Під час обстрілів 6-річна Аделіна почала сивіти

Історію подружжя Аліни і Богдана з Маріуполя та їхньої доньки, які місяць провели у маленькому бомбосховищі  із 50 людьми, передає «Українська правда». 

«Якщо влаштуємо війну ще й у підвалі, то нам кінець»

«24-го о пів на п’яту ранку ми прокинулися від перших вибухів, – згадує Аліна, як біда прийшла в їхній дім. – О 5-й уже зателефонував наш знайомий, власник бізнес-центру. Там був і дитячий садок, і кінотеатр, і найважливіше – глибоке, надійне бомбосховище. Він сказав, що свою родину вивіз туди. Це було близько від нашого будинку – буквально у 5 хвилинах їзди...

У першу ніч нас було понад 50 осіб. У бомбосховищі – холодно, хоч ми й вмикали калорифери. На ранок частина людей звідти поїхала, але більшість залишилися. Магазини перестали працювати одразу, їх миттєво розмародерили. У бомбосховище кожен приніс запас продуктів: консервацію, крупи.

Голосила молода жінка: вона за кілька митей до удару спустилася в бомбосховище, а троє дітей залишилися на вулиці. Серед завалів та у воронці змогли відшукати тіло лише одного хлопчика.

Харчування було дворазовим, дуже маленькими порціями, аби притупити гостре відчуття голоду.

Місяць ми всі жили у підвалі, близько третини серед нас – діти віком від 4 до 10 років. Метраж приміщення – як у трикімнатної квартири. Нам дивом вдавалося не сваритись і протриматися без скандалів. Порятунком був «банк» їжі та чергування обов’язків: хтось дивився за дітьми, хтось нарізав продукти, хтось розпалював багаття і готував, хтось бігав по воду. Всі намагалися ужитися, бо розуміли: якщо ми влаштуємо ще й війну у підвалі, то нам кінець.

Коли зникла електрика, настав постійний холод. Ми спали у куртках, ходили у куртках, не було ні води, ні світла. По воду хлопці бігали хто куди – теж під обстрілами, гулом літаків; набирали воду з відстійника у лікарні, з басейнів, навіть дощову чи топили сніг. Це доводилося пити, на цьому готувати, мити посуд.

Зазвичай, коли летів літак, ми чули звук і знали, що зараз буде удар. Якось Богдан із другом йшли по воду, у двір прилетів снаряд. Чоловік розповідав, що в нього злетіла каска, він почав задихатися, в очах потемніло, його вибуховою хвилею відкинуло. А потім почув крики, прийшов до тями. І вже разом із другом побіг на допомогу. Голосила молода жінка: вона за кілька митей до удару спустилася в бомбосховище, а троє дітей залишилися на вулиці. Усі люди, які були у дворі, загинули. Серед завалів та у воронці змогли відшукати тіло лише одного хлопчика.

Після цього наші діти понад тиждень надвір не виходили ні на секунду».

Останні новини:

• В Україні зросли ціни на валюту: скільки тепер коштує долар та євро.
• Лучанка застрягла на балконі і не могла потрапити у квартиру.
• ЗСУ ліквідували вже понад 80 тисяч окупантів: свіжі втрати ворога станом на 12 листопада.
• Зарплати вчителів стануть нижчими.
• Як виглядає стіна, яку будують на кордоні з Білоруссю (Фото). 

Виїзд із бомбосховища

«Їхали (у бік «днр». – Ред.) з відчиненими вікнами і висували руки, щоб по нас не почали стріляти. Це був знак, що ми цивільні та їдемо з миром… Біля одного з будинків я раптом побачила машину моїх батьків у дворі. Зупинилися, почали бігати, кричати: мовляв, де люди з цієї машини? Ті, хто прихистив моїх батьків, вийшли і запросили ще й нас у дім.

Ми просиділи у них 4 дні: спершу стріляли по лівому березі, біля узбережжя. На четвертий день ми прокинулися від вибухів. Нашим єдиним укриттям була ванна, бо не мала вікон. Там провели понад 6 годин, не виходячи. Сиділи і слухали: чи прилетіло до нашого дому.

Морський бульвар був повністю встелений трупами. Кожен квадратний метр – тіло. Хтось без голови, хтось повністю розірваний.

«Оркостан» йшов із моря, а наші їх вибивали. Ми опинилися серед перехресного вогню. Спочатку працювали «Гради», потім почався вуличний бій, коли кулі просто літали по нашому будинку. Ми постелили для Аделі шубу у ванній, бо вона від стресу «вимикалася» (непритомніла. – Ред.). Так у моєї шестирічної доньки на маківці з’явилося кілька сивих волосин.
Бій не припинявся. Коли Богдан пішов забирати машину, батько вийшов на перекур. За хвилину залетів назад: наші військові сказали, що ми маємо 20 хвилин, щоб евакуюватися до повної зачистки. Я дочку завжди накривала ковдрами і обіймала, щоб вона не бачила всього довкола. Морський бульвар був повністю встелений трупами. Кожен квадратний метр – тіло. Хтось без голови, хтось повністю розірваний».

«Мам, а це орки?»

«На одному із блокпостів нашу машину зупинили – перевірка документів. Щось росіянам не сподобалося, вони хотіли мого тата заарештувати. Потім вирішили допитати, тож один із командирів сів у машину. Моїй Аделі про ситуацію говорили все, як є: про обстріли, про війну, бомби. Вона знає, хто такий путін, куди йти російському кораблю. Ми говорили їй усю правду. Я вважаю, що діти мусять її знати. Та й неможливо було пояснювати дозовано, коли по тобі постійно стріляють.

Доки стояли на блокпосту, я її просила: «Аделіна, будь ласка, мовчи! 

Я тебе прошу, тільки не кажи ні слова». Але коли «пасажир» підсів до нас у машину, вона запитала: «Мам, а це орки?». Дякувати Богу, він цього не почув.

Щоб виїхати з міста, необхідно було пройти фільтрацію. Людей дуже багато, тож черга з машин була мінімум на тиждень.

На фільтрації спершу зняли відбитки рук. При чому не лише пальців, а відбитки саме рук, усе повністю. Сфотографували з усіх боків, розділи, щоб перевірити татуювання. Вони повністю «прошерстили» телефон: усі мої контакти, фотографії, листування. Після цього занесли до бази та видали довідку – і все, можеш виїжджати».

«Мені потрібен номер Зеленського»

«Наступного ранку вирушили на кордон із росією, де простояли 17 годин, а потім ще 5 – саме на в’їзд до рф. Вони нікуди не поспішають, а якщо чесно – то просто знущаються з людей. Чоловіків переважно на допити водять, знову роздягають, щоб перевірити татуювання.

Ми їхали до ростова – там живе давній друг тата, який адекватно сприймає ситуацію і не підтримує війну. У нього ми переночували лише одну ніч.

Принаймні змогли видихнути від усього, що сталося. Наступна зупинка була у москві в готелі. І далі ми вже поїхали маршрутом Латвія – Литва – Польща.

Місяць були у Польщі у моєї 17-річної сестри. Вона весь цей час не знала, чи ми живі. Читала лише новини про те, як Маріуполь бомблять.
Через кілька днів після того, як ми опинилися в безпеці, почало приходити усвідомлення того, що сталося з нами. І з нерозумінням, як жити далі, бо бізнесів більше ні в кого немає, заробітку теж, квартира зруйнована.

Ще й Аделя страждає, що ми нашого кота залишили у ростові, у того друга татового. Ми його вивезли з-під вогню, але куди нам із ним далі? Тут без кота не надто гостинно десь приймають.

Одного вечора Аделя сидить і каже:

– Мамо, мені потрібен номер Зеленського.

– Доню, навіщо?

– Коли ЗСУ почнуть стріляти по росії, мені треба сказати, щоб вони не стріляли там, де мій кіт».

Вікторія АНДРЄЄВА, 
«УП.Життя».

Усі новини російсько-української війни – тут.