«Стоїть Ленін і показує рукОю: їдь на Запад за мукОю...»: страшні спогади, як волиняни рятували від Голодомору

Такі книги мали б бути настільними в кожного українця. Тим паче, в ці воєнні дні, коли кровопивця путін «хочєт павтаріть» історію.

Як нашу родину врятували «бандерівці»

Народився я під Полтавою, в мальовничій Михайлівці над Ворсклою. Два старших брати і сестра померли під час Голодомору 1933 року. Батько загинув на війні

1947-го знову почався голод. Люди їхали в Західну Україну, щоби там роздобути борошна й картоплі. Поїхав і я, 15-річний хлопчина, разом із дядьком, маминим братом. Був, пам’ятаю, в полотняних штанцях і сорочці, а засмальцована куфайка слугувала і подушкою, і ковдрою. Приїхали на Волинь, у Володимир. Спалений вокзал зустрів закопченими вікнами, але у сквері біля нього вже стояв мармуровий Ленін із простягнутою рукою. Один із таких, як я, «торбешників» продекламував віршика: «Стоїть Ленін і показує рукою: їдь на Запад  за мукою...». Ті короткі рядки запам’яталися мені на все життя.

«Торбешники» розбрелися навколишніми селами. Тут, як і в нас, замість хат стояли закіптюжені димарі. Люди жили в землянках. Довкола – повоєнні руїни, сироти, вдови. Усе було так, як і в нас. Не було тільки одного – колгоспів. А тому не було голоду. Зайшли ми з дядьком до с. Підгайці (нині Зимнівська територіальна громада Володимирського району. – Ред.). Дід Устим Янчук жив із бабусею Паранею і донькою Надією. Один їхній син був ще в армії, другого німці вбили, а про третього нічого не було відомо. Їхнє господарство постраждало під час війни, а хата і клуня вціліли. Сім’я мала 5 га землі. Але господар був уже немолодий і хворий. Тож ми з дядьком допомогли йому обмолотитися і відвезти «поставку» – 35 ц пшениці, телицю і кабана. За це нас нагодували, вдягли і дали з собою борошна та крупів стільки, скільки ми могли фізично довезти додому. Так не тільки ми, а й уся рідня врятувалися від голоду.

Я знову повернувся до Янчуків. Жив у них за сина, працював осінь, зиму й весну. За цей час мамі й сестрі надіслав десятки посилок із салом, крупами, сухарями. Добре розумів, які доброзичливі, чуйні люди мешкають у Західній Україні. (Тут потім я зустрів свою долю).

На Волинь поїхав і після армії. Але... ні дідуся Устима, ні бабусі Парані, ні Надії не застав. Не було і їхніх хати, клуні, хліва. Лише руїни, кропива й будяки. У розпачі я побіг до сусідів, почав розпитувати. Розповіли мені, що Янчуків розкуркулили. Дід Устим помер від серцевого нападу, коли розвалювали хату, бо була покрита бляхою. З неї та ще з однієї, що вціліли під час війни, збудували колгоспну контору. Бабусю Параню й Надію (вже заміжню) вивезли до Сибіру. За що? Бо не могли сплатити непомірні «поставки». А один із їхніх синів, як з’ясувалося, був в УПА. Отакі «злочинці-бандерівці» живуть у Західній Україні. 

С. ПАНАСЕНКО, м. Володимир, спогади з книги «Голод 1946–1947 рр. в Україні: Колективна пам’ять» (упорядник Василь Марочко, 2019)

 За це нас нагодували, вдягли і дали з собою борошна та крупів стільки, скільки ми могли фізично довезти додому. Так не тільки ми, а й уся рідня врятувалися від голоду.

