«Козак до кінчиків вусів…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.53 € 31.08
«Козак до кінчиків вусів…»

Тарас Силенко не просто виступав із кобзою, він намагався відповідати званню «кобзар» усім своїм виглядом, поведінкою, світосприйняттям.

Фото із сайту honchar.org.ua.

«Козак до кінчиків вусів…»

«Українська пісня лікуватиме душу народу, коли її змалечку вивчатимуть і співатимуть діти»

22 червня в Києві помер 49-річний Тарас Силенко (на фото) — ​видатний український кобзар, бандурист, член Київського кобзарського цеху, історичного клубу «Холодний Яр» та Національної спілки кобзарів. Усе своє життя він присвятив відродженню кобзарської традиції та забутих сторінок українського епосу, створив свою версію співання «Слова о полку Ігоревім». У його репертуарі — ​сотні народних (періоду Київської Русі, чумацьких, козацьких, повстанських, ліричних) і авторських пісень, зокрема: «Та ходить Швачка по Хвастові» (про Коліївщину), «Гей знизу, із лиману» (про руйнування Січі), «Слово о погибелі Землі Руської» (переспів аноніму XIV ст.), псалма «Бідна моя голівонька» (слова і музика Івана Мазепи), «Дума про голод 33-го року». Тараса Силенка бентежило, що не звучать на широкий загал пісні про холодноярських отаманів. Тож він буквально по крупинках відшукував їх, старався записати якомога довші варіанти текстів, до деяких додавав музику…

Читайте також: Казали: «Потрібна пересадка серця — ​їдь до Америки», а нове подарували у Ковелі!

Концертував по всій Україні, а також у Польщі, Чехії, Словаччині, Австрії, Німеччині, Франції, Румунії, Литві, Латвії. Добре освоїв техніку гри не тільки на академічній (хроматичній), але й на старосвітській (діатонічній) бандурі. Виступав на сценах і вулицях. Був одним із перших музикантів, хто під час Революції гідності перебував із протестувальниками на барикадах і наснажував їх своїми співом та грою.

За словами директора Музею Революції гідності Ігоря Пошивайла, Тарас Силенко завжди був особливим, цілеспрямованим, харизматичним, непохитним, полум’яним, до нестями залюбленим у рідну історію, культуру, віру: «Завжди на передку — ​у захисті традицій, мови, пісні, свободи. Таким козаком Мамаєм запам’ятався він мені на майданівській барикаді у лютому 2014-го».

Такі, як він, — ​поводирі нації та України.

«Такі, як він, — ​поводирі нації та України. Вони за своєю суттю є подвижниками й носіями духовності народу. Втратив матір у 16 років. Виховав наступника — ​сина Святослава, якому передав кобзарську справу. Мріяв про українську Україну. Втілював мрію в життя справами: співав народні пісні, творив свій епос і свою героїку та лірику. Колись побачила в нього в руках маленький зошит. Виявилося, у ньому записані всі 300 пісень, які Тарас виконував. Міг грати й співати безконечно. Лагідний, чутливий, добрий, уважний до людей. Козак до кінчиків вусів», — ​згадувала бандуристка Тетяна Лобода.

Одну зі своїх останніх музичних композицій кобзар записав на відео у легендарному Холодному Яру в травні 2021-го. Саме там колишній народний депутат Юрій Левченко помітив, що Силенку погано й наполіг, аби той серйозно задумався над якісним обстеженням, запропонував свою допомогу: «Через кілька днів Тарас мені зателефонував, виявилося, що у нього рак, уже четверта стадія, — ​згадував. — ​Як прикро тепер, що ми не перетнулися раніше, адже хтозна, може, вдалося би його врятувати…»

Тарас Силенко став справжнім символом кобзарства і взірцем наслідування для молодших поколінь. Якось в інтерв’ю він сказав, що своєю працею прагне заповнити прогалини у нашій історичній пам’яті, адже пісня може лікувати націю: «Вона лікуватиме душу народу, коли змалечку, зі шкільних років ​і вдома, і в школі діти вивчатимуть і співатимуть пісні свого народу. Починаючи від котика, далі — ​про любов до батьків, пізніше — ​до дівчини чи хлопця, до своєї країни. Ну й, звісно, патріотичні пісні — ​про козаків, січових стрільців, холодноярських отаманів, повстанців УПА… І тоді у вихованої на цих піснях дитини з’являється відчуття того, що вона має якийсь стержень у цьому житті, якийсь магніт, якусь прив’язку. Усе те, що ми успадкували від предків, має усвідомлюватися як найбільша святиня, до якої треба завжди прагнути, яку треба берегти, плекати».

За матеріалами ukrinform.ua, gazeta.ua, ukrreporter.com.ua, novynarnia.com, vechirniy.kyiv.ua.

Ольга ВЕКЕРИК.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.