Подружжя Октисюків – давні шанувальники «Волині».
Життя за три кілометри від білорусі: «Найперше у вас читаємо, чи не нападуть ще й сусіди…»
Коли подружжя Василя й Ганни Октисюків (обоє на фото) із села Самари на Ратнівщині розповідали про улюблені рубрики в нашій газеті, з якою дружать уже не один десяток літ, мене не покидала думка, що «Волинь» передплачують люди патріотичні, хазяйновиті і добрі душею. Тому й тішилася, що саме їм цього разу дістався такий щедрий подарунок* — тисяча гривень від улюбленого видання
«Ми обоє хутірські, там і поженилися, а в селі побудувалися, вже як дітей мали»
Серпневого погожого дня на подвір’ї гарно забудованого обійстя розкладене для просушування свіжозмолочене зерно. У садку гілки гнуться під плодами яблук, груш. Під піддашшям хліва розкладена цибуля, аби її вітерцем обвіяло, щоб добре взимку зберігалася. Зразу видно, що живуть тут дбайливі господарі. А в просторому передпокої (потім почую від Октисюків, що це коридор, яким для зручності з’єднали хату і літню кухню, коли газ у селі вже був) найперш привертає увагу довгий, добротний стіл, за яким може зібратися чимала компанія.
— Вже багато літ виписуємо «Волинь», — каже Василь Родіонович. — Вона вже мусить бути в нашій хаті.
Коли про це зайшла мова, Василь Родіонович сказав:
— А нас і є багато. Два сини й дочка вже зі своїми сім’ями як прийдуть (маємо ж сім онуків!), то всім місця вистачає.
А зробив цього довжелезного стола, виявляється, сам господар шість років тому, як готувався зустрічати гостей на своє 70-ліття.
— Та що стіл, — говорить жінка, — хату чоловік сам побудував, перш поїхавши в Латвію й заробивши дерева на дім.
— Ну не сам — батько помагав, — уточнює господар. — Він був добрим бондарем, біля нього я замолоду ходив, придивлявся і навчився столярувати. Як мовиться, була б охота, то буде й робота…
А Ганна Володимирівна таки про своє:
— Слава Богу, пощастило із чоловіком — він і хазяйновитий, і добрий — ніколи (а тож уже пів століття разом!) не обідив ні мене, ні дітей. Ми ж обоє хутірські — з Боровухи, там і поженилися, а в селі побудувалися, вже як дітей мали. Я заміж виходила в шістнадцять, а в сімнадцять уже нашого первістка Володю народила (чоловік — на сім літ старший). Ми жили з мамою, бо батько помер молодим — двадцять дев’ять років мав. А нас — четверо. Я — найстарша. То мама й рада була, що мене віддавала.
— Добра хазяйка, жаліє мене, — а це вже Василь Родіонович про свою Ганну говорить, яку взяв за дружину такою юною.
І при цих словах в обох сльози розчулення на очах. Подружжя вдячне Богу, що дарував їм щасливу долю. Ось такі люди — і хазяйновиті, й добрі душею — передплачують «Волинь».
«Внуки часом кажуть: «Бабо, нащо тобі та газета — зараз все є в інтернеті»
Власне, тисячу від «Волині» мала вручити Василю Родіоновичу, ім’я й прізвище якого було на конверті, котрий виявився щасливим. Але з перших слів спілкування з подружжям стало ясно, що зустрілися з двома шанувальниками нашої газети. Тож обом цей подарунок.
— Вже багато літ виписуємо «Волинь», — каже Василь Родіонович. — Вона вже мусить бути в нашій хаті.
Дружина додала:
— Внуки часом кажуть: «Бабо, нащо тобі та газета — зараз все є в інтернеті». І я могла б у телефоні читати — маю й не кнопкового. Але то не моє: звикла взяти газету й почитати, що в області робиться, в Україні.
Читають зараз найперш про війну. Про те, що кожному дуже болить: як там на Сході України, чи спокійно на кордоні Волині з білоруссю, бо живуть люди з тривожною думкою, «чи не нападуть ще й звідти».
— А у нас же по сусідству все переплелося, — каже Ганна Володимирівна. — Наш старший син, мої дві сестри й брат живуть у білорусі. У Самарах не було роботи — от і багато хто виїжджав.
У білоруських селах і працевлаштовувались, і житло одержували. І в кожній, вважай, хаті таке — батьки позалишалися, а діти — в білорусі. Доглядати старих людей нема кому. На Різдво наш син із невісткою, теж самарівською, гостювали в нас. Йому легше було приїхати, бо в нього тут ми — батьки. А от сестри мусили мудрувати — декларували, що вирушають в Карпати на гірськолижний курорт, а насправді 14 січня, якраз на Василя, були тут. Ще не знали, що почнеться 24 лютого. Як тепер телефонують, то говорять: «Слава Богу, що поїхали до вас, бо зараз не знаємо, коли побачимося».
А хочеться нашим героям зустрітися з ріднею, «бо ж то літа не до молодості біжать». От і просять вони в Бога, аби дав сили й моці захисникам України — щоб швидше перемогою закінчилася війна.
*Під подарунком мається на увазі придбання товару за 0,01 гривні.
Читайте також на volyn.com.ua: «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)».