«Хоч лише трішки мали, але «мілєньким» давали»

...Бідні, змучені, у благенькій одежині, вони ходили від подвір’я до подвір’я і просили щось поїсти та вкинути в їхні торбинки. Найбільше просили зерна, борошна або хліба, брали картоплю, городину. Люди ділилися з ними всім, що було в господарстві, і годували тим, що мали в хаті

Пам’ятаю, як мама пригощала їх молоком, бо то був такий продукт, який щодня поповнювався, адже ми мали корову. А коли достигали вишні й черешні, то мама варила хамулу: в узвар із цукрового буряка вкидалися ягоди і вливалася розведена у воді жменька борошна. Прохачам страва подобалася. Хлібом мама не пригощала, бо не було з чого спекти. За хлібом ходили за 20 кілометрів до Луцька, вистоювали в чергах під кількома магазинами. Щастило, коли вдавалося купити 2 буханки чорного і важкого, мов цеглина, хліба. Коли висохла земля, мама з моїм молодшим братиком відкопали ще татом прихований ячмінь. Він і виручав нашу сім’ю: його перетирали на жорнах, просіювали і варили кашу. Коли якесь горнятко цих круп чи квасолі мама відсипала жінкам-прохачкам для їхніх діток, у них на очах зблискували сльози.

Якось мама запитала в однієї з тих жінок, як же вона буде переправляти на таку велику відстань мішок-два картоплі. Та вона розповіла, що зупинилась у якоїсь вдовиці на квартирі. Допоки збиратиме милостиню, буде ту картоплю сушити, а тоді вже й повезе. Один чоловік із «брянських» довго жив у селі, шив взуття – «чуні». Він майстрував його зі старих автошин, скріплював обтяжку з підошвою дротом і виходила сяка-така взувачка. Так чоловік заробляв на хліб для села, де всі були погорільцями. Кілька чоловік із тих прохачів так і залишились в нашому селі... Запам’ятався мені з тих пір якийсь збірний образ жінки-прохачки: зігнута постать, темне обличчя, голодні очі, які просять без слів, та тиха запобігливість в тих очах. Зверталися до наших «мілєнькіє», «мілєнькая».

У 1946–1947 роках на Волині ще відчутно діяли окремі частини УПА. «Хлопці з лісу» були частими гостями в багатьох сільських обійстях, бо також потребували допомоги. Однак не було жодного випадку, щоб комусь із прийшлих чужих людей-прохачів у чомусь дорікнути чи образити. А ті голодні й струджені люди не мали причини їх боятися. 

Сіма КОРДУНОВА, уродженка села Лаврів, нині жителька Полонки Луцького району, зі спогадів у книзі Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946–1947 років: Непокараний злочин, забуте добро» (2017)

---

 

 

Андрій БОНДАРЧУК, письменник, публіцист, народний депутат України I скликання, Почесний громадян Волині, Луцька і Старовижівського району, один із ініціаторів спорудження в Луцьку пам’ятника Християнському милосердю волинян, які у важкі 1946–1947 роки безкорисливо рятували голодуючих:

– На Західній Україні класичного Голодомору як такого не було. Навпаки, жителі цього регіону, бандерівського краю, рятували від голоду прибульців із Центру, Сходу, Півдня України, прилеглих областей росії. Причина була одна. За два роки після війни комуністична влада не встигла зруйнувати сільське господарство західних областей, колективізувати його усуціль. Хвиля голодуючих (а це сотні тисяч, а то й мільйони) накочувались на Захід України. І хоча жителі тут теж не розкошували, вони щиросердно ділилися останнім, тепло приймали знедолених. Багато приїжджих приросли до цього краю, він став їм рідним. До речі, як не лякали представники влади голодуючі регіони «бандерівськими бандами», які чатують за кожним кущем чи деревом на східняків чи кацапів, ніхто з голодуючих не постраждав від УПА. Власне, допомога, людське милосердя західняків, в тому числі волинян, допомогли врятувати життя і здоров’я тисячам голодуючих, їхніх рідних, дітей.

Читайте також: Для України життєво необхідно добре засвоїти уроки Голодомору – відбулась премʼєра важливого фільму.