Курси НБУ $ 41.04 € 44.69
Знаний волинський хлібороб Валерій Діброва: «Йти в політику і бути в когось на побігеньках, виконувати чиїсь забаганки – це не для мене»

Щодня протягом 40 років на посаді керівника Валерію Діброві доводиться оперативно вирішувати десятки питань.

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

Знаний волинський хлібороб Валерій Діброва: «Йти в політику і бути в когось на побігеньках, виконувати чиїсь забаганки – це не для мене»

Любов до рідної землі йому прищепили мама і тато, який пережив Голодомор. Саме їх – Варвару Антонівну і Григорія Феодосійовича – найперш згадав Валерій Григорович, коли давав інтерв’ю газеті «Волинь» напередодні свого 70-річчя, яке відзначає сьогодні

... «Доля так покерувала, що став аграрієм – виріс, як кажуть, від помічника тракториста до директора великого сільгосппідприємства. До речі, 4 червня минуло 40 років, як працюю на одному місці на одній посаді», – усміхається мій співрозмовник. А в мене в пам'яті зринають слова, які не раз чула про Валерія Григоровича.

«На таких людях тримається Україна» – так кажуть про відомого аграрія, директора ТзОВ «П’ятидні» Валерія Діброву. Він – депутата Верховної Ради 1998–2002 років, депутат кількох скликань Волинської обласної, Володимир-Волинської районної рад, кавалер орденів «Знак Пошани» та «За заслуги» трьох ступенів, нагороджений грамотами Президії Верховної Ради УРСР і Верховної Ради України та іншими відзнаками, почесний громадянин Володимир-Волинського району, заслужений працівник сільського господарства України.

У правильності цих слів мала можливість переконатися ще раз: під час тригодинного спілкування з майбутнім ювіляром – 18 червня йому виповнюється 70 років. Уже зранку Валерій Григорович давав останні вказівки щодо відправлення на фронт ще п’яти автомобілів. Власне, тема війни та пов’язані з нею відчуття-емоції й стали ключовими у нашій розмові, яка переросла в анкету-інтерв’ю.

Анкета читача «Волині»:

1. Прізвище, ім’я та по батькові, професія… Діброва Валерій Григорович. У 1976 році закінчив Львівський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «інженер-механік».

2. З газетою «Волинь» я… ще з дитинства, коли мої батьки – сільські інтелігенти з Русова – передплачували її. Мама Варвара Антонівна, вчителька молодших класів, і тато Григорій Феодосійович, в руках котрого як завклубом перебувала вся культура села, не могли обійтися без «Волині», інших видань і книг. Багатьох працівників цієї газети знав і знаю особисто, нас пов’язують дружні стосунки не один рік.

3. Валерію Григоровичу, чи мріяли стати відомою людиною? В дитинстві, як і більшість хлопчаків того часу, коли Гагарін здійснив свій історичний політ, прагнув бути льотчиком або космонавтом. Але доля так покерувала, що став аграрієм – виріс, як кажуть, від помічника тракториста до директора великого сільгосппідприємства. До речі, 4 червня минуло 40 років, як працюю на одному місці на одній посаді. Тільки спочатку колгосп було реформовано в ССГ, а згодом у ТзОВ «П’ятидні».

Фото Алли ЛІСОВОЇ.

«Невпинна робота для фронту, для Перемоги в ТзОВ «П’ятидні» не припиняється ні на день». Фото Алли ЛІСОВОЇ.

 А ще нинішній червень позначений іншими ювілейними датами, серед яких – 45 років від дня одруження (сапфірове весілля).

В дитинстві, як і більшість хлопчаків того часу, коли Гагарін здійснив свій історичний політ, прагнув бути льотчиком або космонавтом. 

4. Звідки у вас стільки ентузіазму, інтуїції, аби правильно оцінити те, що відбувається навколо, потужної енергії (навіть під час розмови, незважаючи на роки, вловлювався його молодечий темперамент і небайдужість: Валерій Григорович час від часу піднімався, емоційно відповідаючи на запитання. – Авт.)? Насамперед від батьків. Від їх витривалості й мужності. Мама, яка була в числі першого випуску Володимир-Волинського педучилища 1939 року, розповідала, як зразу у повоєнний час майже 70 відсотків їхнього набору, майбутніх педагогів, було розстріляно. Вона дивом врятувалася. Батько, уродженець Вінниччини, пережив Голодомор, приїжджав на Волинь до тітки, звідки возив продукти своїм землякам. Тут познайомився із майбутньою дружиною.

Валерій Діброва в дитинстві разом із батьками. Фото із сайту volynpost.com.
Валерій Діброва в дитинстві разом із батьками. Фото із сайту volynpost.com.

 Саме від них – стійкість у подоланні перешкод, наполегливість, любов до землі, дух українства. А все інше – це праця і Божа опіка. Додам також, що в мене з дитинства був сильний потяг до точних наук, інженерії.

Валерій Діброва у шкільні роки. Фото із сайту volynpost.com.
Валерій Діброва у шкільні роки. Фото із сайту volynpost.com.

 А також завжди поруч найближча, найдорожча і найлюбиміша людина – дружина Валентина, яка, без перебільшення, впливає на мене як фактор стимулу і стримування, допомагає тримати мені, як холерику, розумний баланс.

5. Ваша життєва «швидкість» сприяє вам у житті? По-різному буває. Головне – намагаюся не сказати чогось образливого людям, з якими працюю, щоб потім не шкодувати. Бо навіть коли визнаєш свою помилку, доводиться деякий час приводити себе в рівновагу.

 Ми вже передали на армію більше сорока (!) різних автомобілів. З нашого підприємства, до речі, служить у війську понад 50 чоловік, яким ми виплачуємо середню зарплату, 
а це майже 550 тисяч гривень щомісячно.

6. Яким був для вас початок повномасштабної війни? 24 лютого телефонний дзвінок зятя зі столиці підняв мене вдома з ліжка. Хоча частково був поінформований, але до кінця не вірив, що таке може статися. Ще 18 лютого планував відправити на білорусь тисячу тонн сої. Вже стояли вагони на завантаження, але прикордонники пояснили, що туди навіть авто не їдуть. На третій день війни син Віктор, як багатодітний батько, поїхав у Польщу, щоб організувати роботу – і ми почали допомагати ЗСУ. На Бучу, Ірпінь, інші міста «йшли» швидкі, рефрижератори для перевезення загиблих, бронежилети, аптечки – те, що найбільш необхідне. Включилися майже всі члени моєї сім’ї і весь трудовий колектив. До слова, ми вже передали на армію більше сорока (!) різних автомобілів.

«Ми вже передали на армію більше сорока (!) різних автомобілів». Фото Алли ЛІСОВОЇ.
«Ми вже передали на армію більше сорока (!) різних автомобілів». Фото Алли ЛІСОВОЇ.

 7. Знаю, що ви потужно підтримуєте 14-ту бригаду… Про обсяги допомоги мені навіть некоректно говорити. 24 лютого, коли приїхав на роботу, відразу почали міркувати, що робити далі. Мобілізація, добровольці – з нашого підприємства, до речі, служить у війську понад 50 чоловік, яким ми виплачуємо середню зарплату, а це майже 550 тисяч гривень щомісячно. Вийшов на зв’язок із керівництвом бригади, визначили найгостріші потреби. Відразу послали спеціалістів і в ремонтний батальйон бригади для обслуговування військової техніки. Організували ремонти й в усіх наших майстернях – УРАЛи, КРАЗи, МАЗи, БТРи… П’ять пікапів і джипів знову йдуть на фронт. Паралельно купуємо дрони й інше необхідне, передаємо кошти 100-й бригаді тероборони. Невпинна робота для фронту, для Перемоги в ТзОВ «П’ятидні» не припиняється ні на день. І по-іншому не може бути, бо мені дуже болить ця війна. Я дуже перейнявся тим, яке майбутнє буде в дітей, онуків, країни, нації.

Справжнім українцям доводиться боротися не лише із зовнішнім, а й з внутрішнім ворогом. Війна в мене розбудила ненависть. І адекватну відповідь мають отримати ті, хто прийшов на українську землю нас знищити.

8. Ця війна багато чого переломила в душі кожного… У моїй теж. Колись ще батько казав, що нам досить легко далася самостійність. І ми добре розуміємо, що якби наші політики ще з 1991 року по-іншому ставилися до наших сусідів-«друзів», то результат не був би таким плачевним. Прибрали лідера нації – В’ячеслава Чорновола. Тривала війна між політиками, а згодом і з олігархами за розподіл влади, сфер впливу та інше. Нам постійно вбивали в голови поняття меншовартості. Проникнення ворожої агентури, російської пропаганди у структури влади, у свідомість людей призвело до того, що маємо зараз. Сьогодні триває війна не лише росії з Україною чи Європою – відбувається війна в свідомості українців. Багато людей настільки зазомбовані, що вони не усвідомили простої істини: в Україні має бути все українське. На жаль, у нас є ще багато колаборантів, манкуртів, окремі з яких живуть поряд. Вони не знають і не хочуть знати історії, що спочатку була Україна, Київська Русь, а «тубільці» на болотах хотіли і хочуть все присвоїти собі, нашу ж націю стерти. Тому справжнім українцям доводиться боротися не лише із зовнішнім, а й з внутрішнім ворогом. Війна в мене розбудила ненависть. І адекватну відповідь мають отримати ті, хто прийшов на українську землю нас знищити.

Фото із сайту volynpost.com.
«На таких людях тримається Україна» – так кажуть про відомого аграрія, директора ТзОВ «П’ятидні» Валерія Діброву. Фото із сайту volynpost.com.

 9. Валерію Григоровичу, які виклики, пов’язані з війною, доводиться долати вам як директору товариства? Щоб допомагати ЗСУ, треба думати про поповнення ресурсу. Зараз це робити досить складно. Ціновий дисбаланс, коли зерно можна продати за суму меншу, ніж вклали в його вирощення, втрата ринків збуту, несприятливі погодні умови, через які залишилися незасіяними більше 3,5 тисячі гектарів, – те, що вибиває аграріїв з колії. Прикро через своїх польських колег-фермерів, які заблокували поставку нашої пшениці. Від того вони не виграли, ціна ще більше обвалилася. А натомість програли ми всі, бо «підсолодили» росії. Про це я відкрито говорив представникам єврокомісії, які приїжджали у «П’ятидні». Зазначав: якщо ми солідарні, то маємо бути єдиними в усіх сферах – мілітарній, політичній, економічній, суспільній. Наше господарство має непогані запаси, але не знаю, як довго ми на них протримаємося. Одне з пріоритетних завдань сьогодні – зберегти наявний земельний банк, який налічує більше 22 тисяч га, бо це – основа виробництва у сільському господарстві.

Фото із сайту kurkul.com.

У ТОВ «П’ятидні» уже давно Європа! Фото із сайту kurkul.com.

 10. Найважливіша подія року… Будівництво елеватора потужністю 30 тисяч тонн у Ягодині, поблизу міжнародного автомобільного переходу. Ми там викупили земельну ділянку, побудували півтора кілометра європейської колії, придбали тепловоз для неї та проклали півтора кілометра широкої колії. Хоч багато бюрократичних перепон довелося долати, тепер маємо можливість перевалювати з широкої колії на вузьку до одного мільйона тонн продукції. Ця інвестиція – майже 9 млн доларів. І хоч скептики казали, що це ризикований проєкт, за ці гроші можна було б безбідно прожити в будь-якій європейській країні, я вважаю це правильним кроком. Україна – не лише земля моїх батьків, а й моя і моїх дітей та онуків, які тут проживають. Якби не війна, то у Володимирі збудували б уже олійно-жировий комбінат, для цього все було готово.

Україна – не лише земля моїх батьків, а й моя і моїх дітей та онуків, які тут проживають.

11. Кажуть життя прожити – не поле перейти… Життя – ця постійна боротьба, навіть із самим собою, вимірюється не роками, а темпом і насиченістю подіями, яких, більш чи менш знакових, було чимало. Мої роки – моє багатство, але й вони не є перешкодою для того, щоб рухатися вперед. А важкість хіба що тільки від невизначеності, що буде далі…

За два місяці до повномасштабної війни були всі щасливі: Валерій Діброва з дружиною Валентиною, донькою Іриною та синами Віктором і Олександром.
За два місяці до повномасштабної війни були всі щасливі: Валерій Діброва з дружиною Валентиною, донькою Іриною та синами Віктором і Олександром. Фото з сімейного архіву родини Дібров.

