Перша українська «тревел-блогерка» народилася 114 років тому в родині галицького священника - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.19 € 32.29
Перша українська «тревел-блогерка» народилася 114 років тому в родині галицького священника

На тлі її мандрівок сучасні телевізійні подорожі виглядають не такими вже й захопливими.

Фото із сайту na­skryzhalyah.blogspot.com.

Перша українська «тревел-блогерка» народилася 114 років тому в родині галицького священника

Якби ця знана на весь світ українка жила тепер, вона б з легкістю заткнула за пояс багатьох сучасних блогерів, а своїми екстремальними подорожами втерла носа навіть Дмитру Комарову. Софія Яблонська — ​авторка перших українських тревелоґів, кінооператорка та фотографиня. Ще задовго до інстаграмної доби ця звичайна дівчина із села Германів Львівської області дивувала своїх шанувальників розповідями про мандрівки по близьких та далеких «закордонах», які у той час здавалися просто неймовірними історіями на межі фантастики. На початку 1930-х для галицької преси це стало справжньою сенсацією. На таке раніше не наважувався ніхто — ​щоб молода і неодружена панянка, та ще із родини священника, сама їздила найекзотичнішими країнами світу!

Яблонська пише свої нариси та відправляє на батьківщину відразу з місця подорожі — ​у режимі реального часу, а також надсилає у Францію відзнятий матеріал. Блискучі репортажі мандрівниці, опубліковані на сторінках львівських часописів, читачі смакували, як екзотичне вино чи марципани. А її книги «Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії» вмить стають бестселерами. Щоразу, коли приїздила до Львова, ця дивовижна жінка, яка однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою, збирала повні зали натхненних слухачів і слухачок, для яких подорожі — ​нездійсненна мрія.

Софії частенько доводилося спілкуватися мовою жестів. Та щира усмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива, і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії.

Однак, крім захвату, на мандрівницю звалюється і шквал критики за таку зухвалу поведінку. Галицьке панство обурювалося: мовляв, не пасує молодій жінці самій подорожувати далекими світами без добропорядного супроводу. Коли до обговорення із в’їдливими коментарями долучилася польська преса, на захист Софії стає не лише українська інтелігенція, а й власник французької кінокомпанії «Опторґ-Юнан-Фу» Жан Арден, який написав лист на підтримку Яблонської до видання Lwowski Ilustrowany Express. Саме на його замовлення українка готувала кінорепортажі з Марокко, а потім із Далекого Сходу.

Софія Яблонська стала однією з перших жінок, яка подорожувала з фото­ та кінокамерами.
Софія Яблонська стала однією з перших жінок, яка подорожувала з фото­ та кінокамерами.

 

Яблонська стає однією з перших жінок, яка подорожує з кінокамерою. На тлі її екстремальних мандрівок сучасні тревел-шоу виглядають не такими вже й захопливими. Адже Софію не цікавлять звичні туристичні маршрути. «Ненаситний інстинкт хапливої мандрівниці гнав мене якнайдалі від залізничних шляхів, корабельних ліній та битих доріг», — писала вона. Годі й уявити, як ця дівчина ледве не потрапила в полон до сахарців-кочівників і під палючим пустельним сонцем втекла від арабських рушниць. Потім вона побувала в гостях у каїда, виграла у нього в шахи та ледь не отримала в подарунок арабку. Згодом Яблонська зважується на справжню навколосвітню мандрівку з обов’язковим відвіданням екзотичних островів у Тихому океані — ​Таїті та Бора-Бора. Маршрут був такий: з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію.

Софії частенько доводилося спілкуватися мовою жестів. Та щира усмішка «дорогої міс України» (так називали її аборигени) творила дива, і їй вдавалося налагодити контакт навіть із вороже налаштованими до європейців мешканцями островів Океанії. І всюди вона досліджує місця, людей, звичаї, які ще не піддалися колонізаційному впливу і залишилися автентичними. Потрапляє на імператорське весілля у Аннамі і має аудієнцію в останньої таїтянської королеви Марао; на Балі бере участь у релігійних церемоніях, спить на долівці в хижах разом із полінезійцями і полює із ними на акулу, а на тигра — ​в Лаосі; у Китаї, незважаючи на перестороги, йде «глипнути одним оком» на вечірній Юань — ​«країну піратів», де місцеві зустрічають її каменюками; вона мало не помирає від малярії, соку отруйної орхідеї та укусу гадюки, яку тубільці називають «зрадливим листком смерті»; у Сайгоні українка їсть суп фо-бо у вуличного кухаря — ​на цю дивину збігаються подивитися всі місцеві.

Мала Яблонська багато клопоту і через забобонних тубільців, які не хотіли, щоб їх знімкували. Вважали, нібито ця чорна коробка відбирає душу. Тому дівчина вдається до хитрощів. Вона орендує крамницю на найбільш жвавій вулиці. Перед входом вивішує напис китайською «Імпорт та експорт гуртових товарів», а щоб ні у кого не виникало бажання щось придбати, «продає» автомобілі й літаки. Софія заліплює вітрину жовтим папером та спокійно знімає китайців, які йдуть повз її вікно. «Врешті мені вдалося сфільмувати не тільки щоденний перехід караванів, носіїв, возіїв і похід засуджених, але навіть весільну процесію і парадний похорон одного юанського багатія… По закінченні підготовки фільму я оголосила «банкротство» мого підприємства, щоб надто швидкою ліквідацією не викликати підозріння або недовіру у мого господаря».

Куди б не манили її далекі обрії, вона завжди залишалася українкою. Кожного разу Софія малює мапи і каже, що знає їх напам’ять краще, ніж молитви, — стільки у світі доводилося пояснювати, хто такі українці і що таке Україна. Вона називає свого чоловіка француза Жана Удена Іваном, годує його галицькими стравами та навчає українських слів, призвичаює китайців вишивати рушники, їсти борщ та доїти корову (її в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу). А одного разу в листі до подруги Софія пише: «Мені вдалось зберегти небагато цінних особистих речей, з якими я ніколи не розлучалася: гуцульську ляльку — ​дарунок українок після моїх читань в Галичині; книжку віршів Кобзаря; та, врешті, дерев’яну різьблену мисочку, на якій ще видно напис: «Чим хата багата — ​тим рада».

4 лютого 1971-го Софія Яблонська загинула в автокатастрофі. Вона їхала в Париж на зустріч із видавцем та везла рукопис нової книги.

Ольга ВЕКЕРИК

За матеріалами localhistory.org.ua, photo-lviv.in.ua,

lowcost.ua.