Степана Кожум’яку звільнили з табору смертників, аби побудувати бункер Сталіну - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Степана Кожум’яку звільнили з табору смертників, аби побудувати бункер Сталіну

Відкриття залізобетонного мосту в м. Новомиргороді на Кіровоградщині через річку Велика Вись. 20 жовтня 1962 рік. Цей міст служить ще й досі.

Фото з сайту esu.com.ua.

Степана Кожум’яку звільнили з табору смертників, аби побудувати бункер Сталіну

А мости, спроєктовані і зведені ним на Кіровоградщині, служать землякам ще й донині Степан Кожум’яка понад усе любив Україну. Він один із тих, хто, пройшовши всі пекельні кола радянської каральної машини (від русифікації власного прізвища «Кожемякін» до каторжанського бараку смертників), не зламався та боровся за українську мову, культуру до останнього подиху. І хоч часом гостро критикував українців за пристосуванство, безмежно вірив, що «народ наш таки буде колись увесь свідомий»

Народився Степан Кожум’яка 4 грудня 1898-го в Новомир­городі на Кіровоградщині. У 1917 році закінчив Єлисаветградські земські педагогічні курси. Випускав журнал «Лісовий струмок», в одному з номерів якого жорстко розкритикував радянську владу. Згодом був звільнений з посади завідувача Новомиргородської школи й позбавлений членства в Спілці вчителів.

Він завжди ходив у вишиванці. Грав на бандурі.

У 1928-му Кожум’яка закінчив мовно-літературний факультет Одеського інституту народної освіти, захистивши дипломну працю «Борис Грінченко». Він завжди ходив у вишиванці. Грав на бандурі. Пропагував серед однокурсників ідею автономності України та відверто розповідав правду про події часів УНР. Тому не дивно, що на останньому державному іспиті Степана заарештували і заслали на 3 роки до Йошкар-Оли.

1969 року Степан Кожум’яка започаткував традицію покладання березневих вінків до пам’ятника Шевченку в селі Лип’янка на Чернігівщині.
1969 року Степан Кожум’яка започаткував традицію покладання березневих вінків до пам’ятника Шевченку в селі Лип’янка на Чернігівщині.

Кожум’яка розумів: викладати дітям українську мову та літературу так, як хотів і відчував, — ​більше не зможе. Тож після повернення із заслання закінчив Харківський автошляховий інститут і став мостобудівником. У своїй бригаді він запровадив суворе правило: за кожне лайливе слово штраф — ​1 карбованець. На ці гроші купував книжки і дарував робітникам. Вважав, що нормальна людина повинна щодня прочитувати не менше 50 сторінок.

У своїй бригаді він запровадив суворе правило: за кожне лайливе слово штраф — ​1 карбованець.

Коли 29 листопада 1937-го Степан Демидович пізно ввечері повертався з роботи, ще здалеку побачив яскраве світло в усіх вікнах свого помешкання, а біля воріт — ​авто з приглушеними фарами. «Майнула думка скочити на залізничну станцію, дістатися до старшої сестри в Новомиргород, а звідти — ​по глухих селах… — ​згадував пізніше чоловік. — ​Потім подумав: у чому ж моя вина, чого мені боятися? Відчинив хвіртку і зайшов до хати». На цей раз його засудили уже до 10 років. Тяжкий етап — ​табір Самарлаг. Через нестерпні умови, важку працю на будівництві, голод і холод люди тут вмирали, як мухи. Хворого та знесиленого Кожум’яку від смерті врятували знання технології торкретбетону, завдяки яким його перевели споруджувати секретні об’єкти, зокрема величезне підземне сховище для Йосифа Сталіна і всього керівництва СРСР на випадок евакуації під натиском німецьких військ. У 1947 році Степана Демидовича звільнили. А в 1949-му за націоналістичні переконання заслали на вічне поселення до Красноярського краю.

Читайте також: «9 травня для мене – друга Пасха», – скандальний настоятель з Волині.

Додому, до рідного Новомиргорода, він повернувся тільки після смерті Сталіна, маючи за плечима вже 56 років, з яких 20 провів у тюрмах і таборах.

Степан Кожум’яка вважав, що «українська інтелігенція повинна грудьми стати за мовні права свого народу. Тому, мешкаючи в убогій хатині із солом’яною стріхою, яку називав куренем, він продовжив свою боротьбу. Звертався з петицією до Верховної Ради УРСР, Спілки письменників України, редакцій газет і журналів, вимагаючи «припинити дику дискримінацію мови багатомільйонного українського народу». Самотужки уклав «Автошляховий словник» (проєктував і зводив мости через річку Велика Вись на Кіровоградщині, які й до сьогодні надійно служать землякам). Відстоював повернення до української абетки вилученої літери «ґ». Клопотався про видання творів зарубіжної класики та журналу «Кур’єр ЮНЕСКО» українською мовою. Поширював працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби і позацензурні вірші Василя Симоненка. А ще ініціював встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку (скульптура Івана Гончара) в селі Лип’янка на Черкащині, а також започаткував традицію привозити з Новомиргорода до Лип’янки вінки і квіти Кобзарю 9 і 10 березня та 22 травня.

На жаль, Степан Кожум’яка, який так прагнув побачити Україну вільною, не дожив до проголошення її незалежності. Він помер 31 серпня 1989 року.

«Дід Степан був філософом по життю, знав іноземні мови, читав в оригіналі Шекспіра та Байрона. Удома в нього стояла велика скриня, повна рукописів. А книжок мав стільки! На кожній — ​екслібрис із написом власного прізвища та словами «Борітеся — ​поборете». Ця людина, на мою думку, варта того, щоб про неї знали і пам’ятали», — ​каже режисер Олександр Жовна, який у 2014-му зняв про відомого новомиргородця художньо-документальний фільм «Милі мої українці». До речі, Степана Кожум’яку зіграв наш земляк, волинянин, народний артист України Петро Панчук.

У 2007 році в Новомиргороді відкрили кімнату-музей Степана Кожум’яки. А в листопаді 2015-го його іменем було названо одну з вулиць.

Ольга ВЕКЕРИК

За матеріалами uain.press, zn.ua, vechirka.com.ua.