Просто хочу з ним цілуватись - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
Просто хочу з ним цілуватись

«Коли я бачу його очі, схожі на морозні агати — ​я думаю лиш про одне: ​хочу, щоб він мене поцілував».

Фото із сайту pixabay.com.

Просто хочу з ним цілуватись

З глибини душі Поки розчиняється цукор у моїй каві, я думаю — ​чому люди завжди намагаються надати всьому значення категорій вічності? Привласнити щось чи когось замість того, щоб мати задоволення від миті, яка — ​просто мить?

— Найбезглуздіше слово, яке мені траплялося, — ​це слово «назавжди», — ​кажу своєму демону, поки він докидає лід у своє віскі і мастить тости апельсиновим джемом із корицею.

— Чому? Гарно ж звучить, — ​демон посміхається, салютуючи мені келихом.

— Але ж це неправда! — ​салютую йому у відповідь філіжанкою з кавою, обережно, аби не розлити.

— Ну так. Але уяви собі якийсь хрестоматійний романтичний момент — ​свічки там, вино — ​і от він їй такий каже: «Я кохаю тебе і хочу бути з тобою сьогодні, бо завтра ​мені просто не належить. Мене може не бути завтра. Або тебе. Або я завтра покохаю іншу. Або ти — ​іншого. То давай розділимо цю мить сьогодні, а завтра — ​побачимо. Може статися, завтра я знову виберу бути з тобою. А може — ​і ні». Як за таких умов закидати вудки надій у майбутнє, мріяти про спільні шляхи, якесь там «довго і щасливо» і «смерть (прости Господи, здалася їм ця дурня) в один день»? Людям необхідні га-ран-ті-ї.

Демон вимовляє слово «гарантії» з інтонаціями банківського клерка, який відмовляє комусь у кредиті. У контексті це звучить смішно, хоч ми розмовляємо нібито про серйозні речі.

— Ти ніколи не думав, що запорукою забезпечення гарантій є дотримання обмежень? Це ніби як сам на себе надягаєш суворий нашийник — ​і свобода твоя — ​лиш на довжину повідка. Інакше в шию вгризаються шипи умовностей, на які ти погодився, вони душать тебе, ти задихаєшся — ​і приречено повертаєшся «до ноги».

— Так і є. Але як ти хотіла, щоб виглядало «назавжди»? Назавжди — ​це приреченість.

Демон доливає собі віскі, в його очах засвічуються дивні помаранчеві вогні й очі стають схожі на приск — ​попіл із жаром, який залишається від нічних багать у степу. Я мимохіть думаю, що приск — ​це те, що залишилось від полум’я пристрастей у моєму серці. Але з жару ще може розгорітись вогонь, якщо в нього кинути щось легкозаймисте…

— Знаєш, я нікого і нічого не хочу назавжди. От справді.

Давай розділимо цю мить сьогодні, а завтра — ​побачимо. 

…Я лиш хочу з ним цілуватись. У моїх мріях це відбувається в якійсь паралельній реальності, якої не існує, бо насправді ж не існує ідеальних реальностей, не обтяжених умовностями.

Але коли я бачу його очі, схожі на морозні агати, — ​я думаю лиш про одне: ​хочу, щоб він мене поцілував. Тут і зараз. Або не тут, не зараз, деінде — ​хочу цілуватися з ним, не заплющуючи очей, занурюючись у безмір його очей, як у море.

Хочу його відчувати.

Хочу знати його запах і смак.

Хочу це — ​просто як розділену мить, бо нічого інакшого насправді бути не може, окрім розділеної миті.

Ці бажання такі прості і такі нездійсненні, як бажання пити вино на даху багатоповерхівки чи гуляти нічним парком — ​для цього ніколи не знаходиться часу чи співучасника, сам же ти на даху чи в нічному парку недоречний, як диригент у порожній оркестровій ямі. Могла би бути музика, ти знаєш яка, ти вмієш зробити так, аби це звучало доладно, але грати її ні з ким.

Не знаю, чому я думаю про поцілунки з ним. І про ці його очі — ​як морозні агати. Просто хочу з ним цілуватись.

Без причин, без наслідків, без минулого і майбутнього.

І хочу зберегти для себе цю мить.

Демон дивиться десь повз мене в розплавлену спекою далечінь літнього ранку і тихо запитує:

— Назавжди?

Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії «Поки розчиняється цукор»

Читайте також: «Ростити таких дітей в Україні – ​подвиг»: волинянка допомагає хворим дітям з Німеччини.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.