Несказане «Люблю» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.35 € 30.57
Несказане «Люблю»

«Іноді краще сказати, ніж змовчати».

Фото із сайту pinterst.com.

Несказане «Люблю»

Поки в моїй каві розчиняється цукор, я відчиняю свою потаємну шухлядку — ​сховок не сказаних слів

Там приховані різні слова — ​ніжні, пестливі, сердиті, колючі, полум’яні, холодні, гострі. Кольорові, як монпансьє. Або й безколірні.

Різні.

Прості. Складні. Багатозначні.

Слова про кохання, про ненависть, про біль, про розпач, відчай, насолоду. Слова усміхнені і заплакані. Дзвінкі й прозорі, як кришталь, чи шиплячі, як гримучі змії. Гіркі і солодкі. Животворчі і вбивчі.

Слова пристрасті, слова прохань, прощань і прощень, щирих побажань і навіть проклять.

Слова, які мовчать дуже голосно і неймовірно тихо.

І чи втішить тебе те, що не сказаного слова ти — ​господар, а сказаного — ​раб?

Мовчать.

Кожне з них не було промовлене вчасно — ​саме тоді, коли воно було правдою. В момент, коли я проживала саме цю емоцію, саме цей стан, на позначення яких люди і вигадали це слово.

Хто знає, чому я вирішила змовчати тоді, що спинило мене від того, щоб випустити ті слова у світ, як випускають із клітки на свободу птахів? Чому я лишила ці слова у сховку, а не віддала тому, кому вони призначалися?

Вони могли подарувати крила і піднести когось до небес або занурити в темряву, ставши тягарем на довгі роки. Чому я вирішила, що не варто? І якщо із зануренням у темряву ще більш-менш зрозуміло, то з небесами — ​якось не дуже.

Не сказані «кохаю», «ти важливий для мене», «я — ​з тобою»…

При цьому не менш важливі на момент відчуття, але теж не сказані — ​«ти робиш мені боляче», «не заступай за мої межі», «поговори зі мною, не мовчи».

І от всі вони живуть зі мною. Пропалюють мені душу, коли ще занадто гарячі. Намагаються вирватися в ефір якщо не сказаними, то написаними. Іноді так і стається. До речі чи не до речі. Згодом оці з якихось причин не сказані поволі втихомирюються.

Я іноді відчиняю сховок, оживляю їх спогадами, дослухаюся до їхнього шепоту і крику. А вони в мені шепочуть. І кричать.

Чи промовила б я їх зараз, якщо би повернулася у минуле?

Можливо.

Особливо — ​не сказане «люблю», яке нібито завжди є час сказати — ​і от — ​невблаганний час збігає і сказати нема кому. Можна просто промовляти у Всесвіт, думаючи, що всі, кого ти любила за їхнього життя, чують, та і знають, що ти їх любиш.

Але не сказане у певний момент — ​залишається не сказаним.

Щось із того не сказаного уже втратило значення.

Проте — ​не все.

І чи втішить тебе те, що не сказаного слова ти — ​господар, а сказаного — ​раб?

Не завжди.

Іноді краще сказати, ніж змовчати.

Наталка МУРАХЕВИЧ,
із серії «Поки розчиняється цукор»