Боюся втратити його зрадливі очі… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
Боюся втратити його зрадливі очі…

«Коли спала з Віталієм, їй подругу не було жаль?»

Фото із сайту crushpixel.com.

Боюся втратити його зрадливі очі…

Сумнівів не було — це син подруги. Я стояла і поворухнутись не могла. Він же викапаний Віталик — мій чоловік. Виходить, що тоді, у найважчий момент мого життя, коли знаходилась між небом і землею, вони були разом? Як же житиму далі, знаючи, що коханий мій — зрадник. Тридцять років минуло, але хіба у зради є термін давності?

У те місто я поїхала до санаторію. Завжди їжджу до іншого, а цього разу в зв’язку з ремонтом корпусу поїхала сюди. Яким же було моє здивування, коли одну з процедур прийшла робити моя давня найкраща подруга. Я зраділа, мов дитина. Розплакалась. Обійнялись.

Валентину я тридцять років шукала по всьому колишньому Союзу. Не допомагав ні інтернет, ні телепередачі. Як поїхала моя дорога товаришка, нічого не пояснюючи, так і зникла з нашого життя. Розговорились. Вона усе про мене розпитувала, як з Віталієм живемо, як мої батьки?

Почала і я цікавитись про неї: чому і куди зникла, а вона якось так тему одразу змінила, — все про здоров’я моє питала. А про себе — ну ні слова не сказала. Я очікувала запрошення на гостину. Нам є що згадати. Але Валентина з сумом мовила, що сьогодні їде у відрядження.

А вона благородна, про сина не сказала, аби нашу сім’ю не розбивати, аби після всього не хвилювати. Сама дитину ростила, бо шкодувала мене? А коли спала з Віталієм, їй подругу не було жаль?

Наступного дня я запитала в однієї з медсестричок, куди ж саме поїхала моя подружка, а та лиш поглянула на мене здивовано.

— Валентина — не здорова. Взяла лікарняний на три тижні, щось там геть недобре з нею. Сьогодні зателефонувала, ледь говорила.

Я випросила адресу подруги і помчала її провідати. Сказати, що я Валентину здивувала своїм візитом, так ні. Коли вона мене на порозі побачила, у її очах якийсь острах промайнув. Принесла повні сумки фруктів, а вона здорова і жодних ознак недуги я у неї не помітила.

Гарно ми посиділи. Згадати нам було що, адже росли разом, потім дівували і саме вона була дружкою на моєму весіллі. Дивилась на неї і ніяк не могла зрозуміти, що ж не так. Ніби і не було між нами непорозумінь, ніби і розстались ми друзями, а якесь напруження відчувала. Але все те було пусте. Головне — я її знайшла.

Саме Валентина колись мене врятувала. Не хочу я той період згадувати, але був у моєму житті час, коли не могла ні встати, ні слова мовити. Валентина тоді саме закінчила інститут і взялась мене спасати, хоч усі спеціалісти на мене вже й рукою махнули. Розтирала мене якимись терпкими травами, загортала у вимочене у чомусь простирадло — і під ковдру, масажі робила постійно. Їй допомагав мій Віталій. Так удвох вони мене до життя і повернули.

Ми гарно з чоловіком життя прожили, але був у нас один сум на двох: після тієї недуги я не могла мати дітей. Віталій завжди казав, що то не важливо, але якби ви бачили, як він бавиться із сусідськими дітками. Колись ми навіть дитину з сиротинця взяти хотіли, але… Чомусь не змогли ми цього зробити.

Через три години Валентина, поглянувши на годинник, вибачилась і попросила мене піти, адже у неї запланована якась важлива справа. Ну, не дуже чемно, але я ж теж гість непрошений! Зібралась, вийшла з квартири. Аж тут відчиняється ліфт і виходить молодик. У мене аж ноги оніміли — точна копія мого чоловіка. Привітався, пройшов до Валентининої квартири і відчинив її своїм ключем.

Я так і залишилась стояти. У голові поволі склалась докупи картина величезної неправди довжиною у все моє життя. Віталій і Валентина були разом тоді, коли я була безпомічною. Зрадили! Обоє. Як тільки почала ходити, Валентина зникла. Тож тільки зараз зрозуміла, чому мій чоловік заплакав, коли вона, побачивши мене на ногах, сказала:

— Ось і все скінчилось. Дарина нарешті ходить. Мені більше немає чого тут робити.

Ці слова були адресовані не мені. Вона так тоді прощалась з моїм чоловіком. Цікаво, чи знає він про сина? Напевне, ні, бо ж ніколи і на один день мене не залишав. А якщо дізнається, як вчинить?

Противно зараз на душі. Віталій тоді плакав, значить, любив Валентину. А вона благородна, про сина не сказала, аби нашу сім’ю не розбивати, аби після всього не хвилювати. Сама дитину ростила, бо шкодувала мене? А коли спала з Віталієм, їй подругу не було жаль?

Усе моє життя виявилось ілюзією. Хочеться прийти, про все розповісти Віталію і поглянути в його зрадливі очі. Але щось десь в середині не дає цього зробити. Лячно, що це переверне з ніг на голову все моє існування. А я не хочу. Бо щаслива була до цього дня. Можливо, хай так і буде?

І як правильно вчинити, як жити далі?

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також: Не поділили ухажора: жінка на ґрунті ревнощів зарізала свою подругу.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.