Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
Чому у волинських волонтерів сумні очі?

У паліативному центрі у Дядьковичах, що на Рівненщині, приїзд волонтерів став справжнім святом.

Фото із архіву фонду «З Богом у серці».

Чому у волинських волонтерів сумні очі?

Лучанка Марія Бадалян, засновниця й очільниця благодійного фонду «З Богом у серці», втративши брата, взяла на свої тендітні плечі дуже важку ношу — ​розділяти чужий біль і горе. І, можливо, саме це спонукає молоду дівчину щиро й відверто розповідати про свої переживання, труднощі й радощі. Вона веде своєрідний щоденник у соціальних мережах. З дозволу автора перегорнемо кілька його сторінок

21 січня. Сьогодні було викрадено нашу скриньку із пожертвами у Луцьку із костелу Петра і Павла. Не зупинили підлого злодія ні фото діток на видному місці, ані інформація, на що ми збираємо гроші…

Але для нас це точно не має стати приводом опускати руки. Бо поки ми сильні, поки всупереч усьому несемо добро і світло, — ​зло безсиле проти нас.

17 січня. Кожного разу, коли ви зробили свій внесок, а згодом читаєте добрі новини про надану допомогу дітям, знайте, що це стало можливим завдяки вашій участі! І ось ми знову в онковідділенні Волинської обласної дитячої лікарні, привезли рушники, засоби побутової хімії, мило, оглядові рукавички та інше на суму 15.800 грн.

Цього разу фонду допомагав Тарас Кацевич, який і раніше долучався до нашої роботи, однак у дитячому онковідділенні він уперше. У дорослому, на жаль, провів багато днів. І тоді, коли намагався врятувати від смертельної недуги найріднішу людину, і потім, коли змагався за своє життя. Мама закінчила цю боротьбу, відійшовши до Бога. Його ж власна хвороба, хоч і не піддалась лікуванню, однак в якийсь момент просто завмерла. Зараз Тарас справляє враження цілком здорового. Тільки його очі, як і у всіх людей, що багато пережили, але готові знову й знову приходити на допомогу іншим, сумні.

15 січня. Коли ми під’їхали до паліативного центру у Дядьковичах Рівненської області, нас зустріла велика сіра будівля посеред села, а за нею — ​поле, над яким висіло важке, похмуре небо. Навколо — ​ані душі.

А я все вдивлялась у вікна. Десь там лежать дітки — ​Соломія, Дмитрик і Миколка, яких убиває смертельна недуга.

Попередньо ми склали список гострих потреб відділення, де перебувають невиліковно хворі, й почали закуповувати усе необхідне для них. Потім подумали, що треба потішити дітлахів якимись приємними подарунками.

Тоді від лікарів дізналися, як звуть малих пацієнтів, скільки їм років. Що двоє із них взагалі лежать у відділенні саменькі. Про них дбають не батьки, а медперсонал…Від цього щеміло серце.

Важко було передбачити, якою може бути для нас ця поїздка. А вийшло дитяче свято!

Дива стаються там, де панує любов!

Господь направду вміє вражати. Скільки б не жив, не перестаєш захоплюватися Його чудесами! Щоразу, затаївши подих, бачиш, які дива стаються там, де панує любов!

12 січня. Іноді буває дуже важко писати. Хочеться сказати так багато, що думаєш, ну як би вкластися в допис, щоб випадково не вийшла книга…

…Петро Жукалюк з дитинства не бачить. В Інституті Філатова з’ясували, що у хлопця вроджена патологія. Залишилось лише 4% зору.

Однак, подорослішавши, юнак всупереч усьому стає учасником Національної збірної України з лижних перегонів і біатлону, їздить на тренування, змагання. Але в якийсь момент у нього почала дивно боліти нога.

Зараз, вже знаючи причину, хочеться кричати про це так гучно, щоб було чути аж у минуле. Та юнакові довелось пройти через кілька хибних діагнозів, майже рік неправильного лікування, і тільки тоді дізнатися, що у нього… рак.

Читайте також: У ковідному шпиталі в Боголюбах все більше людей потребують кисню, багато в критичному стані​.

1 червня 2021 року ми познайомились із 17­річним Петром в онковідділенні. Він розповідав про змагання, про лижі, гори… Про те, що мріє і сам стати тренером для паралімпійців, щоб навчати інших вірити у свої сили.

Уже пів року Петро, день у день, вчить цьому кожного з нас.У липні минулого року пухлину Петра визнали неоперабельною, хворобу — ​невиліковною. Тоді їх із мамою поспішно виписали з Інституту раку у Києві і відправили додому.

Він повернувся. Тільки не помирати. А щоб жити. Сьогодні ми з Петром спочатку поїхали на обстеження. А потім — ​на піцу!

Оплативши КТ, ми витратили останні кошти, які за весь час були зібрані на лікування. Усього за пів року пішло 120.000 грн. Не відаємо, що буде далі. Знає один Господь… І ще раз: ми всім вам безмежно вдячні. Бо коли чинимо правильно, це обов’язково, обов’язково дає гарний плід!

Telegram Channel