Курси НБУ $ 38.34 € 41.60
Життя за три кілометри від білорусі: «Найперше у вас читаємо, чи не нападуть ще й сусіди…»

Подружжя Октисюків – давні шанувальники «Волині».

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Життя за три кілометри від білорусі: «Найперше у вас читаємо, чи не нападуть ще й сусіди…»

Коли подружжя Василя й Ганни Октисюків (обоє на фото) із села Самари на Ратнівщині розповідали про улюблені рубрики в нашій газеті, з якою дружать уже не один десяток літ, мене не покидала думка, що «Волинь» передплачують люди патріотичні, хазяйновиті і добрі душею. Тому й тішилася, що саме їм цього разу дістався такий щедрий подарунок* — ​тисяча гривень від улюбленого видання

«Ми обоє хутірські, там і поженилися, а в селі побудувалися, вже як дітей мали»

Серпневого погожого дня на подвір’ї гарно забудованого обійстя розкладене для просушування свіжозмолочене зерно. У садку гілки гнуться під плодами яблук, груш. Під піддашшям хліва розкладена цибуля, аби її вітерцем обвіяло, щоб добре взимку зберігалася. Зразу видно, що живуть тут дбайливі господарі. А в просторому передпокої (потім почую від Октисюків, що це коридор, яким для зручності з’єднали хату і літню кухню, коли газ у селі вже був) найперш привертає увагу довгий, добротний стіл, за яким може зібратися чимала компанія.

— Вже багато літ виписуємо «Волинь», — ​каже Василь Родіонович. — ​Вона вже мусить бути в нашій хаті.

Коли про це зайшла мова, Василь Родіонович сказав:

— А нас і є багато. Два сини й дочка вже зі своїми сім’ями як прийдуть (маємо ж сім онуків!), то всім місця вистачає.

А зробив цього довжелезного стола, виявляється, сам господар шість років тому, як готувався зустрічати гостей на своє 70-ліття.

— Та що стіл, — ​говорить жінка, — ​хату чоловік сам побудував, перш поїхавши в Латвію й заробивши дерева на дім.

— Ну не сам — ​батько помагав, — ​уточнює господар. — ​Він був добрим бондарем, біля нього я замолоду ходив, придивлявся і навчився столярувати. Як мовиться, була б охота, то буде й робота…

А Ганна Володимирівна таки про своє:

— Слава Богу, пощастило із чоловіком — ​він і хазяйновитий, і добрий — ​ніколи (а тож уже пів століття разом!) не обідив ні мене, ні дітей. Ми ж обоє хутірські — ​з Боровухи, там і поженилися, а в селі побудувалися, вже як дітей мали. Я заміж виходила в шістнадцять, а в сімнадцять уже нашого первістка Володю народила (чоловік — ​на сім літ старший). Ми жили з мамою, бо батько помер молодим — ​двадцять дев’ять років мав. А нас — ​четверо. Я — ​найстарша. То мама й рада була, що мене віддавала.

Подружжя Октисюків – давні шанувальники «Волині».
Подружжя Октисюків – давні шанувальники «Волині».

— Добра хазяйка, жаліє мене, — ​а це вже Василь Родіонович про свою Ганну говорить, яку взяв за дружину такою юною.

І при цих словах в обох сльози розчулення на очах. Подружжя вдячне Богу, що дарував їм щасливу долю. Ось такі люди — ​і хазяйновиті, й добрі душею — ​передплачують «Волинь».

«Внуки часом кажуть: «Бабо, нащо тобі та газета — ​зараз все є в інтернеті»

Власне, тисячу від «Волині» мала вручити Василю Родіоновичу, ім’я й прізвище якого було на конверті, котрий виявився щасливим. Але з перших слів спілкування з подружжям стало ясно, що зустрілися з двома шанувальниками нашої газети. Тож обом цей подарунок.

— Вже багато літ виписуємо «Волинь», — ​каже Василь Родіонович. — ​Вона вже мусить бути в нашій хаті.

Дружина додала:

— Внуки часом кажуть: «Бабо, нащо тобі та газета — ​зараз все є в інтернеті». І я могла б у телефоні читати — ​маю й не кнопкового. Але то не моє: звикла взяти газету й почитати, що в області робиться, в Україні.

Читають зараз найперш про війну. Про те, що кожному дуже болить: як там на Сході України, чи спокійно на кордоні Волині з білоруссю, бо живуть люди з тривожною думкою, «чи не нападуть ще й звідти».

— А у нас же по сусідству все переплелося, — ​каже Ганна Володимирівна. — ​Наш старший син, мої дві сестри й брат живуть у білорусі. У Самарах не було роботи — ​от і багато хто виїжджав.

У білоруських селах і працевлаштовувались, і житло одержували. І в кожній, вважай, хаті таке — ​батьки позалишалися, а діти — ​в білорусі. Доглядати старих людей нема кому. На Різдво наш син із невісткою, теж самарівською, гостювали в нас. Йому легше було приїхати, бо в нього тут ми — ​батьки. А от сестри мусили мудрувати — ​декларували, що вирушають в Карпати на гірськолижний курорт, а насправді 14 січня, якраз на Василя, були тут. Ще не знали, що почнеться 24 лютого. Як тепер телефонують, то говорять: «Слава Богу, що поїхали до вас, бо зараз не знаємо, коли побачимося».

А хочеться нашим героям зустрітися з ріднею, «бо ж то літа не до молодості біжать». От і просять вони в Бога, аби дав сили й моці захисникам України — ​щоб швидше перемогою закінчилася війна.

*Під подарунком мається на увазі придбання товару за 0,01 гривні.

Читайте також на volyn.com.ua: «Волинським воїнам-«гномам» на передовій допомагають навіть… їжаки (Фото, відео)​».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel