Курси НБУ $ 41.01 € 44.73
Мешканка Камінь-Каширщини поділилася пережитим: «Уламки ракети впали на те місце, де ми кілька хвилин тому були із сином...»

На Великдень чоловік зустрівся зі своєю сім’єю у Житнівці.

Фото з архіву родини ЧЕРЕДНІКОВИХ.

Мешканка Камінь-Каширщини поділилася пережитим: «Уламки ракети впали на те місце, де ми кілька хвилин тому були із сином...»

До початку повномасштабного вторгнення Наталія Череднікова жила із сім’єю в місті Тростянець на Сумщині, а ось уже другий рік – у батьківському домі в рідному селі Житнівка Камінь-Каширського району. Хоч і минуло чимало часу, пережите не забувається й озивається болючими спогадами

«24 лютого окупанти вже були в Тростянці»

Наталія Череднікова (до заміжжя – Коширець) з юності їздила в Польщу на заробітки. Там і долю свою знайшла. У 2019 році, коли була в місті Мроча, що на півночі РП, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Артемом, який приїхав із міста Тростянець Сумської області. Вона працювала на сортуванні саджанців, він був водієм автокара. Сподобалися одне одному. Симпатія переросла в те почуття, коли в подальшому бачиш своє життя уже тільки з людиною, яка стала «своєю».

Наталія повернулася в Житнівку. Артем приїжджав до неї. І невдовзі запропонував руку й серце. Наталія розповідає:

– Весілля було в Тростянці. Приїжджали мої батьки, хресні. Гарно було, пам’ятно. Свекри добре прийняли мене, волинську невістку. Восени 2019-го народився наш син, якого ми назвали Владиком. Чоловік у той час працював  у Харкові на будівництві приміщення мережі «Епіцентр». На вихідні приїжджав додому. Синочок підростав. Усе в нас складалося добре. І тут – вторгненя в Україну росіян. До нашого міста від кордону недалеко. 24 лютого окупанти вже були в Тростянці. Ми прокинулися від того, що почули вибух – то в повітря злетіла заправка. Колону росіян, яка рухалася на Суми, зупинили. Окупанти розбігалися вуличками...

Сьогодні ми знаємо, що Тростянець – єдине місто в Сумській області, яке пережило окупацію. Росіяни зайшли 24 лютого, а вийшли 26 березня. Цілий місяць їхніми заручниками були 22 тисячі місцевих мешканців.  Нові «господарі» забирали у людей транспорт, грабували. Нині відомо, що в місті загинуло більше 40 цивільних, чимало зникли безвісти, понад 800 будівель пошкоджено, майже 150 – зруйновано.

Якось полягали спати, а хтось проїхав дорогою повз хату возом, що тарахкотів. Я кинулася будити чоловіка: «Вставай, бо щось уже й тут робиться». Непросто було освоюватися після вибухів, обстрілів «градами».

– Вже 24 лютого, – пригадує Наталія, – з Тростянця нереально було виїхати. Ми трохи сиділи в гаражі, що замінив нам льох, де ховалися в очікуванні можливих прильотів. Без світла, без води – це пів біди. Не покидав страх. Не за себе боялася – за дитину. Дядько чоловіка, який краще знав ситуацію, підказав: ще є шанс добратися в село Люджа, що неподалік Тростянця, де живе бабуся Артема по батьковій лінії. Ми зібрали найнеобхідніші речі, ліки, документи і, коли окупанти трохи притихли, поїхали. На дорозі стояли розбиті обгорілі російські танки.

«Дорога в Житнівку була довгою, бо ж уночі – комендантська година – не поїдеш»

 Те, про що волиняни дізнавалися з телепередач, інтернету, Наталія побачила на власні очі, пережила.

– В Люджі, де зібралося чимало і рідні, і сусідів наших із Тростянця, ми жили більше місяця, – розповдає жінка. – Я б і раніше заради сина виїхала у безпечніше місце, якби зі мною був чоловік. Тим часом Артема війна застала на роботі в Харкові, й він уже ніяк не міг потрапити у Люджу. Його ж батьки, як і інші їхні родичі, сусіди, нікуди не збиралися. Мовляв, кому ми десь потрібні? А село зовсім близько до Тростянця – чути вибухи, видно, як палає. Жили без світла, добре, що з водою виручав колодязь. І газ у баби був, то мали можливість щось їсти зварити.