 12. Чим найбільше пишаєтеся? Дітьми – донькою і двома синами, які виросли достойними людьми, патріотами, та їхніми сім’ями. Я у них впевнений – і це найбільше тішить.

Прикро через своїх польських колег-фермерів, які заблокували поставку нашої пшениці. Від того вони не виграли, ціна ще більше обвалилася. А натомість програли ми всі, бо «підсолодили» росії.

13. Як би ви доповнили вислів: «Кожен повинен збудувати будинок, посадити садок, виростити сина»… Завжди залишатися… людиною. Сповідую правило: «Маєш сам – поділися з іншим».

14. От таким, як ви, місце у Верховній Раді… Йти в політику і бути в когось на побігеньках, виконувати чиїсь забаганки – це не для мене. Мені важливо завжди висловлювати власну думку, тому некомфортно було б мати імперативний мандат. Не з такими інституціями і не з таким політичним істеблішментом я би хотів працювати. А поки що це змінити не те що важко, а практично нереально.

15. Яких рис не сприймаєте в людях? Не терплю брехні, ліні і слабкості духу.

16. Які з нагород для вас найцінніші? Кожна з них – співзвучна певному часовому виміру й колись була дорога. Зараз вони відійшли на задній план. Зворушений був до глибини душі, коли торік у Міністерстві оброни отримав з рук міністра Рєзнікова медаль за сприяння ЗСУ. Поїхав до Києва вперше від 24 лютого, бо вважав, що моя відсутність негативно сприйметься військовими, на яких нам треба молитися. Цінними вважаю для себе сувеніри, які щоразу привозять мені з фронту військові і волонтери, а також символічний ключ із землею з Волновахи, де спільно з іншими волинянами будували храм. Дорожу подарованою іконою Божої Матері «Спорительниця хлібів» – покровителькою хліборобів, яка стоїть у моєму робочому кабінеті. До неї часто звертаюся в думках.

«А це символічний ключ із землею з Волновахи, де спільно з іншими волинянами будували храм». Фото Алли ЛІСОВОЇ.
«А це символічний ключ із землею з Волновахи, де спільно з іншими волинянами будували храм». Фото Алли ЛІСОВОЇ.

 17. Головні життєві принципи і мрії… Не нашкодити. Працювати, завжди рухатися вперед. Здолати ворога. Довше прожити і більше зробити.

Мої роки – моє багатство, але й вони не є перешкодою для того, щоб рухатися вперед.

18. Як Валерій Діброва відзначатиме ювілей? Таких форматів, як раніше, не буде. В колі родини і найближчих друзів, яких уже залишилося небагато. Без музики і пісень.

«Ювілей відзначу в колі родини і найближчих друзів, яких уже залишилося небагато. Без музики і пісень». Фото з сімейного архіву родини Дібров.
«Ювілей відзначу в колі родини і найближчих друзів, яких уже залишилося небагато. Без музики і пісень». Фото з сімейного архіву родини Дібров.

 19. Ваше побажання читачам газети «Волинь»… Вірити в Перемогу – йти до неї. Збережемо Україну, збережемо націю – і все у нас буде гаразд.

І сказане наостанок «Слава Україні!» прозвучало щиро і зворушливо. 

Алла ЛІСОВА.

P.S. А журналістам «Волині» приємно, що інтерв’ю з Валерієм Григоровичем одними з перших прочитали наші воїни, адже Валерій Діброва активно долучився до акції «Газета «Волинь» на передову».

Фото Віктора ГОДИКА.
Фото Віктора ГОДИКА.

 Фото Тараса ЩЕРБЛЮКА.

Фото Тараса ЩЕРБЛЮКА.

 Дякуюємо за чуйне патріотичне серце. На таких, як Ви, Валеріє Григоровичу, тримається Україна. Хвала рукам, що пахнуть хлібом!

А подарунком від нас нехай стане ця пісня:

Читайте також на volyn.com.ua:

= «Волинянка Ольга Подвернюк у свої 82 роки пече хліб для захисників України»;

= «Свій УАЗик волинянин Олег Семенюк заправляє... дровами»;

= «На фронті «єдиним кулаком» воюють четверо синів, зять та троє онуків матері-героїні з Волині».

Реклама Google


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.

Telegram Channel