Курси НБУ $ 41.01 € 44.73
«Життя таке тяжке… Інколи думаєш, що лучче б не родився. Або назавжди залишився дитиною»

«Дуже непросто...»

Фото zmina.info.

«Життя таке тяжке… Інколи думаєш, що лучче б не родився. Або назавжди залишився дитиною»

Моє відрядження на Камінь-Каширщину добігало до завершення. Обставини складалися так, що в очікуванні, поки редакційний автомобіль візьме курс на Луцьк, мала трохи часу, тож вирішила десь випити кави

Зайшовши в супермаркет мережі «Наш  край», що в центрі Каменя-Каширського, взяла капучино, водички й зручно вмостилася на кріслі у спеціально облаштованому куточку – мінікафе. Поряд  дві дівчинки смакували морозивом. За декілька хвилин до них підійшов, як я зрозуміла, їхній батько зі стаканчиком кави. Він сів біля доньок на кріслі, що було поряд із моїм, тож хоч-не-хоч чую, про що сімейство розмовляє. Дівчаткам, котрі з’їли своє морозиво, не терпілося йти на вулицю. А батько просив трохи зачекати. Видно, після денної нагонки йому хотілося перепочити. Чоловікові хтось дзвонив, він відповідав. І ось уже знаю, що того дня глава сімейства возив доньок до лікаря…

Моє капучино випито, можна йти. Та під час чергового телефонного спілкування сусід-незнайомець каже комусь: «Життя таке тяжке… Інколи думаєш, що лучче б не родився… Або назавжди залишився дитиною, яка не переймається проблемами дорослих». І на цих словах я вже не втримуюсь від того, щоб не заговорити з ним. Пояснюю, що зацікавилася його фразою: «Життя таке тяжке…». Мовляв, хотілося б знати, що він вкладає у ці слова? По правді, думала, що чоловік скаже, як то непросто навесні городи обробляти, потім доглядати їх, про клопоти багатодітної сім’ї згадає... І була вражена, коли почула зовсім інше: «Тяжко, що в країні під час війни високі посадовці крадуть… Що одні здоров’я втрачають, гинуть на передовій, а іншим – гульки в голові, веселощі». Спогад про найсвіжіше: як на хабарі в сумі 2,7 мільйона доларів  попалися судді Верховного Суду України. І один із них – очільник найвищої судової інстанції Князєв. Той, хто після обрання на високий чин, говорив у своїй промові: «Ми побудуємо сильну судову владу...». Як же такий намір в’яжеться з хабарництвом?

Чоловік розмірковував, що для того, аби Україна була сильною державою, до влади на вищому і місцевому рівнях мають прийти справжні патріоти (і ця «справжність» зовсім не в тому, що  людина вміє вчасно підлаштуватися й одягти вишиванку) – ті, хто житиме в Україні, тут вчитиме своїх дітей, тут, а не десь за кордоном, лікуватиметься, а отже, вболіватиме за розквіт своєї держави.

Слово за словом, і я вже знаю, що мій співбесідник – Віктор із села Стобихівка Камінь-Каширського району (прізвища не питала, оскільки боялась, аби наша розмова не обірвалася, коли чоловікові доведеться себе зовсім розсекретити). У нього – три доньки. А четверта дитина – син! – у дорозі. Як багатодітному батькові повістку йому не вручали. Але він сам зголошувався воювати. Бо ж міг би будь-яку наземну військову техніку – танки, бронетранспортери – водити. Не взяли. Чому? Коли про це зайшла мова, Віктор передав почуте у військкоматі: «Сказали, що таких, як я, не беруть, «бо треба буде багато грошей платити, коли ти загинеш». Але якщо дійде до того, що й його мобілізують, то він готовий до цього, хоч і страшно, зізнається, залишати дружину й дітей самих. Поки що він по можливості волонтерить, як і його односельці. Завдячує рідні, яка живе в Америці й допомагає Україні. За словами чоловіка, в основному медикаменти від них надходять, але й за це спасибі.

Не знаю, чи здогадався Віктор, що я з газети й наша розмова викликана журналістським інтересом. В усякому разі я промовчала, а він не допевнявся. Відчувалося, що чоловікові хотілося виговоритися про наболіле. «Дуже непросто на передовій, – розмірковував він. – Хлопці, життя яких може обірватися в будь-яку мить, прощаються один з одним, коли йдуть на чергове бойове завдання. Знаю про це, бо з багатьма спілкуюся. І дуже дивно чути, як хтось говорить, що й тут можна померти. Справді, на будівництві впаде цегла на голову й уб’є. Але то якийсь один відсоток! А там смерть – на кожному кроці. І не треба сплутувати одне з другим...». І такий зворушливий момент із спілкування Віктора з хлопцями на передовій: «Буває, телефонуєш і питаєш: «Як справи?». У відповідь чуєш: «Та як... Жити хочеться». За цими словами – так багато!

Кажуть, хлопчики народжуються для війни. Я ж на прощання побажала чоловікові, щоб синочок, який невдовзі поповнить його сім’ю, народився для життя в мирній Україні, якою вона стане після нашої Перемоги. 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

Усі новини російсько-української війни – тут.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel