Курси НБУ $ 39.40 € 41.97
У списку «за здоров’я» священника  Ігоря Літвінцова уже майже сотня  земляків-воїнів. Є і зниклий безвісти... (Фоторепортаж)

Це вже не позичене облачення, а подароване отцеві Ігорю на день народження його батьками.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

У списку «за здоров’я» священника  Ігоря Літвінцова уже майже сотня  земляків-воїнів. Є і зниклий безвісти... (Фоторепортаж)

«Коли я приїхав на свою парафію в Олику, то тут ще не було ні храму, ні громади Київського патріархату, я навіть не мав облачення для служби», – каже отець, якому довелося фактично з нуля зводити Свято-Вознесенський храм, який уже стає окрасою древнього селища

«Коли не стало сина, я звернувся до Бога – знайшов порятунок у молитві»

Про священника Ігоря Літвінцова ми почули від батька Героя Небесної сотні Івана Тарасюка – пана Миколи. Того осіннього дня в селі Залісоче на могилі його Іванка якраз встановили флагшток, на якому замайорів синьо-жовтий стяг (сталося це аж на дев’ятому році після загибелі, вже в час повномасштабної війни, але, як мовиться, краще пізніше, ніж ніколи).  

 Фотографуємо батька біля пам’ятника синові.  Знаємо, як боляче йому ворушити незагойну рану, але все ж повертаємося в розмові до вже ніби й далекого, але такого незабутнього лютневого дня 2014 року, коли вони з дружиною втратили найдорожче. Змиритися з цим неможливо, але треба було жити далі…

Що допомогло в цьому? Пан Микола каже:

– Віра в Господа... Коли не стало сина, я звернувся до Бога – у молитві знайшов порятунок. 

Микола Тарасюк приходить щоразу на могилу сина, як на зустріч зі своїм Іванком, життя якого обірвалося на Майдані в 2014 році.
Микола Тарасюк приходить щоразу на могилу сина, як на зустріч зі своїм Іванком, життя якого обірвалося на Майдані в 2014 році.

 І спогад про те, як і завдяки кому це сталося:

– Коли ми, батьки хлопців, які загинули на Майдані, збиралися в Києві, то з нами працювала психологиня. Вона найперш мені сказала: «Ідіть до Бога, до людей, спілкуйтеся, не замикайтеся в собі. Тільки не шукайте порятунку в горілці, бо чарка нічого доброго не дасть». І я це перевірив на собі. Спробував  якось випити, шоб приглушити біль, але легше не стало. А ось як до Господа зі щирим серцем звертаєшся, то це рятує...

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
«Ідіть до Бога, до людей, спілкуйтеся, не замикайтеся в собі. Тільки не шукайте порятунку в горілці, бо чарка нічого доброго не дасть». Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

Коли не стало сина, я звернувся до Бога – у молитві знайшов порятунок.  

Спочатку Микола Тарасюк молився у старовинному Стрітенському храмі свого  рідного села. А згодом, коли у 2018–2019 роках  відбулися події, які кардинально вплинули на релігійне життя українців, – було прийнято Томос про автокефалію ПЦУ, то пішов в українську церкву селища Олика, настоятелем якої і є отець Ігор. Від нього почув молитву рідною мовою. Уже там паску посвятив, активно долучився до життя громади і з часом на пропозицію священника став старостою, що «в час будівництва святині особливо відповідально».

Сьогодні чоловік говорить:

– Це вже мій храм і моєї дружини Ірини.

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

«Це вже мій храм і моєї дружини Ірини». Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

 «Моя матуся спочатку й думки не допускала, що буде дружиною священника»

Те, що  храм  стає «своїм» для парафіян, значною мірою залежить від того, хто звертається до них зі словом Божим, наскільки вони пройнялися  повагою до священника. Зі слів Миколи Тарасюка напрошувався висновок, що отець Ігор   заслужив у людей повагу – за ним ідуть, його підтримують, йому допомагають у будівництві святині.

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
«Те, що з дитячих літ був присутній на богослужіннях, бачив відданість своїй справі отця Василя – ось це й допомогло вибрати життєвий шлях». Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

 А ось як він сам прийшов до Бога? Що спонукало вибрати для навчання духовну семінарію?

 – Я із  Холоневичів, що на Ківерцівщині, – розповідає отець Ігор. – Із п’ятого класу прислуговував у церкві рідного села. Мені подобалося бути в храмі, але обирати шлях священника для себе не думав. Тим часом мої батьки хотіли для мене саме такого майбутнього. Тому, коли я закінчив дев’ять класів і планував піти в якесь училище, то тато був категоричний: «Семінарія або середня школа – іншого варіанта нема». Тож пішов я в десятий клас А коли закінчував уже одинадцятий, то неабияк здивував  батька, коли на його запитання з приводу того, чи вирішив уже, де буду вчитися далі, сказав: «Не повірите – в семінарії». А от що до цього спонукало, то відповідь на таке питання дав сам собі вже  тоді, як старшим став. Те, що з дитячих літ був присутній на богослужіннях, бачив відданість своїй справі отця Василя – ось це й допомогло вибрати життєвий шлях.

Хоч, звичайно, навіть закінчивши семінарію, дехто обирає мирське життя. У нашого  ж героя все складалося так, що після четвертого курсу він був висвячений, і його чекала парафія («сидіти за партою вже не хотілося, тож доучувався заочно»).

А ось хто підкорив серце семінариста, бо ж для того, аби бути рукопокладеним, мав перш одружитися, то отець Ігор розповів:

 – Моя матуся Оксана (зверніть увагу – не матушка, а таке милозвучне українське слово «матуся». Авт.) зустрілася мені ще тоді, як я вчився на першому курсі. Вона родом із села Романів. А до нас у Холоневичі приїжджала до своєї бабусі. Так ми і познайомилися. З часом розповіла, що, дізнавшись,  який шлях я вибрав у житті, далеких планів  на наші стосунки не вибудовувала («поїду із села й забуде мене цей семінарист»), бо й думки не допускала, що буде дружиною священника. Та сталося по-іншому: ми роз’їжджалися, але телефонували одне одному, знову зустрічалися. Як я закінчив четвертий курс – відгуляли весілля.

«Знаєш, який ти вже за рахунком їдеш в Олику?»

У 2012 році після рукопокладення Ігор Літвінцов дізнався, що перша його парафія буде в Олиці. Правда, владика Михаїл, запропонувавши йому це місце,  не відразу прийняв остаточне рішення. Боявся, що молодий священник через місяць сидітиме в нього під дверима й проситиме, аби забрав його звідти. Казав йому: «Знаєш, який ти вже за рахунком їдеш в Олику?»

– Коли я приїхав на свою парафію в це селище, то тут ще не було ні храму, ні громади Київського патріархату. Якби знав, що навіть питання з місцем під забудову не було вирішене, то, може, й справді не пішов би сюди, – розповідає отець Ігор. – Розпочинали ми богослужіння в капличці замку Радзивіллів. На той час там була ще психіатрична лікарня. Це заклад закритого типу, але завдяки тодішньому головному лікарю нас сюди впустили. У неділю відчиняли двері – й люди могли спокійно прийти на службу. До речі, перші пів року я позичав облачення. Приїжджав до знайомих священників і просив: «Дайте хоч щось, бо нема в чому служити». Дещо в мене й досі зберігається вже як реліквія. Й атрибути церковні позичав. Уже як громада зібралася, то купили необхідне, бо парафіянам хотілося мати своє, гарне… А одне облачення мені на день народження подарували мої тато і мама, – з особливою любов’ю говорить священнослужитель і показує це вбрання.

Це вже не позичене облачення, а подароване отцеві Ігорю на день народження його батьками.
Це вже не позичене облачення, а подароване отцеві Ігорю на день народження його батьками.

