Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
Дружина волинського воїна: «Поки не почую від Володі два слова з фронту, робота ніяка до рук не йде…»

Для подружжя Патращуків і їхніх доньок пам’ятні цьогорічні травневі дні, коли вони зустрілися після розлуки.

Усі фото із сімейного архіву родини Патращуків.

Дружина волинського воїна: «Поки не почую від Володі два слова з фронту, робота ніяка до рук не йде…»

Раніше вони жили в розлуці, коли чоловік їхав на заробітки, — ​тепер їх розділила війна. І своє срібне весілля, яке припало на 11 травня вже в час повномасштабного вторгнення росії в Україну, подружжя Тетяни і Володимира Патращуків із села Стара Лішня на Волині відсвяткує на другий рік — ​разом із перемогою

«Ранок тепер у мене починається з дзвінка на передову, як із кави»

— Коли росія пішла війною, — ​розповідає жінка, — ​чоловік був у Польщі. У перші ж дні телефонував мені й говорив, що вертатиметься в Україну (за кордоном працював уже два місяці). Я ще пробувала стримати його з думкою, що, може, все якось вирішиться. Та через два тижні він сказав: «Ні, Таню, я більш так не можу…». І приїхав додому.

Володимир Патращук сам пішов у військкомат. І його як колишнього строковика відразу відправили в зону бойових дій.

Пройти через усі випробування без любові було б неможливо. І про це не раз у розмові довелося почути.

— Ранок тепер у мене починається із дзвінка від Володимира, як із кави, — ​ці слова я почула від Тетяни, коли мова зайшла про сьогоднішнє її життя. — ​Нам, на жаль, і раніше доводилося жити у розлуці. Але одна справа, як чоловік на заробітках і ти знаєш, коли вернеться, можеш з ним, коли хочеш, поспілкуватися, й зовсім інша — ​тепер. Душа переповнена переживаннями. Він старається хоч два слова сказати, що все добре. Без них не можна ні за які справи взятися.

На початку травня Володимир зміг на декілька днів приїхати додому. Вони припали на дуже гарну весняну пору, коли сама природа, оживаючи, протестувала проти вбивчої війни.

— Якраз цвіли вишні, — ​пригадує жінка, — 25 літ тому, коли ми одружувалися, вони теж квітували. Своє срібне весілля, яке припало на 11 травня, ми не змогли відзначити, бо 9-го Володимир повернувся на передову. Відсвяткуємо на другий рік — ​разом з перемогою…

«Як ми вдруге зустрілися, то Володимир сказав другові: 

«Таня буде моєю дружиною»

На час їхнього знайомства хлопцеві було всього вісімнадцять, а дівчині, в яку він закохався, на два роки менше. Їхнє коріння — ​в озерному краї. Батьки Тетяни родом із села Прип’ять, що на Шаччині.
— Але я вже народилася в Нововолинську, — ​розповідає жінка. — ​В це молоде шахтарське місто, що розбудовувалося, свого часу перебралися мама й тато. Чоловік мій жив у Заозерному, що неподалік Згоран на Любомльщині. А в Нововолинськ приїхав навчатися в школі ДТСААФ. Коли ми з ним познайомилися, я була десятикласницею — ​по суті, обоє ще діти, хоч він і на два роки старший за мене. Але як ми вдруге зустрілися, то Володимир сказав своєму другові: «Таня буде моєю дружиною». І мої подруги говорили: «Ото буде твій чоловік». Жартома, а може, й ні, бо ж бачили, як я серйозно ставлюся до наших зустрічей.

Вдома на воїна-захисника чекають дружина  й маленька Яринка.
Вдома на воїна-захисника чекають дружина й маленька Яринка.

Вивчившись на водія, Володимир Патращук повернувся додому, звідки й був призваний на службу. Тож, як тепер каже жінка, так склались обставини, що не проводжала вона свого майбутнього чоловіка в армію, а от два роки, поки був на строковій службі, чекала. Пригадуючи середину 1990-х, Тетяна розповідає:

— Переписувалися ми. Подруги дивувалися, від кого ж то листи одержую з Криму. Я знала, хто мені пише. Це був мій солдат, якого я діждалася. Новий 1997 рік ми зустрічали вже разом. 11 травня того ж року й одружилися. У храмі села Панасівка, що поблизу Нововолинська, отець Віктор нас повінчав.

Почувши про «армійські» листи, цікавлюсь ними, бо ж це спілкування наших ще таких юних героїв: яким воно було? Виявляється, багато літ подружжя Патращуків зберігало їх, бо ж у них і переживання, коли довго нема вісточки, і радість, як солдат своє фото пришле, і романтика, бо ж Тетяна ще й вірші писала, тож і в листах поетичні нотки мусили бути.

— Довго ми їх возили із собою, перекладали з місця на місце, — ​каже жінка. — ​А недавно взяли й спалили. Чомусь так вирішили з чоловіком — ​може, не хотіли, аби хтось колись прочитав наші одкровення. Зараз уже шкодую. Це ж онукам було б що показати. І побачили б вони, як їхні бабуся й дідусь спілкувалися в розлуці. Листи ж — ​то диво як на наш час.

«Бувало, і в село їхали жити, де хоч на ягодах, грибах у сезон можна заробити»

Із подружжям Патращуків свого часу мене познайомила староста Старолішнянського старостинського округу Ліана Вітичук. Вона наголосила, що це не просто хороша сім’я, а й творчі люди. Мовляв, пересвідчитеся в цьому, як тільки зайдете в їхній дім. І справді, в оселі наших героїв по-особливому затишно й гарно. Тут навіть камін за оформленням такий, якого не побачиш більш ніде. Не кажу вже про художню настінну ліпнину чи милі фігурки з гіпсу, наприклад, кота, що «ліг відпочити».

Яка то радість, коли поряд тато  і мама!
Яка то радість, коли поряд тато і мама!

Виявляється, Тетяна з дитинства любила малювати. Але здобути відповідну освіту в непрості 1990-ті не змогла («вивчилася на кухаря-кондитера, аби хоч якусь спеціальність мати, хоч це не моє»). Та гени, як кажуть, взяли гору…

Як же починалося сімейне життя Патращуків? Коли про це зайшла мова, Тетяна пригадала:
— Після весілля ми жили трохи з моїми батьками у Нововолинську. Та скоро перебралися в Заозерне — ​село, звідки чоловік родом. І навіть у Прип’ять, на малу батьківщину моїх тата й мами, нас занесло. Це ж який час? Безробіття й безгрошів’я! Якщо й була робота, то за неї не платили. А жити треба було якось. От і шукали вихід. У селі хоч у сезон у лісі на ягодах, грибах люди могли заробити копійку. Чоловік ще й на цегельню влаштувався.

У Заозерному їхній син народився, якого назвали Богданом. А ось донька Мирослава з’явилася на світ уже в Нововолинську, куди Патращуки таки повернулися і навіть свою квартиру тут згодом мали. Як говорить зараз жінка, «дай на нинішню молодь, то, може, й порозбігалися б, не витримавши життєвих труднощів», бо ж «інколи й на шиї батьків доводилося сидіти».

У Нововолинську Володимир мав сяку-таку роботу, а потім, як і багато хто, почав їздити в Польщу. Дружина якийсь час удома сиділа з малими дітьми. Коли ж син і донька підросли й можна було віддати їх у садочок, пішла працювати. Свого часу стала підприємцем — вітрини в магазинах оформляла. А як нагрянула криза 2008–2009 років й із улюбленою справою довелося попрощатися, то тоді й зайнялася настінною ліпниною. І вже практикувалася не тільки в своїй квартирі, а й замовлення мала.

«Я по-особливому переживаю своє материнство, маючи вже за сорок»

Трохи більше десятка літ тому Патращуки купили будинок у Старій Лішні і тут творили красу. За словами Тетяни, чоловік довго її вмовляв продати квартиру й перебратися в село. Коли вона погодилася, то ходили й шукали «свою» хату. І знайшли. По суті, коробку придбали, де не було ні підлоги, ні світла. Першу зиму приміщення, в якому жили з двома дітьми, опалювали масляною батареєю. По воду ходили до сусідської криниці. Зате як раділи син і донька, коли вже мали свою простору гарну кімнату! Їздило подружжя не раз разом на заробітки до Польщі, аби викінчити будинок. Батьки Тетяни, яких забрали до себе з Нововолинська, доглядали дітей. Пройти через усі випробування без любові було б неможливо. І про це не раз у розмові довелося почути.

Старші нащадки Патращуків уже мають свої сім’ї. А подружжю Бог подарував ще доньку Яринку, котрій зараз лише третій рік.

— Я по-особливому переживаю своє материнство, маючи вже за сорок, — ​каже Тетяна. — ​Вдячна чоловікові, що він теж хотів, аби у нас була дитина в старшому віці.

Ось тільки одне засмучувало Володимира — ​що доводиться бути в розлуці, коли їде на заробітки. Дружина, за її словами, не раз чула від нього, що заздрить їй, бо вона щодня з Яринкою, а він «не бачив колись, як росли старші, і тепер пропускає неповторні миті з життя найменшенької». Перш ця заздрість не покидала його, як був у Польщі, а тепер — ​на війні, яка розлучила із сім’єю. То вже Тетяна ловить дитячі перли, щоб передати їх згодом чоловікові, як вернеться додому. Просить у Бога, аби вберіг його.

Читайте також: Життя за три кілометри від білорусі: «Найперше у вас читаємо, чи не нападуть ще й сусіди…».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel