«У нас іще є час…». Історія на вечір

Вони роблять це щодня, стільки, скільки я себе пам’ятаю. Коли я був малим, мені здавалося, що це нудно – двоє дорослих сидять мовчки й дивляться на ту саму вулицю.

Сьогодні я бачу це зовсім інакше.

Тато завжди наливає мамі першій, хоча його рука вже трохи тремтить. Мама завжди розмішує йому цукор – бо він ніколи не вгадає, скільки потрібно.

Вони говорять про дрібниці: погоду, про того дрозда, що постійно сідає на паркан, про сусідського кота, який поводиться, наче він тут господар.

А потім, як за розкладом, обидвоє замовкають на кілька хвилин.

Раніше я думав, що мовчання означає, що їм нема про що говорити. Але з віком зрозумів – це не мовчання. Це – спокій.

Минулого місяця, коли я приїхав у гості, прокинувся рано й приєднався до них.

Вони навіть не здивувалися – просто посунулися, звільняючи місце для моєї чашки.

Раніше я думав, що мовчання означає, що їм нема про що говорити. Але з віком зрозумів – це не мовчання. Це – спокій.

Я запитав тата:

– Чому ви щоранку сидите тут удвох?

Він усміхнувся:

– Бо ми колись вирішили: якщо маємо ще один день, який можемо почати разом, – це вже хороший день.

Мама кивнула, її погляд став м’яким:

– Так ми собі нагадуємо, що в нас іще є час.

Ця фраза застрягла в мені надовго.

У нас іще є час.

Я роками проживав ранки на швидкості – без сніданку, з телефоном у руці, з думками про те, що ще треба встигнути. А тепер я думаю про них – двох людей, які побудували життя з дрібниць: спільної кави, тихих поглядів і любові, якій не потрібно щодня нових слів.

Тиждень тому я започаткував власний ритуал. Наливаю каву і сідаю біля вікна перед роботою. Без телефону. Без шуму. Лише тиша й вдячність.

Бо одного дня я теж хочу подивитися на людину поруч і знати, що не проминув найпростіші моменти – теплу чашку, повільний ранок, любов, яка сидить поруч і нікуди не поспішає.

Микола ДОБРИЙРАНОК, zyttia.org.