 

Священницький одяг тепер – перша кляса! Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

Майже три роки – з вересня 2012-го до березня 2015-го – богослужіння було на  чужій території. Аж поки своє тимчасове приміщення не побудували. За словами священника, відчуття пережили таке, ніби з маленької каплички в собор потрапили. Пам’ятні події, коли в липні 2014-го хрест поставили й освятили місце, де через два роки храм почали зводити, отець Ігор пригадує так:

– Ми були згідні на будь-яке місце, аби тільки вже була можливість будуватися. Але так сталося, що з усіх запропонованих саме це вибрали. Роль зіграло те, що, за дослідженнями геодезистів, тут тверда глина – можна навіть п’ятиповерховий дім ставити (на болотистій місцевості довелося б палі бити й вкладати в це великі кошти). Зараз я думаю, що Господь сам показав нам, де будувати храм. А що не здався я, бо було таке, що вже й розчаруванням наповнювалася душа, коли безуспішно оббивав пороги,  аби оформити документи, а справа не рухалася, то в цьому є заслуга й дружини. «Заспокойся, все буде добре», – говорила матуся Оксана, і це мене підтримувало.

Отець Ігор з матусею Оксаною, як називає він кохану дружину, та донькою й сином.
Отець Ігор з матусею Оксаною, як називає він кохану дружину, та донькою й сином.

 «Що треба зробити, аби ходити у вашу церкву?»

Непросто будуватися, бо  ж і громада невелика. Доводиться спонсорів шукати. Священник тішиться, що вже купол встановлено, дах накрито, поштукатурено всередині. Роботи ще багато, але священник планує, що в наступному році навесні тут буде відправлено першу службу в день престольного празника.

Уже навесні наступного року священник планує провести у Свято-Вознесенському храмі першу службу.
Уже навесні наступного року священник планує провести у Свято-Вознесенському храмі першу службу.

 – Щоб усі відчули атмосферу. Підзарядимося силою духу й будемо викінчувати свою святиню, – каже отець Ігор. – Думаю, громада наша з часом збільшиться – за час повномасштабної війни до нас уже перейшов дехто із парафіян церкви московського патріархату. Не зразу це сталося  – через місяць–два. Люди ще обдумували, визначалися, цяк їм вчинити. До речі, якось прийшла одна жіночка й запитала: «Що треба зробити, аби стати парафіянкою вашої церкви?»  «Нічого, – відповів їй.  – Ви ж не віру міняєте:  як є християнкою, так нею й залишаєтеся. Тож треба просто переступити поріг і сказати: «Господи, прости мене!»

Роботи ще багато, але священник планує, що в наступному році навесні тут буде відправлено першу службу в день престольного празника. Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

Думаю, громада наша з часом збільшиться – за час повномасштабної війни до нас уже перейшов дехто із парафіян церкви московського патріархату.

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
А храм буде величний! Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

  … Отець Ігор розповів, що входить до спілки капеланів Волині, волонтерить: 

– Під час АТО ми їздили у зону бойових дій з гуманітарною допомогою. Тим більш, коли почалася повномасштабна війна, то стараємося допомогти своїм хлопцям, зосередивши увагу на Олицькій громаді. На прохання захисників зібрали кошти, аби придбати автомобіль, такий потрібний їм на передовій. І на генератори скидалися. Свого часу бронежилети передавали, харчі. Зараз, із настанням холодів, з буржуйками треба вирішити питання.

А ще під час служби священник щоразу молиться за здоров’я земляків-захисників (їх до ста в записках, поданих матерями, дружинами), і за упокій загиблих та порятунок тих, хто пропав безвісти чи потрапив у полон.

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.«Помоліться, батюшка,за здоров’я моїх синів-воїнів...». Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

 «Помоліться, батюшка,за здоров’я моїх синів-воїнів...».

Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.
Список на одній стрінці не вміщається... Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

 Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

«Боляче, коли доводиться когось викреслювати зі списку «за здоров’я»...». Фото Олександра ЗГОРАНЦЯ.

 Отець Ігор згадав  притчу з глибоким смислом:

– Коли пророка спалювали, то мурашка бігала й старалася залити полум’я. Їй кажуть: «Ти ж бачиш, що не загасиш». І вона відповіла на це: «Я знаю, що не загашу. Але як Господь спитає, що я робила, коли спалювали пророка, то зможу сказати, що не сиділа осторонь».

Катерина ЗУБЧУК.

Читайте також на volyn.com.ua: «Професор Рівненського університету добровольцем пішов на фронт».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel