Курси НБУ $ 38.16 € 41.26
У село на Волині можна добратися тільки човном, а раніше хліб доставляли вертольотом (Фото, відео)

Цього разу з веслом, а точніш із довгою міцною тичкою, оскільки не гребти доводиться, а відштовхуватися від дна заплави, – Валентин Мороз.

Фото Оксани МОРОЗ.

У село на Волині можна добратися тільки човном, а раніше хліб доставляли вертольотом (Фото, відео)

Навіть покійників, коли розливався Стохід, на кладовище у сусіднє Боровне переправляли по воді

У селі Надрічне Камінь-Каширського району нині дуже непроста транспортна ситуація. У заплаві річки Стохід з її рукавами стоїть вода. Кладки, що сполучають береги, затоплені – лише поручні видніються. До слова, весною десять років тому місцеві мешканці зіштовхувалися з аналогічними труднощами...

«Здається, вам пощастило – бачу, що Галя ходить біля хати»

У 2013-му я також тут була й не просто бачила цей дивовижний поліський пейзаж, а й вирушала водним транспортом на другу сторону, як це доводиться робити місцевим мешканцям. Тоді човном правив тодішній голова Боровненської сільської ради, що в Камінь-Каширському районі, а нині – староста Михайло Оліферчук. Він, пригадую, попутно розповідав, як змалку освоїв цей транспорт, наголошуючи, що без нього не тільки жителі Надрічного не обходяться, коли треба добратися в Боровне чи Оленине, а й самі боровненці. Бо ж хороший ліс – на протилежному від них боці річки. А по гриби, ягоди – якраз туди ходять.

Десять років тому човном правив Михайло Оліферчук, який нині воює на Сході України.
Десять років тому човном правив Михайло Оліферчук, який нині воює на Сході України. 

Цього разу з веслом, а точніш із  довгою  міцною тичкою, оскільки не гребти доводиться, а відштовхуватися від дна заплави, – Валентин Мороз. Хоч, до речі, не обійшлося без допомоги Михайла Оліферчука, який у 2015-му був в АТО, а зараз разом із сином воює на Сході України. Навіть на відстані, у телефонному режимі, він на моє прохання посприяв знайти людину, яка б цієї пори, коли в селі городи треба садити, пожертвувала своїм часом заради того, аби у «Волині» з’явився цей репортаж.

І маршрут наш трохи інший, як десять років тому. Висадилися ми з човна  неподалік хутора, де живуть сестра і брат Пугачі – ті з небагатьох  корінних надрічненців, з якими ще не зустрічалася, хоч бувала в цьому маленькому селі кілька разів, добираючись і по суходолу – територією Маневиччини. То їх вдома не заставала, то в мене були інші плани – наприклад, спілкувалася в основному з тими, хто свого часу покинув село, а з літами потягнувся до батьківського коріння й бодай на літо перебирається сюди. Але бажання потрапити на цей хутір було, тож втішилася, коли почула від свого попутника: «Здається, вам пощастило – бачу, що Галя ходить біля хати».

Хуторянка Галина Пугач: «Як у тому вірші: «Стояла я і слухала весну...». 
Хуторянка Галина Пугач: «Як у тому вірші: «Стояла я і слухала весну...». 

«Дід мій колись купив за річкою трохи землі й побудувався на цьому хуторі»

Обійстя хуторян – буквально серед лісу. Нас зустрічає Галина Пугач. Власне, перш назустріч вибігли її четверо більших і менших собак, які, помітивши незнайомих людей, такий лемент зчинили, що, здавалося, й не підпустять до двору. А тут ще й сама господиня, почувши, що до неї з газети, не дуже охоче йшла на спілкування («про нас писати не треба»). Але оскільки ви читаєте ці рядки, то і від собак нас порятувала  пані Галина – зліших, які «можуть і за ноги вкусити», прив’язала, і на розмову погодилася. Може, вже й самій  жінці захотілося виговоритися...

– Мій дід Максим по маминій лінії жив у селі Боровне, – розповідає вона, – але якось вирішив купити тут кусок землі. Так, мабуть, це за Польщі було, і заснував цей хутір. Мати моя вдовою рано залишилася із чотирма маленькими дітьми – маю ще трьох братів. Двоє роз’їхалися, а я й Микола залишилися тут.

Собаки, виявляється, – сторожі хороші для домашнього птаства: тому й не на прив’язі, що добре відганяють шуляків, круків, лисиць, котрі часто підкрадаються до курей, індиків, качок.

