Війна 18.01.2026, 08:49

Світлій пам'яті Героя-волинянина: «Нелегким останній став турнір на війні з московською ордою…» (Фото)

Руслана Леонідівна Охотинська одна з тих, святих стражденністю, українських матерів, яка замість почуватися найщасливішою на синовому весіллі, через кляту війну два роки тому голосила над його домовиною

«Мамо, як же я Вас люблю!≫ – зізнався неньці 22-річний воїн за місяць до своєї загибелі. Відірвав її від землі міцними обіймами й ладен був не відпускати з них довго-довго. Приїхав тоді додому, в рідне село Старики Берестечківської територіальної громади, у відпустку. Поруч із красенем сяяла щастям його кохана Тетяна. Андрій вирішив познайомити найрідніших людей із своєю обраницею, а на мамине прохання одружитися якнайшвидше та порадувати її внуками лише шепнув: ≪Після війни!≫.

То був початок першого місяця зими 2023 року, а вже 27 грудня земля захиталася під ногами у всіх, хто знав, любив і поважав цього юного ще й був другом, сусідом, учнем, спортсменом, художником: Андрій Охотинський загинув під час мінометного обстрілу неподалік села Діброва на Луганщині.

На других роковинах з дня його смерті поминали з родиною його бойові побратими, а в Горохівській комплексній дитячо-юнацькій спортивній школі імені Олександра Баламута відбувся відкритий турнір, приурочений світлій пам’яті її випускника – Андрія Охотинського. Бути учасниками цих змагань поспішили 137 юних боксерів із усієї Волині.

…Бабця Люба була Андрієві, наче друга мама

Андрієва доленька ніби знала, що було написано йому на роду, бо подарувала йому з народження відразу два сонця материнської любові. Коли в пані Руслани народився від першого шлюбу Євгенко, вона займалася підприємництвом. Важкими згадує жінка тепер свої заробітки від торгів на ринках. Хоч вставати на роботу треба було задовго до світанку та їхати в довколишні містечка, де були базари, стояти за прилавком, незважаючи на спеку, дощ чи заметіль, та заради дітей усе терпілося. Піклуватися про старшого сина такими днями часто зголошувалася чуйна сусідка.

– А з народженням Андрійка наче сам Бог послав нам у хату подружжя Любові та Ярослава Шляхтовичів. Родом пані Любов із сусіднього Солонева на Рівненщині. Свого часу з чоловіком вона довго мешкала на Луганщині. Як йшлося ближче до старості, то обоє повернулися на її батьківщину. Жили вони за шість хат від нас. Дуже добрим знає село те подружжя. Все в них було до ладу, лише своїх діточок не було, – згадує Руслана Леонідівна красивою бувальщиною своє знайомство з Шляхтовичами того дня, коли вперше попросила Любов Олексіївну поглядіти місячне немовля.

Глянула вперше пані Любов на той крихітний сповиток і відтоді ладна була не спускати новонародженого з рук. Як рідна мама, купала малюка в ромашках та любисткові, співала найгарніші колискові. Щоправда, перші день-два на те глядіння трохи скоса поглядав пан Ярослав. Мовляв, звик до спокою, та Андрійко підростав таким милим і світлим хлопчиком, що дуже швидко господар уже не уявляв без нього ні своєї світлиці, ні обійстя.

– Ні, не буду генералом, я буду «дат»

Минали роки. Доки батьки працювали, названі бабуся та дідусь охоче водили дитину в дитсадок, школу та на ринок у Берестечку, де найперше зупинялися біля прилавка з іграшками. Без нової цяцьки додому не поверталися. Зазвичай Ярослав Шляхтович вдягався в камуфляжний одяг і Андрієві це подобалося.

– Внуцю, як виростеш, вивчу тебе на генерала! – полюбляв жартувати чи мріяти пан Ярослав (уже 14 років світлої пам’яті).

– Ні, не буду генералом, я буду «дат», – заходилося плачем хлоп’я, намагаючись вимовити слово «солдат». Коли ж став школярем, батьки не відмовили – купили синові схожі на дідові штанці та сорочечку, а до них – іграшковий автомат. Усі разом милувалися малим солдатиком, а на згадку про щасливу мить ще й сфотографували. Над тою світлиною нині не всихають материнські сльози…

Сини росли швидко. Євген захоплювався ремонтом техніки, а Андрій хотів малювати й охоче відвідував гуртки образотворчого мистецтва в школі та Берестечківському будинку школяра. Простим олівцем писав портрети всіх, кого любив, а першим був образ бабусі Люби. Після смерті чоловіка вона ще деякий час жила сама, та Руслана Леонідівна, порадившись із дітьми, вісім років тому перевезла стареньку в свою оселю.

– Андрій із бабою такими секретами ділився, які й мені не розповідав уже навіть тоді, коли почав воювати. Ви не уявляєте, з якою великою повагою він завжди ставився до неї! – щодня дякує за доброту турботою Руслана Леонідівна, розповідаючи, що до війни син вступив у Луцьке культосвітнє училище, щоб стати художником, потому вирішив здобути професію водія в Берестечківському ПТУ-27, а відтак мати з сином стали почергово їздити на заробітки в Польщу, бо «хтось мусив тепер доглядати бабцю Любу».

«…Таких, як ти, синку, ще не беруть»

Війна застала Андрія Охотинського в Польщі, та він приїхав в Україну начебто, щоб поновити документи. Аби не сидіти тим часом без діла, влаштувався на роботу в магазин «Епіцентр» у Луцьку.

«Мамо, чи не приносили мені повістку?», «Мамо, вже питали за мене з військкомату?» – телефонував щодня й казав, що мусить іти воювати.

