«Дякую за те, що я вдома» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.53 € 31.08
«Дякую за те, що я вдома»

«Її, майже вісімдесятирічну, донька забирала на «доживання» до себе у столицю».

Фото із сайту depositphotos.com.

«Дякую за те, що я вдома»

— Ой леле! — ​Маринка аж підскочила, вийшовши з хати. — ​Вам кого?

На ґанку, підставивши обличчя сонячним промінчикам, сиділа старенька. Вона, мов той кіт, що дочекався весни, гріла то один, то другий бочок. Усміхалась, мов немовлятко у колисочці. Але не це збентежило Маринку — ​здоровенний пес Сірко, який навіть на горобців гавкав, не даючи їм щебетати спокійно, облизував старенькій руки і зазирав вірно в очі.

— Ви до кого? — ​знову повторила своє запитання Маринка.

Жінка, мов від сну прокинувшись, поглянула на господиню.

— Я додому, — ​і нічого не пояснюючи, знову відвернулась, підставивши обличчя сонечку.

Маринка заскочила до хати будити Степана. Чоловік ледь зрозумів, що від нього дружина хотіла. Так сонний і вийшов, а побачивши стареньку, отетерів:

— Тьоть Валь, а ви тут як? Галина з вами?

Старенька з тією ж щасливою усмішкою поглянула на Степана:

— Галя? А до чого тут вона? Я вдома, синку! Я вдома.

Степан попросив дружину нагодувати і напоїти чаєм стареньку, а сам заскочив у хату телефонувати донці тітки Валі. Ще десять літ тому, будучи парубком, купив він цей дім у тітки Валі. Тоді її, майже вісімдесятирічну, донька забирала на «доживання» до себе у столицю. А тут на тобі! Якщо чесно, Степан і не думав, що старенька ще жива. Це ж скільки їй — ​90?

— Тьоть Валь, Галя хвилюється. Там вас уже у розшук подали. Вона дві ночі не спала, вас по всьому місту шукали. Ви чого тут?

— Я вдома! — ​все з тією ж усмішкою сказала старенька. А потім нагнулась і поцілувала здоровенного пса у самісінький ніс. — ​Он і Сірко впізнав, усю ніч від мене не відходить. Щось скимлить, розповідає.

…Галина приїхала вже за три години. Зі сльозами на очах кинулась обіймати матір. Просила вибачення за незручності і все намагалась стареньку посадити в авто:

— Мамочко, їдьмо додому. Так нас налякала. Ми ж три дні не спали і не їли — ​все тебе шукали.

Я тут сиділа, коли ти, донечко, з татом оту вишеньку садили. А отой горіх я з ним ще до твого народження посадила.

Хоч як просила донька, а старенька і з місця не зрушила:

— Роби, що хочеш, а я Богу душу на рідній землі віддам. Весна ж, доню. Ти чуєш, як земля пахне? Я насиділась на твоєму шостому поверсі — ​досить. Невже не розумієш, що я й до літа не дотягну. Дай останню мою весну вдома зустріти. Дай подивитись, як бджоли мед із квіту чи вишень беруть. Дай я зорі, доню, побачу.

Слухали бабцю і плакали всі, а найбільше Галина. І просила маму, і навколішки ставала, а та одне мов заведена повторювала: «Я вдома».

Троє розгублених дорослих, усі в сльозах, стояли над бабусею, яка нічого і нікого навколо не бачила і не чула, а просто глибоко вдихала рідне повітря і мружилась на весняному сонечку. 

— Що з нею робити? Як далі бути?  У нас і родичів тут немає вже, — ​бідкається Галина. — ​От куди нам із нею? Хоч плач.

Читайте також: На Олімпіаді спека: російська спортсменка втратила свідомість

Маринка і Степан лиш поглянули одне на одного, все зрозуміли. Бабця з Галиною залишаться в них хоч на перший час, доки старенька не погодиться поїхати назад.

А вона ніби й знала, що так усе складеться. Зайшла до хати, сіла на диванчик, що стояв на веранді.

— Я тут сиділа, коли ти, донечко, з татом оту вишеньку садили. А отой горіх я з ним ще до твого народження посадила. Пам’ятаєш, на ньому висіла твоя гойдалка. Я перу, а ти літаєш, мало сонця босими ногами не діставала.
Дивні ті два місяці були. Для всіх дивні. Семен, Маринка і Галина стали свідками чогось більшого і величнішого, над чим не владен час і люди. Тітка Валя щиро раділа кожній хвилинці, кожній секундочці життя. Мов дитя тішилася барвами, звуками і кожним порухом весни. Вони біля неї вчились бачити світ. Він такий прекрасний, а ми все біжимо і не хочемо помічати.

…Її не стало у травні. Ще звечора попрощалась з усіма, дякувала Степану і Марині за те, що прийняли:

— Ніколи і нікому, дітки, не віддавайте рідної хати. Дякую, мої хороші, вам за все. Дякую за те, що я вдома.