Німець запам’ятав свою служницю з Волині і розшукав її через пів століття - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11
Німець запам’ятав свою служницю з Волині і розшукав її через пів століття

«Нема такого дня, шоб я їх не згадала. Добрі люди, то й добре згадати».

Фото із сайту polissia.net.

Німець запам’ятав свою служницю з Волині і розшукав її через пів століття

98-літня Домініка Залуська (на фото), найстаріша жителька села Бузаки Камінь-Каширського району, в роки війни служила наймичкою в «Германії», а зі здобуттям Україною незалежності почала отримувати від своїх господарів сповнені добра та вдячності листи. І досі, через 80 років, бабуся з трепетом і, здається, до найдрібніших деталей згадує той буремний, а в чомусь і щасливий для неї період роботи на чужій землі…

Попри поважний вік Домініка Василівна має прекрасну пам’ять і світлий розум, любить побалакати. До школи не ходила, але порахує, наприклад, гроші дуже швидко. При дітях–онуках вивчила букви, різні вірші. От тільки писати не вміє, бо ж не до науки колись було. Жили бідно. Щойно Домці (так усі ніжно звикли називати нашу героїню) виповнилося десять років — пішла у найми в сусіднє село Теклине. Корови пасла, орала, дітей доглядала. Потім працювала у Видричах, рідному Поступелі, Любитові…

Цьому фото вісім десятиліть: Домініка Залуська (у центрі)  з родиною Реїв у часи Другої світової війни.
Цьому фото вісім десятиліть: Домініка Залуська (у центрі) з родиною Реїв у часи Другої світової війни.

 — Таке дитинство було — по чужих подвір’ях. А як у Ковелі служила — вибухнула війна. Отоді прийшла додоми, але забрали мене в Германію. Вже там світу побачила. Тільки шо ж чужина, додом кучно… Добрі господарі були, нічого казати: гляділи мене як рідну дочку… Ще ж і знайшов мене через Червоний Хрест. Хлопчина, що зі мною годувався, всього на 7 років менший. Карл. Нігде ж ніхто нікого не шукав, а то за стільки літ! — не перестає дивуватися бабуся. — Нема такого дня, шоб я їх зараз не згадала. Добрі люди, то й добре згадати, — і по мережаних літами й досвідом щоках старенької збігає сльоза.

Їй було 18, коли довелося їхати працювати на чужині. Домініка опинилася «не в правдивій Германії» — у селі на чехословацько–австрійському кордоні.

— Тиждень проходили комісію, люди нам їсти приносили. Вельми добре носила ота моя хазяйка, то все боролися за її. А я що поборюся, як нічого не понімаю?! Але ж довелася вона мені, то вельми сердиті всі були, — відновлює події перших днів остарбайтерства Домініка Василівна.

Добрі господарі були, нічого казати: гляділи мене як рідну дочку… Ще ж і знайшов мене через Червоний Хрест. Хлопчина, що зі мною годувався, всього на 7 років менший. Карл.

З іншого боку, каже, подруги її жаліли, бо ж як–не–як сім’я була незаможною та ще й багатодітною — мали 2 доньки і 4 сини. «Ні в кого стільки не було», тож передбачали, що новоспеченій служниці там доведеться надзвичайно важко. Попри все Каль («Коля по–нашому») і Роза Реї виявилися дуже людяними та турботливими господарями. Їх дівчина звала батьком і матір’ю — «фатер» і «мутер». Добрими до чужинки були й їхні діти. Навіть німецьку мову допомогли швидко вивчити — інші з книжками не могли досягнути такого результату. Невдовзі ніхто з місцевих навіть не здогадувався, що розмовляє з українкою.

Читайте також: Шлях до виставок у Європі почався в Луцькій художній школі (Відео)

Карл Рей із дружиною надіслали  свою світлину на Полісся.
Карл Рей із дружиною надіслали свою світлину на Полісся.

 Реї жили в селі, відтак тримали господарство й обробляли чимало землі. Садили городину, сіяли зернові, плекали виноградник. Урожай восени продавали. Роза рідко бувала на полях — здебільшого доглядала за дітьми, готувала їсти. А от Каль працював без упину. Були в цій сім’ї і свої «ритуали», до яких радо долучили і Домцю — в неділю ходили до церкви (щоправда, після служби працювали в полі), а їли завжди разом за великим столом. Коли ж Домчиній подружці Марусі вдавалося вирватися до неї на вечорки, господар неодмінно пригощав усіх вином і розважав цікавою бесідою. Нехай сприяли їхній зустрічі не найкращі події, обидві сторони змогли зберегти у своїх стосунках все людське, без принижень, докорів і агресії. А потім війна скінчилася, і молода поліщучка після 3 років служби подалася додому. З собою повезла маленьку фотографію зі своєю другою сім’єю, неймовірної краси яскраві хустини та спогади про німецького хлопця Франца, з яким у них зав’язувалися дружні стосунки, але він зник на фронтах Другої світової…

Цю світлину Домініка Василівна зберігає й донині — вісім десятиліть. Багато років навіть уявити не могла, що дехто з людей із цього фото старого знову увійдуть в її життя… Але майже одразу, як стала незалежна Україна, в Бузаки до Домініки Залуської, яка виховала троє дітей і 40 літ доглядала за паралізованим чоловіком, надійшла вістка з Німеччини — від родини Реїв, де вона в юності працювала наймичкою.

З того часу й зав’язалося спілкування. Спочатку — поштою, пізніше — через інтернет. Ділилися останніми новинами, вітали зі святами, розповідали про рідних, надсилали фото. Навіть гостинцями обмінювалися. Для цього, зокрема, зустрічалися в Ковелі з доглядальницею Карла Рея, яка була родом із Тернопільщини. Передали нею до Німеччини волинські делікатеси.

Домініка Василівна не приховує, що радо відвезла б їх і сама, але літа вже далеко не ті. В цілому Реї із Залуськими листувалися більше 25 років. Останнє повідомлення надійшло минулої зими…

Іванна ВЕЛИЧКО,
газета «Полісся».