«Смайлик чекав її з роботи».
Коли не можна простити навіть мамі… Ранкова історія
Ранок. Година шоста, а можливо ще й п’ята. Людмила солодко спить у своєму ліжечку, обійнявши подушку. Поруч розлігся її улюбленець – здоровенний, кілограмів на дев’ять, пухнастий кіт Смайлик
Двері рвучко без стуку відчинились і голосно вдарились об стіну:
– Людо, чого розляглась? – чути горлання матері. – Ми всі давно на ногах, малий пів ночі не спав, я втомилася його на руках носити. Іди з ним на вулицю, доки ще не так жарко, погуляй. Дай нам із сестрою відпочити.
Людмила аж підстрибнула на ліжку. Смайлик впав на підлогу, але він цього, здається, навіть і не помітив, просто змінив позу і спав далі.
– Я о другій ночі з роботи повернулась, мамо. Ти хоч уявляєш, як це – шістнадцять годин на ногах. Мені ще на пари сьогодні. Яка дитина? Я тут до чого?
У них завжди так було: Люда – старша донька, а це означає одне – повинна. Вона повинна була завжди допомагати мамі. Вона повинна була завжди дивитись за молодшою сестрою, робити з нею уроки. Вона повинна була підтримувати в домі порядок, прати, готувати їсти і вчитись гарно. За найменшу провину її чекало довге моралізування від матері, а потім і від татка.
Десь у років двадцять дівчина зрозуміла, що й не живе. Вчитись піти після школи не змогла, бо повинна була думати про сестру, яка теж скоро буде випускницею. Оскільки її сестричці у старших класах потрібно гарно виглядати і бути на рівні з усіма, то на Людине навчання грошей немає. На роботу вона пішла теж, бо повинна. Повинна сестрі допомагати і батькам.
Одного дня Люду ніби підмінили – вона забула, що повинна. Взяла і подала документи до ВНЗ. Цю новину батьки сприйняли, як особисту образу, але ще більше здивування їх очікувало, коли дівчина купила собі окремий холодильник, який поставила до своєї кімнати, та ще й зарплатню свою собі залишила, видавши матері лиш незначну частку на оплату комунальних послуг.
У них завжди так було: Люда – старша донька, а це означає одне – повинна.
З нею тоді з пів року ніхто не розмовляв, аж поки всіх не ошелешила новина – Катя, Людина менша сестра, при надії. Більше того, вона, виявляється, із вишу вилетіла кілька місяців тому і нікому не зізналась. З батьком дитини вони «зустрічаються» поки, але дитина – для них не привід для шлюбу.
От тоді батьки знову згадали про Люду.
– Ти повинна сестрі допомагати. У тебе ні котеняти, ні дитинчати, а вона одна, бідолашечка, муситиме дитину на ноги піднімати.
Люда тоді взяла і завела оте саме котеня. Єдина рідна і по-справжньому віддана їй душа у домі з’явилась. Смайлик чекав її з роботи. Відчував її настрій, був прекрасним слухачем і другом.
– Чого кота гладиш? – влітала мама з онуком на руках у її кімнату. – Допомогла б сестрі. Ти тітка, ти повинна любити племінничка. Хіба не бачиш, що поміч потрібна, – намагалась вільною рукою зігнати кота і дати дитину Люді, але кіт не йшов, а Люда дитя не брала.
– У тебе зарплатня сьогодні, – дзвонить сестра без «добридень», – купи малому памперси. Ти у нас багатенька, тому бери «Трійку» і аби в пачці було більше двох сотень тих підгузків, – і вимикає зв’язок, ніби так і потрібно.
Чого Людмила так довго все те терпіла, вона, напевне, і сама нікому не зможе пояснити. Одного разу не витримала – взяла і пішла на винайману квартиру. Перенесла речі, повернулась за котом, а його – немає.
– За тобою вискочив, – сказала сестра спокійно. – Що я його шукати піду? Нащо воно мені?
… Правду Людмила дізнається лише через десять років – від тієї ж сестри. Вони й не спілкувались якось після переїзду. Батьки про старшу доньку теж забули. А тут дзвінок:
– Людо, я злягла, – навіть не привітавшись, заговорила мама. – Ти моя старша дитина, ти повинна мене глядіти. Катя на роботі – їй ніколи, та й не хочу я на її плечі такий тягар. Вона одна ж, а ти, знаю, гарно влаштувалась у житті. Нам не допомагала, то хоч зараз будь людиною.
Люда мимо вух увесь мамин монолог пропустила. Головне для неї було одне – ненька занедужала. Вона допоможе і без нагадування – це ж її мама.
З чоловіком виїхали до батьківського дому майже одразу. Три години намагалась у тому безладі, що робився у хаті, знайти хоч якісь материні речі. Зібрала. Сіла зморена коло неньки. Чомусь їй думалось, що мама все зрозуміла і нарешті вона почує хоч одне добре слово.
– На квартиру можеш не розраховувати, – сказала мама зверхньо. – Цей дім ніколи твоїм не був, я вже все давно на Катю переписала. Диви, яка спритна: думала, я не зрозумію, чого ти так швидко приїхала, ходиш тут і вдаєш із себе добру.
Люда сиділа вражена. Ні, не тим, що квартира переписана і належить тепер лиш сестрі, чогось такого вона, власне, і очікувала. Тон матері і відверта нелюбов у її словах – от що вразило найбільше.
Читайте також: Посеред грудня в Україні розцвіла калина (Фото).
Тихо встала і пішла до виходу:
– Ти що? – заволала сестра. – На мене її залишаєш? Мені що з нею робити? Мені такого не треба. Чуєш? Не треба.
Потім, побачивши, що сестра не реагує, мовила зверхньо:
– Недарма мама твого Смайла тоді з дому викинула. Як же ми тішились, дивлячись, як ти його місяць шукала, розпитуючи всіх, чи не бачили.
Людмила спинилась. Сльози покотились по обличчю, і світ поплив перед очима. Вона знала, що її тут ніколи не любили і не чекали. Але те, що рідна мама забрала у неї єдину радість і по-справжньому люблячу душу, вразило найбільше. Добре, що чоловік був поруч. Обійняв і повів до авто.
…Більше вони сюди не повертались. Життям родичів не цікавились і не допомагали ніколи, навіть тоді, коли заплакана Катя повідомила, що матері не стало.
– Деяких речей простити не можна навіть неньці, – повторює Людмила.
Анна КОРОЛЬОВА.