Галина Пугач – із тих, хто не з чуток знає, що в Надрічному початкова школа була – сама в ній вчилася. А потім уже в Боровне ходила. Знову ж таки – із перших уст чую, як доводилося добиратися через Стохід то по снігу, льоду, а  то – човном.  Чи було бажання перебратися десь-інде – ближче до цивілізації? З цього приводу такий спогад:

– Після десятого класу я трохи в бібліотеці Боровненської школи працювала – поки завідувачка була в декретній відпустці. Думала далі вчитися. Поїхала вступати. А як вернулася додому й розказала матері про свої наміри, то почула від неї розпачливе: «Я в хазяйстві нічого тримати не зможу, як ти підеш вчитися й поїдеш надовго. Все збуватиму». По правді, в мене була одна думка: «До чого мені вертатися, що я тут робитиму?» (брати Галини на той час пороз’їжджалися, Микола, який, врешті-решт, осів на хуторі, на заробітки часто вирушав. – Авт.). Але пошкодувала маму. Вчитися не пішла. Знайшла роботу в Маневичах у громадському харчуванні. Колись же до Надрічного автобус ходив, то добре було добиратися. Тиждень працювала – тиждень вдома. Мати мала поміч. І так дотягла до пенсії, яка в мене пільгова, бо в чорнобильській зоні живемо.
Не втримуюся від делікатного питання: «Чи ж кликав хто заміж?».

– Кликали… Але мати хворіла – не було на кого її покинути.

І тут же про брата-холостяка додає:

– То йому казала якась дівчина, що «в ті корчі не піду», то він вибирав – і та не така, і та… Так і залишилися ми самотні обоє.

Миколу вдома не застали. Він був десь зі своєю худобою. Тримає чотирнадцять голів, а це і дійні корови, і бички, телята, коні, які зимою й літом по лісу бродять (і не тільки по лісу – буває, в городи людські заскакують, й це змусило, як довелося згодом пересвідчитися, всіх надрічненців огорожі робити).

Галина згадувала, що легко ніколи не було...  Але в хутірського життя є своя краса, яка, певно, і втримала тут:

– Тільки розвидняється – вже пташки співають. Торік зозулю першу почула 24 квітня, а в нинішньому – ще 19-го. Як у тому вірші Лесі України: «Стояла я і слухала весну, весна мені багато говорила...».
Проводжала  мене господиня хутора разом зі своїми чотирилапими підопічними, які зраділи, що знову опинилися на волі. Собаки, виявляється, – сторожі хороші для домашнього птаства: тому й не на прив’язі, що добре відганяють шуляків, круків, лисиць, котрі часто підкрадаються до курей, індиків, качок.

«Думала, що не буду тут і дня, як не стане мого чоловіка»

Десять років тому в Надрічному було сім постійних жителів. Сьогодні їх уже тільки п’ятеро – можна буквально на пальцях одної руки порахувати. Відійшла у засвіти Ганна Ліщук. І єдина на село подружня пара залишилася вже з одним крилом: овдовіла Марія Коваль. Ось із цими «останніми із могікан» хотілося насамперед зустрітися й цього разу. Бо хто-хто, а вони добре знають, що таке життя в Надрічному: бувало, Стохід так розливався, що  хліб у село тільки вертольотом доставляли, а якщо по воді – то машиною-амфібією.

Марія Пилипівна довго приглядається, хто ж то до неї прийшов. Впізнає мого попутника, який свого часу в лісі працював, то бував і в Надрічному, й питає чи стверджує: «Ти Ксенін син». Мене не може згадати, хоч ми спілкувалися не раз. Каже, що «зажурилася крепко, як  дід помер», тож пам’ять уже не та, що була. І тут же спогад про те, як її чоловіка хоронили, з яким майже 60 літ у парі прожили. Зазвичай покійників переправляють через Стохід: коли багато води, то човном. А як мало, то по хитких кладках тягнуть домовину. Там, біля прадідівських могил, спочиває і її Микита.

Марія Коваль – та одна із «останніх могікан», яка добре знає,  що таке життя в Надрічному.
Марія Коваль – та одна із «останніх могікан», яка добре знає, що таке життя в Надрічному. 

– Але мої дочки, – розповідає жінка, – по-іншому вирішили: «Мам, ми перевеземо батька машиною вкругову (а це – понад 20 кілометрів). Він багато літ лісником робив – хай проїдеться своїм лісом, попрощається з ним...».

Закінчення – згодом на сайті volyn.com.ua та в наступному номері газети «Волинь».

Схожі публікації:

Усі новини російсько-української війни – тут.

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel