«Коли я бачу його очі, схожі на морозні агати — я думаю лиш про одне: хочу, щоб він мене поцілував».
Просто хочу з ним цілуватись
Поки розчиняється цукор у моїй каві, я думаю — чому люди завжди намагаються надати всьому значення категорій вічності? Привласнити щось чи когось замість того, щоб мати задоволення від миті, яка — просто мить?
— Найбезглуздіше слово, яке мені траплялося, — це слово «назавжди», — кажу своєму демону, поки він докидає лід у своє віскі і мастить тости апельсиновим джемом із корицею.
— Чому? Гарно ж звучить, — демон посміхається, салютуючи мені келихом.
— Але ж це неправда! — салютую йому у відповідь філіжанкою з кавою, обережно, аби не розлити.
— Ну так. Але уяви собі якийсь хрестоматійний романтичний момент — свічки там, вино — і от він їй такий каже: «Я кохаю тебе і хочу бути з тобою сьогодні, бо завтра мені просто не належить. Мене може не бути завтра. Або тебе. Або я завтра покохаю іншу. Або ти — іншого. То давай розділимо цю мить сьогодні, а завтра — побачимо. Може статися, завтра я знову виберу бути з тобою. А може — і ні». Як за таких умов закидати вудки надій у майбутнє, мріяти про спільні шляхи, якесь там «довго і щасливо» і «смерть (прости Господи, здалася їм ця дурня) в один день»? Людям необхідні га-ран-ті-ї.
Демон вимовляє слово «гарантії» з інтонаціями банківського клерка, який відмовляє комусь у кредиті. У контексті це звучить смішно, хоч ми розмовляємо нібито про серйозні речі.
— Ти ніколи не думав, що запорукою забезпечення гарантій є дотримання обмежень? Це ніби як сам на себе надягаєш суворий нашийник — і свобода твоя — лиш на довжину повідка. Інакше в шию вгризаються шипи умовностей, на які ти погодився, вони душать тебе, ти задихаєшся — і приречено повертаєшся «до ноги».
— Так і є. Але як ти хотіла, щоб виглядало «назавжди»? Назавжди — це приреченість.
Демон доливає собі віскі, в його очах засвічуються дивні помаранчеві вогні й очі стають схожі на приск — попіл із жаром, який залишається від нічних багать у степу. Я мимохіть думаю, що приск — це те, що залишилось від полум’я пристрастей у моєму серці. Але з жару ще може розгорітись вогонь, якщо в нього кинути щось легкозаймисте…
— Знаєш, я нікого і нічого не хочу назавжди. От справді.
Давай розділимо цю мить сьогодні, а завтра — побачимо.
…Я лиш хочу з ним цілуватись. У моїх мріях це відбувається в якійсь паралельній реальності, якої не існує, бо насправді ж не існує ідеальних реальностей, не обтяжених умовностями.
Але коли я бачу його очі, схожі на морозні агати, — я думаю лиш про одне: хочу, щоб він мене поцілував. Тут і зараз. Або не тут, не зараз, деінде — хочу цілуватися з ним, не заплющуючи очей, занурюючись у безмір його очей, як у море.
Хочу його відчувати.
Хочу знати його запах і смак.
Хочу це — просто як розділену мить, бо нічого інакшого насправді бути не може, окрім розділеної миті.
Ці бажання такі прості і такі нездійсненні, як бажання пити вино на даху багатоповерхівки чи гуляти нічним парком — для цього ніколи не знаходиться часу чи співучасника, сам же ти на даху чи в нічному парку недоречний, як диригент у порожній оркестровій ямі. Могла би бути музика, ти знаєш яка, ти вмієш зробити так, аби це звучало доладно, але грати її ні з ким.
Не знаю, чому я думаю про поцілунки з ним. І про ці його очі — як морозні агати. Просто хочу з ним цілуватись.
Без причин, без наслідків, без минулого і майбутнього.
І хочу зберегти для себе цю мить.
Демон дивиться десь повз мене в розплавлену спекою далечінь літнього ранку і тихо запитує:
— Назавжди?
Наталка МУРАХЕВИЧ, оповідання із серії «Поки розчиняється цукор»
Читайте також: «Ростити таких дітей в Україні – подвиг»: волинянка допомагає хворим дітям з Німеччини.
