Курси НБУ $ 39.59 € 42.26
Сльози волинської матері: «Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…»

«За кров невинну, за сестру й брата, пошли свій гнів ти на супостата...»

Фото із сайту youtube.com.

Сльози волинської матері: «Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…»

Невеличка публікація у «Волині» за 22 березня, автором якої є заслужена журналістка України Катерина Зубчук, і досі не виходить у мене з голови. Той заголовок «Мамо, обніми мене…» нагадав мені інші слова: «Мамо, давай поговоримо!». Так звертався до мене мій син, коли у нього виникала потреба поспілкуватися. Таке траплялося нечасто, і розмови наші тривали недовго, бо у мене ніколи не вистачало часу, щоб вникнути в суть того, що становило на той момент для сина проблему. Як же я каюсь через це нині, коли він назавжди пішов від мене, ледве переступивши поріг свого 35-річчя, і вже ніколи не повернеться назад. Тепер я знаходжу час, щоб поговорити з ним, тільки ж він, на жаль, не чує мене. А може, чує? Хтозна

Так було і того дня, коли передранкову тишу українських міст і сіл, що тільки-но почали прокидатися від нічного сну, сколихнули вибухи ворожих ракет і бомб, коли смерть з території московії нагло ступила на нашу землю.

Аби оговтатись від несподіваного горя і погамувати тривогу в душі, пішла на сільське кладовище. Так роблю завжди, коли мені важко. Там, де панує вічний спокій, втихомирюється і моя душа.

Обійшовши могили родичів, друзів, як завжди, присідаю на лавочку біля своїх хлопчиків — ​сина і двох ще порівняно молодих братів: 44-річного Василя та 57-літнього Євгена. Зазвичай, помолившись за спокій їхніх душ, поринаю у спогади. Але того чорного четверга, ридаючи, я «картала» своїх дорогих чоловіків за те, що замість того, аби боронити від ворога рідний край, вони «заховалися» у глибоких підземеллях. Може, комусь збоку я здавалася божевільною, але в такий майже істеричний спосіб з мого серця виливалася лавина гніву і ненависті до ворога.

Бери у руки священну зброю й ставай до бою ти із ордою.

Наплакавшись донесхочу, попленталась додому з тягарем душевного болю, жалю і тривоги, а ще — ​з почуттям безсилля перед небезпекою.

Нині, оговтавшись від тимчасової розгубленості, повторюю слова авторки вищезгаданої публікації: «Кожен раз, коли вам стане боляче й нахлине почуття провини, повторюйте: «Я працюю! Це моя боротьба. Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…»

Як громадянка своєї незалежної держави, роблю свій внесок у перемогу над ворогом своєю гуманітарною допомогою та фінансовою підтримкою Збройних сил України, рятую з пекла війни рідних людей, воюю словом, молитвою. А відчуття провини перед тими, з ким мав би бути і мій син, і мої брати, тамую ось цими поетичними рядками:

Вставай, синочку!

Вставай, синочку,

прокинься, сину!

Плюндрує ворог

нашу країну.

 

Вітчизну рідну,

дитино мила,

здолати хоче

ворожа сила.

 

Бери у руки

священну зброю

й ставай до бою

ти із ордою.

 

Тебе б я, сину,

благословила,

якби не взяла

навік могила.

 

В небеснім війську

змикайте лави

за Україну,

свою державу,

і шліть на землю

святу підмогу…

 

За це молюся

нині до Бога.

Як шкода, сину,

що ти — ​не з нами,

у бій на ката

не йдеш з братами.

 

Ти не тікав би

із поля бою,

і я б пишалась,

сину, тобою.

 

Моя кровинко

єдина, мила,

нащо забрала

тебе могила?

 

У ці години,

буремні й грізні,

ти так потрібен

своїй Вітчизні.

 

В душі палає

вогонь відплати,

щоб гідну відсіч

ворогу дати.

 

Щоби не гасло

помсти багаття,

нам так бракує

твого завзяття.

 

За кров невинну,

за сестру й брата,

пошли свій гнів ти

на супостата.

 

За янголяток,

що йдуть до раю,

вставай, синочку,

тебе благаю!

 

Так довго волю

ми здобували,

за незалежність

голови клали.

В тяжку годину

весь світ із нами —

і перемога

не за горами.

Раїса ПАНАСЮК, село Борочиче, Горохівщина.

Читайте також на volyn.com.ua: «Ексчиновниця на Волині організувала благодійний фронт​».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel