року старший прокуратор Генерального суду звернувся до міністра юстиції з такими словами: «Не торкаючись права приватних осіб на вживання російської мови в їхніх відносинах з Державними інституціями, Генеральний суд на загальних зборах 20 серпня цього року… звернув увагу на бажаність видання нового закону про обов’язковість вживання української мови у відносинах між Українськими Державними інституціями». Гадаю, що опублікують мої колеги на цю тему через сто літ? А тим часом невтомно правлю своїх дітей: «Замість «даже» у нас є чудове «навіть», а оце «арігінальний» тільки дві чужі літери має». Вимітаємо таке з нашої хати не перший десяток років, бо справа ця буде надсерйозною, аж поки навчимося приструнювати тих, хто грішить винятковістю.

… тим, як майстерно брешуть про «все погано»

Користувачі фейсбуку в січні–лютому поширювали інтерв’ю знаного у світі українського художника Івана Марчука, який з гіркотою розповідав, що полишає цю країну та їде разом із картинами туди, де живеться цивілізовано, де йому будуть раді й де люди радіють успіхам одне одного. Відео породжує дуже гнітючі думки. (Головна — ​у нас немає майбутнього). Нюанс у тому, що занепадницьким настроєм художник ділився не тепер, а... ще два роки тому! Однак із чиєїсь важкої руки (упевнена на тисячу відсотків, що не випадково), інтерв’ю авторитетного українця випхали на поверхню й тиражували як нове. Дуже сильний фейк, який б’є по емоціях, породжуючи зневіру й навіть агресію. Зважаючи на те, що, за статистикою, після телебачення соцмережі — ​на другому місці за популярністю й що багато хто сприймає їх як класичний засіб масової інформації, хвилі пішли… Одним словом, інформаційна війна в дії.

 Щодня 373 українці дізнаються про онкологічний діагноз і кожен 
шостий відмовляється звертатися до лікаря 
через високу вартість лікування…

А наш художник, на щастя, нікуди не поїхав. І дасть Бог та посприяють люди — ​не поїде: на своїй сторінці в тому ж таки фейсбуці 8 лютого Іван Марчук повідомив, що міська влада Канева прагне відкрити музей його імені. З інформації відомо, що канівчани збираються відремонтувати колишній районний будинок культури й матимуть за честь «виправити велику помилку й стати першим містом, де відкриється така установа». Сам Марчук, коментуючи цей справедливий намір, без зайвих емоцій написав: «Є така ідея».

… мистецтвом жити. Навіть з онко

«Тепер я не впускаю у своє життя непотрібних та токсичних людей, люблю справді смачну та красиву їжу, вмію милуватися світанками та радіти кожному прожитому дню, як ніхто розуміючи, що Завтра може не настати…», — ​ці слова належать пані Олі, нашій землячці, якій довелося боротися з онкозахворюванням. У соцмережі вона опублікувала щирий допис про те, як жила у хворобі: «Я найбільше боялась Публічності своєї хвороби. Боялась, що навколишні дізнаються, що я «не така», що хвора, «прокажена»… Дізнаються і почнуть мене жаліти, а тоді я втрачу свою платформу під ногами і замість того, щоб Боротись, почну себе жаліти сама…».

Жінка агітує читати книгу харків’янки Альони Воробйової «Мистецтво жити під час хіміотерапії» як такої, що підтримує й штовхає до опору. Коли запитувала в Ольги дозволу опублікувати дещо з написаного, вона погодилася й зауважила, що було б добре, якби її відвертість подарувала комусь мотивацію, якої їй свого часу дуже бракувало.

Її зізнання з’явилося майже тоді, коли й інформація від Міністерства охорони здоров’я, що із середини лютого в країні працює інтернет-сервіс «Ліки для онкохворих — ​Підпишись на життя». А разом з цим МОЗ повідомило цифри, що вражають: щодня 373 українці дізнаються про онкологічний діагноз і кожен шостий відмовляється звертатися до лікаря через високу вартість лікування…

Знаю, що багато хто свідомо, коли чує про чийсь біль, перемикає канал, перегортає газетну сторінку, закриває вкладку (якщо йдеться про ґаджет). Звісно, є смисл у думці, що вистачає і своїх клопотів, то нащо перевантажуватися… Однак, є й інші сенси. Одним із них після непрошеного майстер-класу ділиться пані Ольга: «Важливо… зрозуміти, на яку фігню ми витрачаємо свій час, здоров’я та кошти. Переосмислити. Зупинитися. Змінитися».