А ще у жінки такий спомин:

– Ми із сином могли б загинути – Бог нас вберіг. – Якогось дня, погулявши із Владиком, зайшли до хати. Буквально за декілька хвилин почула вибух. Глянула у вікно, а якраз на те місце, де ми недавно були, впали уламки ракети, що розлітались по дворах.  Якби ще трохи затрималися на вулиці, то хтозна, що з нами було б. 26  березня, якраз у день звільнення Тростянця від окупантів, мене і Владика вивезла друга бабуся чоловіка – по маминій лінії. Їхали через Богодухів Харківської області. А вже звідти – на Полтаву, де нас зустрів чоловік зі своїм дядьком. Далі вже всією сім’єю вирушили на Волинь, найнявши автомобіль. На той час із поїздами ситуація була неясна, а так хотілося швидше потрапити додому. Добиралися в Житнівку довго, бо ж уночі – комендантська година – треба було десь притулок шукати. Зупинялися у Хмельницькому.

«Ти що – хочеш, щоб російські танки мене вбили?»

Чоловік Наталії побув трохи в Житнівці й поїхав на роботу, дбаючи про те, аби дружина із сином мали за що жити.

– Знаю, що в Тростянці зараз нібито й тихо. Місто не обстрілюють. Життя налагоджується, хоч руйнувань було багато. Дехто з моїх знайомих, які виїжджали на початку війни, вже повернувся. А ми із сином поки що тут. Пережите не можу забути ні я, ні син, хоч і був зовсім малим. Якось моя сестра їхала в Київ у гості. Знаючи, що мій чоловік якраз там на роботі, спитала Владика: «Поїдеш зі мною? Татка побачиш...». Він відповів: «Ти що – хочеш, щоб російські танки мене вбили?». Дитині про ті танки ніхто не нагадує, але це вже те, що врізалося в пам’ять, мабуть, назавжди. Що про малого говорити, коли сама довго вже тут, у Житнівці, здригалася від кожного незвичного звуку, котрий міг нагадати Сумщину на початку війни. Якось полягали спати, а хтось проїхав дорогою повз хату возом, що тарахкотів. Я кинулася будити чоловіка: «Вставай, бо щось уже й тут робиться». Непросто було освоюватися після вибухів, обстрілів «градами».

Мова заходить про те, чи є в Наталії знімки із тростянецького довоєнного життя. Жінка каже:

– Коли ми збиралися виїжджати із Люджі й була надія на «зелений» коридор, то я «почистила» мобілку. Видалила і фото, й переписку. Знала: все, що є українським (навіть музика!), викликає в окупантів велику злість, тож мусила подбати про безпеку…

Але все-таки дещо залишилося. Жінка показує світлину, на якій мама, тато і їхній син у день, коли дитині виповнилося два роки. Три було торік уже в Житнівці. І чотири тут, певно, відзначатимуть.

«Хто сюди бомби буде кидати?»

– Розумію, що чоловікові хотілося б, аби ми вернулися на Сумщину, – розмірковує жінка, –  в його рідний Тростянець. Але в моїй душі щось перевернулося. Ще не знаю, як буде. Хоч уже треба щось вирішувати, бо ж рік за роком – і Владик буде першокласником. Ми планували, що, може, тут купимо житло. У Житнівці тепер школа хороша. Хоч буде так, як Артем вирішить. До речі, я йому казала: «Давай разом десь на роботу поїдемо». «Ні, – відповідав він категорично. – Ти будь із сином – він маленький, йому мама потрібна, а я буду гроші заробляти».

У нашій розмові згадався вірш Галини Момот, де є такі рядки, на котрі не раз доводилося натрапляти в соцмережах: «...Пів світу плаче, пів світу скаче... Таке життя...». На жаль, не кожен пройнявся тим, що в Україні війна й стосується вона не тільки тих, чий чоловік чи син – на передовій.

– Чула не раз: «Хто сюди бомби буде кидати?» – говорить жінка. – Дай Бог, щоб Волинь не зазнала біди! Але коли тут відносно спокійно можемо жити, то треба пам’ятати, кому маємо цим завдячувати. Я б, може, теж так говорила, якби не знала, що таке смертельний приліт ракети. Коли я розказую про війну, яку бачила зблизька, то відчуваю, що хтось думає, чи ж правдиві мої слова. А це таки правда. І вона дуже страшна…

Наша героїня розповіла й таке:

– Раніше мій чоловік був трохи російськомовним. Маю на увазі, що міг переходити на «язик», не надаючи навіть цьому значення. Війна змінила його ставлення до мови. Він старається спілкуватися тільки українською.
 Ось така життєва ілюстрація до фрази, яку доводилося читати (чути): «Лягли ми спати 23 фєвраля, а прокинулися 24 лютого».

Наталія Череднікова: «Пережите  не можу забути ні я, ні син».
Наталія Череднікова: «Пережите не можу забути ні я, ні син».
Це ще довоєнне фото: у Тростянці відзначало сімейство 2-й день народження сина.

Це ще довоєнне фото: у Тростянці відзначало сімейство 2-й день народження сина. 

Читайте також: «Сьогодні Троїцька поминальна батьківська субота: що не можна робити»

Реклама Google

Telegram Channel