Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежала голівка дівчинки… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.99 € 32.34
Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежала голівка дівчинки…

Україна сьогодні вшановує пам'ять жертв Голодоморів.

Фото Pixabay.

Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежала голівка дівчинки…

Я не пам’ятаю голоду, але, як мені розповідали, тяжко пережив його. Аби врятувати мене, однорічного, від смерті, напровесні 1933–го мама (батько навчався на курсах трактористів у Краснодарі) проміняла останній, найдорожчий весільний подарунок — швейну машину «Зінгер» на пуд пшона, яке варила, затим ще пережовувала, зав’язувала цю кашку в марлевий вузличок і давала мені смоктати. А про те, що тоді коїлося в моєму селі Миколаївка Зачепилівського району Харківської області, мама (як і решта земляків), залякана радянською владою, боялася розповідати до останніх днів свого вдовиного (тато загинув на фронті у 1943–му) життя. Правду про голод уже після горбачовської гласності мені повідала рідна мамина сестра Марія Іванівна Столярчук (у дівоцтві Петренко), якій тоді було 10 літ, тож вона добре все пам’ятала

…Навесні 1933–го, згадує тітка, всі припаси до зернини забрали так звані уповноважені з області. Найпершим помер у нелюдських муках мій старший брат Олексій, затим Микола, через кілька днів — Ванько і Сергійко. Останньою згасла сестричка Нюся, яка все просила дати їй перед смертю хоч одну зелену вишневу ягідку. Всіх їх «батя» (так називали тата) з мамою замість трун загортали у рядна і завозили возичком на цвинтар, де ховали у великій спільній ямі.

Люди щодня вмирали десятками, цілими сім’ями. Трупи валялися попід тинами, навколо хат, по дорогах і навіть у степу, куди знесилені недоїданням селяни добиралися, щоб знайти бодай зернинку торішнього врожаю. Спеціальні похоронні бригади їздили підводами, збирали мертвих і везли на цвинтар за селом. Підбирали і закопували іноді ще живих людей, аби більше до них не повертатися, бо й ті, що звозили трупи, ледве трималися на ногах.

…І ще одна картина тієї страшної весни часто поставала перед очима тітки. Одного дня діти пришкільного табору, в якому була і вона, разом із вихователькою пішли бавитися до річки. Загравшись, ніхто не помітив, як якась жінка підкликала до себе семирічну дівчинку Таню (це була дочка голови сільського споживчого товариства) і повела її до своєї хати. Вихователька спохватилася лише за обідом, побачивши за столом вільне місце, де мала сидіти дитина.

У моїй рідній Миколаївці Зачепилівського району Харківщини вимерло понад 1400 чоловік, або практично пів села, у якому за Всесоюзним переписом населення 1926–го нараховувалося 3050 чоловік. Ці людські втрати так і не відновились…

Спочатку всі подумали, що Таня пішла додому, бо жила вона поруч зі школою. Але там її не виявилося. І тоді батьки, вихователька і діти побігли через міст до Катрі (прізвище з етичних міркувань не називаю), яку люди вже підозрювали в недоброму. Те, що вони побачили, приголомшило всіх, особливо батьків. Посеред хати стояла закривавлена жінка, а на столі лежала голівка дівчинки, руки і ноги, які людоїдка ще не встигла заховати…

Деякі люди в селі, доведені до божевілля, їли своїх дітей. Старожили пригадали понад десяток випадків канібальства. Так, Іван і Марія К. з’їли своїх шістьох дітей… Марія з Крисової зарізала власну дочку Катю і наварила з неї холодцю для чоловіка…

Читайте також: Коли в Голодомор помирала дитина, мама казала: «Слава тобі Господи, скінчилися її муки!».

У моїй рідній Миколаївці Зачепилівського району Харківщини вимерло понад 1400 чоловік, практично пів села, у якому за Всесоюзним переписом населення 1926–го нараховувалося 3050 чоловік. Ці людські втрати так і не відновились…

Провесінь 1947 року знову принесла голод в моє село. У нас із мамою не було вже ні корови, ні поросяти, а кілька курей порізали ще взимку… Я, як і багато підлітків села, почав пухнути. У мене ноги були, як з вати. Від постійного голодування так паморочилося в голові, що не було сил сидіти на уроках у школі. Після занять ми йшли з хлопцями до річки Берестової, скидали з себе латані–перелатані штани, і, незважаючи на дуже холодну воду, годинами лазили болотом, відшуковуючи гнізда чайок, в яких уже появлялися яєчка. Ми збирали їх у картузи або просто зразу ж випивали, тамуючи таким чином голод. Іноді я приносив кілька яєчок додому. Коли мама пізно поверталася з поля, де вже почалася весняна сівба, вона наливала в полив’яний горщик води, розбивала туди двоє–троє яєчок, звідкись з за пазухи (боронь, Боже, хтось помітить, що вкрала!) витрушувала кілька десятків насінин сочевиці і вкидала їх також у посудину.

Розпалювала в печі сухий бур’ян або колюче терня, ставила до вогню горнятко. Потім виймала з кишені куфайки невеличкий згорток, у якому виявлявся тоненький шматочок запашного чорного хліба державної випічки вагою сто грамів. Їй видавали його в колгоспі, щоб не охляла на роботі. Я сідав за стіл, брав ніж і розрізав той безцінний квадратик на дві частини, одна з яких хоч на кілька міліметрів була меншою. Підсовуючи отой менший шматочок мамі, питав, пильно заглядаючи в її сумні очі: «Ма, тобі який?» Мама, витираючи гіркі сльози відчаю, тихо і лагідно казала: «Їж, синочку, обидва…». І я, вмить проковтнувши хліб, починав швидко сьорбати гаряче вариво, в якому плавало кілька сочевичин, а також дрібні згустки яєчного білка.

А наступний день знову починався непогамованим відчуттям голоду і пошуком чогось їстівного. Відтак я пристав до старших дівчат, які ходили за 10 кілометрів від Миколаївки за село Нагірна Іграшка, де було торішнє картопляне поле. Там ми видлубували із землі перемерзлі залишки бульб. Дома мама перетирала цю масу, заливала водою, після відстою якої в посуді лишався землистого кольору крохмаль. З нього мама варила водяний кисіль без цукру чи фруктів або пекла «оладки», схожі на гумові калоші. Одного разу, набивши живіт таким печивом, я мало не вмер, бо почалися жахливі болі в шлунку, мене корчило і лихоманило. Врятувала мене баба Ганна Семениха, яка жила навпроти нас через дорогу. Вона ставила мені на живіт полив’яну миску з водою, шептала молитву і хрестилася, потім палила над нею прядиво, опускала його у воду і давала мені її пити.

З ранньої весни й до червня ми їли молоді пагони очерету — солодкуваті шпичаки, згодом лопуцьки, калачики, лободу, цвіт акації. А коли на городі наливалися колоски пшениці, я зрізав їх і виминав з них ще недозрілі зерна, «розмелював» на драчці, а мама пекла з того місива коржики. Пізніше, обмолотивши ціпом кілька перших снопів стиглої пшениці, ми пішли з мамою на Куркулівку, аби змолотити там зерно на жорнах. То була невимовна радість! Відтоді духмяний запах свіжоспеченого хліба на все життя нагадує мені про наше голодне дитинство…

(Уривок з книги Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946—1947 років: Непокараний злочин, забуте добро»).

Микола МИЦЕНКО, колишній головний редактор газети «Вільним шляхом»  (з 10 березня 1964 року по 5 серпня 1987 року), м. Ківерці.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.