Курси НБУ $ 29.25 € 30.91
«Через сім днів після знайомства я запропонував Галині  руку й серце»

П’ятьох онуків подарували батькам їхні троє дітей.

Фото з домашнього архіву родини Римарчуків.

«Через сім днів після знайомства я запропонував Галині руку й серце»

Ніхто, крім тебе У подружжя Римарчуків із села Залізниця, що на Волині, недовгим був букетно–цукерковий період залицяння. Але за 35 років шлюбу Галина й Анатолій ніколи не пошкодували, що так швидко вирішилася їхня доля. Подякою за прожиті в любові літа є їхні троє дітей і п’ятеро онуків

«Мене, чужачку, ледь не побили, бо серед молоді в клубі була, як я зрозуміла, закохана в Анатолія місцева дівчина»

Вони обоє родом із Рівненщини. Галина Петрівна — із Кухітської Волі Зарічненського району. Мала батьківщина Анатолія Федоровича — село Острівськ, що належало до Кухітволівської сільради. Але його батьки, ще як син був малий, перебралися у волинське село Залізниця на Любешівщині. Як же знайшли одне одного наші герої? Коли про це зайшла мова, жінка пригадала:

— Я вчилася у Житомирському сільськогосподарському інституті і працювала звільненим секретарем комсомольської організації в місцевому колгоспі. І ось у 1985 році мене як керівника успішної спілки делегували на Всесвітній фестиваль молоді й студентів, що проходив у Москві. Повернулася, сповнена приємними враженнями, але втомлена з дороги. А тут наш завклубу каже, що треба їхати з концертом на Любешівщину — в село партизанської слави Лобна. Погодилася, бо не тільки співала у вокальній групі, а й зазвичай вела дійство. І сталося так, що за нами приїхав автобусом якраз мій майбутній чоловік, який шоферував у «Сільгоспхімії» в Любешові.

Ось воно щастя бабусі –  побути з улюбленими онуками на природі.
Ось воно щастя бабусі – побути з улюбленими онуками на природі.

 Тоді вони й зустрілися. Юна Галина так сподобалася Анатолію, що додому у Кухітську Волю він віз її уже індивідуальним транспортом — своїм мотоциклом «Ява».

— Як побачив таку гарну дівчину з відкритою душею, компанійську, то зразу вирішив, що вона буде моєю дружиною, — говорить Анатолій Федорович. — Це було кохання з першого погляду — через сім днів після знайомства я запропонував їй руку й серце.

Як побачив таку гарну дівчину з відкритою душею, компанійську, то зразу вирішив, що вона буде моєю дружиною.

Почуття виявилися взаємними. Жінка й досі пам’ятає ту їхню першу зустріч:

— Зайшов в автобус Анатолій — такий високий, підтягнутий, як потім дізнаюся, сильний волейболіст — й відразу дуже сподобався. А ще як після концерту на один–другий танець запросив, то вже нікого, крім нього, не бачила (хоч мене, чужачку, ледь не побили, бо серед молоді у клубі була, як я зрозуміла, закохана в Анатолія місцева дівчина).

Після тієї першої зустрічі в Лобні, що припала на 19 серпня, Спаса, Анатолій кожного дня приїжджав на Рівненщину у Кухітську Волю. Гарно залицявся. А на восьмий день після знайомства вони подали заяву на реєстрацію шлюбу. Жінка пригадує:

— Мати моя не розуміла такого поспіху й казала майбутньому зятю, що, може, варто відкласти похід до сільради. Він не прийняв таку пропозицію.

Як сам чоловік тепер зізнається, поспішав, боячись втратити обраницю — «ще хтось випередить і посватає раніше». Коли подали заяву, то вже закрутилося–завертілося: оглядини, заручини, а 7 листопада 1985–го й весілля відгуляли.

«Свою хату ми звели на болоті, бо в селі місця під забудову не було»

— Після весілля я вже стала залізницькою — в невістки прийшла, — розповідає про початок сімейного життя Галина Петрівна. — Свекруха дуже добра була, а зі свекром у нас стосунки, як кажуть, не складалися — все йому щось «не так». А тут я уже й завагітніла. Тож дуже скоро перебралися ми в хатину, в яку нас пустила тітка Анатолія: маленьку, стареньку (потрібно було добре потрудитися, аби лад у ній навести), зате наша сім’я ні від кого не залежала.

Але в тій, як подружжя каже, шевченківській хатині вони недовго жили. Того ж року, що й одружилися, фундамент під новий просторий будинок залили, а наступного — й новосілля справили, хоч іще п’ять літ викінчували своє помешкання. З цього приводу у подружжя такий спогад:

— Свою хату ми звели на болоті, бо в селі місця під забудову не було, — як ми не просили сільського голову виділити нам земельну ділянку — відповідь була одна: «Нема»…

Рятувало молоду сім’ю те, що той високий, підтягнутий хлопець, який так сподобався майбутній дружині з першої зустрічі, виявився ще й майстром на всі руки. У будинку Римарчуків усе зроблено ним. Анатолій Федорович і грубки вміє мурувати, і плитку класти, а коли захотілося, аби й камін, який надає помешканню романтичного затишку, був, то теж майстра не наймали. А те, що їхній будинок стоїть на колишньому болоті, тепер по–особливому цінується. Це місце, як говорять Римарчуки, сам Бог їм дав. Бо ж у селі — хата на хаті, а тут — роздолля і для квітів, у яких кохається господиня, і для саду, виплеканого руками хазяїна. Людно й весело, коли у бабусі з дідусем гостюють син, двоє доньок із сім’ями.

«Як ми вінчалися, то наші старші діти — Едік і Аліна — іконки тримали»

У 2020–му подружжя Римарчуків відзначило 35–ліття шлюбу. Якими були ці роки? Без зайвого пафосу кажуть, що завжди спільно тягнули сімейного воза.

— Якби не поміч чоловіка, то хіба б закінчила я свій інститут? Хоч і брала «академки», як народжувала, але у 1991–му диплом таки одержала. Ясно, що мама допомагала. Коли діти маленькі були, а в мене сесія починалася, то відвозила їх у Кухітську Волю, а сама вирушала в Житомир. Але ж як підросли, то на Анатолія залишала. Він у роз’їздах був (до пенсії працював у «Сільгоспхімії»), але справлявся.

Через вісім років після весілля Римарчуки взяли церковний шлюб.

— Як ми вінчалися, син і старша донька іконки тримали. Коли священник нас привітав і сказав: «О, тепер ви справжня сім’я!», — то наша п’ятирічна Аліна спитала мене: «Мамо, це що — ви будете знов дітей народжувати?» І справді, через два роки на світ з’явилася ніби й не планована наймолодша донька Наталія. Торік влітку і її заміж віддали. Родина стала ще більшою.

У розмові з подружжям почула й про те, що, як і в кожній сім’ї, у них за тридцять п’ять літ по–різному бувало. Років п’ятнадцять тому, виявляється, до розлучення доходило. Зараз, пригадуючи це, Галина Петрівна говорить:

— У якийсь момент чоловік ревнощами своїми так дістав, що я написала заяву й завезла в суд. Хоч знала, що ми ніколи не розлучимося, просто хотіла трохи налякати його. І ось день судового засідання. У розмові із суддею Анатолій сказав, що й не думає розлучатися. Нам дали місяць на примирення. Одне слово, ми вдвох своєю машиною приїхали в Любешів і так само разом додому верталися.

Після цього у житті Римарчуків, як зараз вони кажуть, — жодних ревнощів. Про те «пробне» розірвання шлюбу більш ніхто й не згадує.

— Зате тепер я п’ю вранішню каву, яку мені чоловік приносить у ліжко. І так уже впродовж п’ятнадцяти років…

Мабуть, кожен подумки оцінив, наскільки є дорогими одне одному і як треба берегти дароване Богом кохання.

Читайте також:

Волиняни аплодують за цей крок, а поляки чи чехи не зрозуміли би нашої радості


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel