«За кров невинну, за сестру й брата, пошли свій гнів ти на супостата...»
Сльози волинської матері: «Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…»
Невеличка публікація у «Волині» за 22 березня, автором якої є заслужена журналістка України Катерина Зубчук, і досі не виходить у мене з голови. Той заголовок «Мамо, обніми мене…» нагадав мені інші слова: «Мамо, давай поговоримо!». Так звертався до мене мій син, коли у нього виникала потреба поспілкуватися. Таке траплялося нечасто, і розмови наші тривали недовго, бо у мене ніколи не вистачало часу, щоб вникнути в суть того, що становило на той момент для сина проблему. Як же я каюсь через це нині, коли він назавжди пішов від мене, ледве переступивши поріг свого 35-річчя, і вже ніколи не повернеться назад. Тепер я знаходжу час, щоб поговорити з ним, тільки ж він, на жаль, не чує мене. А може, чує? Хтозна
Так було і того дня, коли передранкову тишу українських міст і сіл, що тільки-но почали прокидатися від нічного сну, сколихнули вибухи ворожих ракет і бомб, коли смерть з території московії нагло ступила на нашу землю.
Аби оговтатись від несподіваного горя і погамувати тривогу в душі, пішла на сільське кладовище. Так роблю завжди, коли мені важко. Там, де панує вічний спокій, втихомирюється і моя душа.
Обійшовши могили родичів, друзів, як завжди, присідаю на лавочку біля своїх хлопчиків — сина і двох ще порівняно молодих братів: 44-річного Василя та 57-літнього Євгена. Зазвичай, помолившись за спокій їхніх душ, поринаю у спогади. Але того чорного четверга, ридаючи, я «картала» своїх дорогих чоловіків за те, що замість того, аби боронити від ворога рідний край, вони «заховалися» у глибоких підземеллях. Може, комусь збоку я здавалася божевільною, але в такий майже істеричний спосіб з мого серця виливалася лавина гніву і ненависті до ворога.
Бери у руки священну зброю й ставай до бою ти із ордою.
Наплакавшись донесхочу, попленталась додому з тягарем душевного болю, жалю і тривоги, а ще — з почуттям безсилля перед небезпекою.
Нині, оговтавшись від тимчасової розгубленості, повторюю слова авторки вищезгаданої публікації: «Кожен раз, коли вам стане боляче й нахлине почуття провини, повторюйте: «Я працюю! Це моя боротьба. Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…»
Як громадянка своєї незалежної держави, роблю свій внесок у перемогу над ворогом своєю гуманітарною допомогою та фінансовою підтримкою Збройних сил України, рятую з пекла війни рідних людей, воюю словом, молитвою. А відчуття провини перед тими, з ким мав би бути і мій син, і мої брати, тамую ось цими поетичними рядками:
Вставай, синочку!
Вставай, синочку,
прокинься, сину!
Плюндрує ворог
нашу країну.
Вітчизну рідну,
дитино мила,
здолати хоче
ворожа сила.
Бери у руки
священну зброю
й ставай до бою
ти із ордою.
Тебе б я, сину,
благословила,
якби не взяла
навік могила.
В небеснім війську
змикайте лави
за Україну,
свою державу,
і шліть на землю
святу підмогу…
За це молюся
нині до Бога.
Як шкода, сину,
що ти — не з нами,
у бій на ката
не йдеш з братами.
Ти не тікав би
із поля бою,
і я б пишалась,
сину, тобою.
Моя кровинко
єдина, мила,
нащо забрала
тебе могила?
У ці години,
буремні й грізні,
ти так потрібен
своїй Вітчизні.
В душі палає
вогонь відплати,
щоб гідну відсіч
ворогу дати.
Щоби не гасло
помсти багаття,
нам так бракує
твого завзяття.
За кров невинну,
за сестру й брата,
пошли свій гнів ти
на супостата.
За янголяток,
що йдуть до раю,
вставай, синочку,
тебе благаю!
Так довго волю
ми здобували,
за незалежність
голови клали.
В тяжку годину
весь світ із нами —
і перемога
не за горами.
Раїса ПАНАСЮК, село Борочиче, Горохівщина.
Читайте також на volyn.com.ua: «Ексчиновниця на Волині організувала благодійний фронт».