– Сину, таких юних, як ти, туди не беруть, – казала вона, сердячись і жартома.

У День матері Андрій приїхав із Луцька з величезними букетами троянд для мами й бабусі. Неньці вручив квіти на вулиці біля клубу, де був концерт, а бабусю розцілував удома. Ввечері ще зустрівся з друзями, а вранці сказав, що їде на роботу.

– Мамо, чи Ви знаєте, де Андрій? Та він вже – у військкоматі! – через кілька годин приголомшив новиною Євген, телефонуючи з Німеччини, де живе вже 10 років.

На турнірі з боксу пам’яті Андрія Охотинського, удостоєного нагрудного знаку «Золотий хрест» та ордена «За мужність» (посмертно), було зібрано 5 000 гривень на ЗСУ і передано їх волонтерові Віталію Гладуну.

…Андрій узяв слухавку аж за тиждень. Був упевненим, що прийняв правильне рішення стати добровольцем, чувся щасливим, що він – «азовець». Додому дзвонив не часто, та при кожній можливості. Говорив небагато, але в кожне слово звично вкладав промінь неосяжної любові до своїх берегинь. Всі розмови вів, наче карбував таким впевненим спокоєм, що думка про найгірше не сміла торкатися жіночих сердець. Як і обіцяв, під час відпустки познайомив найдорожчих із своєю Тетяною. Чомусь довго та сумно роздивлявся, ніби вперше, кожну річ у своїй кімнаті. Щось відчував погане? Та ж усміхався до найрідніших, згадуючи щасливе дитинство в бабусиній та маминій хаті.

На фронтах війни загинули семеро наших боксерів

…У Берестечку на кладовищі могила Андрія Охотинського – поруч із батьковою. Яким він, старший солдат, розвідник-кулеметник, був для своїх побратимів із бригади спеціального призначення «Азов»? Протягом лише восьми місяців перед очима бойових друзів та смерті здобув своєю сміливістю та надійністю стільки поваги та любові, скільки далеко не кожен наживе в поміркованому довголітті!

Напередодні других роковин із дня Андрієвої загибелі на молитву в Берестечко цьогоріч приїхала Євгенія Бута з Броварів. Її син Олег Петренко – Андріїв друг – загинув 31 січня 2024 року. Від сонячної Андрієвої усмішки на холодній могильній плиті не відводили погляду шани воїни Степан Придиба з Рівного, Олександр Діденко з Хмельницького, військовий медик Денис Меньшов із Сум, Назар Кузнецов із Кутрова. Спогадами про його світлу вдачу дорожили рідні, однокласники Назар Коносевич та Роман Охотинський, односельчани, містяни.

Дещо раніше горем родини Охотинських перейнялася Євгенія Харків, вдова легендарного воїна АТО/ООС Михайла Харківа з псевдо «Ураган», нині – знана волинянка-волонтерка. Довгою була перша жіноча розмова, щирими – взаємні слова підтримки. Пані Руслана не могла наговоритися про сина: розказала й про його хист до малювання,
захоплення спортом, боксом зокрема, та про свою мрію вшанувати пам’ять найдорожчого турніром на його честь. Ця розмова стала початком організації незабутнього злету юних спортсменів.

За словами багаторічної директорки спортшколи Галини Прик, відколи в Україні почалася війна, на її фронтах загинули семеро боксерів-випускників цього закладу: Роман Романюк і Андрій Охотинський із Берестечка, Віталій Палій та Павло Лазар із Горохова, Роман Романюк із села Журавники та Микола Зуб із села Холонів. Їхні імена є знаними та незабутніми, бо, задля цього, школою започатковані змагання, які вже два роки поспіль у пам’ять про них проводилися в травні.

Пізній його старт був успішний

Ідею боксерських поєдинків, присвячених берестечківцю Андрієві Охотинському, підтримав Горохівський міський голова Віктор Годик, а Галина Прик і знаний у світі боксу тренер Горохівської КДЮСШ імені Олександра Баламута Набіжан Артиков для газети «Волинь» розповіли, що вчитися битися на ринзі Андрій Охотинський вирішив у свої 18 років. Пізній старт «зовсім неагресивного, життєрадісного й водночас дуже сміливого початківця» був настільки успішним, що адміністрація школи вирішила відкрити, задля його тренерства, філію в селі Підбереззя. Не встигли, бо Андрій Ярославович поїхав добровольцем на фронт.

10 команд, які приїхали в Горохів на посмертну пошану Андрія Охотинського, зворушливо зустрічала його мама Руслана Леонідівна, яка власним коштом побажала виготовити медалі, статуетки та грамоти з портретом сина. 137 юним учасникам змагань про Андрія Ярославовича тепло розповіли рідний брат Героя по-батькові Олександр Охотинський із дружиною Тетяною, хресна мама Тетяна Матіїшина з родиною, начальник відділу з гуманітарних питань Горохівської міської ради Володимир Зінчук, начальник відділу з питань ветеранської політики Луцької райдержадміністрації Володимир Жолоб, заступник голови Берестечківської міської ради Валентина Залевська, фахівець із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Сергій Семенюк, тренер-викладач Валерій Юрчук, секретар федерації боксу Волині Петро Боярчук, волонтерка Євгенія Харків, а музичний керівник дитячого садочка села Мерва Ольга Кліцук прочитала авторський вірш, рядок з якого винесений у заголовок цієї публікації».

На турнірі з боксу пам’яті Андрія Охотинського, удостоєного нагрудного знаку «Золотий хрест» та ордена «За мужність» (посмертно), було зібрано 5 000 гривень на ЗСУ і передано їх волонтерові Віталію Гладуну.